Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 09.02.2010 р. (суддя: Кощеєв І.М.) здійснено заміну відповідача –Акціонерне товариство Банк "Фінанси та Кредит" в особі Дніпропетровського регіонального управління Акціонерного Товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на його правонаступника - Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит" в особі Дніпропетровського регіонального управління ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит". У задоволенні позовних вимог відмовлено. У задоволенні заяви позивача про вжиття заходів забезпечення позову відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 30.03.2010 р. (судді: Герасименко І.М., Прудніков В.В., Ясир Л.О.) вказане рішення залишено без змін.

Не погоджуючись із рішеннями та постановою господарських судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати як такі, що прийняті з порушенням норм права.

Заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги та правильність застосування господарськими судами норм права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до п.1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого господарського суду або постанова апеляційного господарського суду прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Як встановив апеляційний господарський суд, 19.04.2006 р. між ТОВ Виробничо- комерційною фірмою "Дімекс" та АТ Банком "Фінанси та Кредит" в особі Дніпропетровського регіонального управління Акціонерного Товариства "Банк "Фінанси та Кредит" укладено договір про відновлювальну кредитну лінію № 042/06 - КЛ.

19.04.2006 р. між ТОВ Виробничо-комерційною фірмою "Дімекс" та АТ Банком "Фінанси та Кредит" в особі Дніпропетровського регіонального управління Акціонерного Товариства "Банк "Фінанси та Кредит" укладено Іпотечний договір № 042/06.

У подальшому, 05.06.2006 р. між ТОВ Виробничо-комерційною фірмою "Дімекс" та АТ Банком "Фінанси та Кредит" в особі Дніпропетровського регіонального управління АТ "Банк "Фінанси та Кредит" укладена додаткова угода до Кредитного договору № 042/06-КЛ про збільшення суми кредитної лінії.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) , угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Ст. 203 ЦК України передбачає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину : 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Посилаючись на те, що кредитний договір не відповідає вимогам закону, позивач вказує, що умови кредитного договору щодо можливості Банку видати наказ про примусову сплату боргу (п 2.3 Договору) та про договірне списання (п. 2.6 Договору) не відповідають ст. ст. 1071, 1072 ЦК України, а також Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" (2346-14) .

Проте, суд апеляційної інстанції не погодився з такими доводами, оскільки ч. 2 ст. 1071 ЦК України передбачає право банку списувати грошові кошти з рахунку клієнта без його розпорядження якщо це передбачено договором.

Крім того, суд зазначив, що позивач невірно тлумачить поняття "договірне списання", так він посилаючись на п.1.38 ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" стверджує, що договірним є списання грошей Банком згідно з дорученням клієнта. Однак, це не відповідає визначенню, вказаному в цьому законі: "списання договірне - списання банком з рахунка клієнта коштів без подання клієнтом платіжного доручення, що здійснюється банком у порядку, передбаченому в договорі, укладеному між ним і клієнтом".

Також позивач просив суд визнати кредитний договір недійсним, посилаючись на те, що п.3.1 цього договору не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме Постанові Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 року (z0541-07) та Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

Зважаючи на те, що кредитний договір укладено 19.04.2006 р., а постанова Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 р. (z0541-07) , то дана постанова, яка прийнята після укладення договору, не може бути підставою для визнання його недійсною.

Позивач просив суд визнати кредитний договір недійсним в зв’язку з відсутністю відповідальності банку за ненадання кредиту. Така умова кредитного договору не може бути віднесена до суттєвих, а тому з цих підстав кредитний договір не може бути визнано недійсним.

Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що іпотека є різновидом застави (ст. 575 ЦК України) і тому іпотечний договір № 042/06 від 19.04.06 р. відповідно до вимог діючого законодавства укладався за письмовою згодою власника нерухомості, що підтверджується рішенням загальних зборів про передачу в заставу кафе "Глорія" в якості забезпечення по кредитному договору: протокол № 01/06 від 12.04.2006р. та протоколом № 02/06 від 26.05.2006 р.

Таким чином, суди попередніх інстанцій прийшли до висновку, що кредитний договір №042/06, та іпотечний договір № 042/06 від 19.04.06 р. містять всі суттєві умови, їх форма відповідає вимогам діючого законодавства, письмова згода власника нерухомості на передачу в іпотеку отримана, і тому підстави для визнання недійсними вказаних договорів відсутні.

До позовних вимог позивача пов’язаних з визнанням недійсними договорів, укладених між сторонами: про відновлювальну кредитну лінію № 042/06-КЛ від 19.04.2006 р.; іпотечного договору № 042/06 від 19.04.2006 р.; додаткового договору № 042/06-КЛ від 05.06.2006 р. –встановлена позовна давність тривалістю у 3 роки, відповідно до ст. 257 ЦК України.

Ст. 261 ЦК України передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У ТОВ Виробничо-комерційної фірми "Дімекс" виникло право на звернення до суду із вказаним позовом наступного дня після укладання спірних договорів, тобто з 20.04.2006р.

Згідно зі ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Представником відповідача заявлено суду в усній формі про застосування позовної давності до позовних вимог позивача.

Враховуючи строк виникнення у позивача зазначеного права на звернення до суду і час звернення позивача з позовом - позовна давність сплила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, відповідно до ст. 267 ЦК України, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, то порушене право підлягає захисту ( ст. 267 ЦК України).

Апеляційний господарський суд прийшов до вірного висновку про безпідставність посилання позивача про пропуск строку позовної давності з поважної причини, а саме через відсутність в штатному розписі підприємства посади юриста. На думку суду, позивач мав можливість звернення до будь якого фахівця з правознавства для надання правової оцінки договору в межах строку позовної давності, тому суд не знайшов підстав для задоволення клопотання про поновлення строку позовної давності та правомірно відмовив у задоволенні позову.

Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування апеляційним господарським судом норм права при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстави для зміни чи скасування законної та обґрунтованої постанови колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

Згідно ст.ст. 125, 129 Конституції України та рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11 березня 2010 р. (v008p710-10) постанова Вищого господарського суду України касаційному оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 ГПК України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу ТОВ "Виробничо-комерційна фірма "Дімекс" залишити без задоволення. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 30.03.2010 р у справі №10/19-10 залишити без змін.

постанова Вищого господарського суду України касаційному оскарженню не підлягає.