Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи –підприємця ОСОБА_4

за участю представників сторін:

від позивача –не з’явився

відповідача –Журба С.В.

третьої особи – ОСОБА_7

У серпні 2009 року фізична особа –підприємець ОСОБА_4 звернувся до господарського суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" про визнання недійсним укладеного між ними кредитного договору № 15/МС/КВ-07 від 30.08.2007 року.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 10 листопада 2009 року (суддя –Т.Гриньова-Новицька) позов задоволено. Кредитний договір № 15/МС/КВ-07 від 30.08.2007 року визнано недійсним і стягнено зі сторін судові витрати.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18 березня 2010 року (головуючий –М.Сидоренко, судді –Н.Таценко, М.Мишкіна) рішення місцевого господарського суду скасовано і прийнято нове рішення про відмову у позові.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18 березня 2010 року, залишивши в силі рішення господарського суду Миколаївської області від 10 листопада 2009 року.

Заслухавши пояснення представників відповідача, 3-ї особи, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи і встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 30 серпня 2007 року між позивачем (позичальник) і відповідачем (кредитор) було укладено кредитний договір № 15/МС/КВ-07, за умовами якого позичальнику було надано кредит у розмірі 44 500,00 дол. США із кінцевим терміном його повернення у валюті кредитування до 28.08.2009 року.

За договором поруки № 15/МС/КВ-07-1 від 30.08.2007 року ОСОБА_5 виступив фінансовим поручителем позивача перед відповідачем за зобов`язаннями позичальника, що випливають із вказаного кредитного договору.

Задовольняючи позов про визнання кредитного договору недійсним, місцевий господарський суд виходив із того, що оспорюваний договір суперечить приписам актів цивільного законодавства, так як, за умови відсутності у відповідача індивідуальної ліцензії НБ України на здійснення операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, будь-які грошові зобов’язання на території України, в тому числі і зобов’язання, що виникли між сторонами на підставі кредитного договору, повинні виражатися та виконуватися лише в національній валюті України –гривні.

Вирішуючи даний спір по суті, суд апеляційної інстанції скасував рішення місцевого господарського суду з огляду на неправильне застосування норм матеріального права при його прийнятті.

Згідно з частинами 1, 3 статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

За змістом даної статті законодавець встановлює спеціальний режим здійснення розрахунків в іноземній валюті на території України, що повинен регулюватись відповідними нормативними актами.

При ухваленні постанови, апеляційний господарський суд правомірно виходив із того, що згідно з приписами статей 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, в тому числі розміщувати залучені кошти на підставі банківських ліцензій.

Водночас, за статтею 5 Декрету Про систему валютного регулювання Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій; генеральні ліцензії видаються комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання; індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції, у тому числі, для надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Разом з тим, на даний час законодавець не визначив межі термінів і розміру надання, або одержання кредиту в іноземній валюті.

Згідно з пунктом 1.5 "Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу" використання іноземної валюти як засобу платежу дозволяється здійснювати без ліцензії (індивідуальної) якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, якому на здійснення таких операцій Національний банк України видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями.

Обґрунтовуючи безпідставність позовних вимог банк, в ході розгляду спору у суді першої інстанції, надав суду копію банківської ліцензії № 67 від 13.12.2001 р., а також дозвіл № 67-5 від 24.06.2006 р. та додаток до зазначеного дозволу, якими товариству з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" надано право здійснювати операції з валютними цінностями, в томі числі і щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України на власних умовах та на власний ризик, що відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є кредитною операцією.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про наявність у відповідача права на видачу кредиту в іноземній валюті, що зумовлює відсутність підстав для визнання спірного кредитного договору недійсним з мотивів невідповідності його змісту чинному законодавству.

Крім того, відхиляються доводи касаційної скарги про те, що для виконання умов договору в частині повернення кредиту в іноземні валюті позичальнику необхідно отримати індивідуальну ліцензію, оскільки наведена норма пункту 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу" дозволяє використовувати іноземну валюту без ліцензії (індивідуальної), у випадку, якщо отримувачем за такою валютною операцією є уповноважений банк, якому на здійснення таких операцій НБУ видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями.

Інші посилання скаржника в обґрунтування касаційної скарги також не підтверджуються матеріалами справи, спростовуються висновками судів та не доведені відповідно до вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України (1798-12) Вищий господарський суд України

касаційну скаргу фізичної особи –підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18 березня 2010 року у справі за № 8/197/09 –без змін.