27/88-08-4151-38/401 Про визнання недійсним рішення тимчасової адміністративної колегії АМК - 13.07.2010 Прийняття

Позов (з урахуванням подальшого уточнення позовних вимог) було подано про визнання недійсним рішення тимчасової адміністративної колегії АМК від 15.08.2008 № 7-р/тк у справі № 06-01/2008 (далі –оспорюване рішення).

Рішенням господарського суду міста Києва від 08.12.2009 (суддя Власов Ю.Л.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.03.2010 (колегія суддів у складі: Отрюх Б.В. –головуючий, судді Михальська Ю.Б. і Тищенко А.І.), позов задоволено повністю; оспорюване рішення визнано недійсним; на АМК покладено судові витрати у справі. У прийнятті зазначених рішення і постанови попередні судові інстанції з посиланням на положення Закону України "Про захист економічної конкуренції" (2210-14) (далі –Закон), Методики визначення монопольного (домінуючого) становища на ринку (z0317-02) (затверджена розпорядженням АМК від 05.03.2002 № 49-р, далі - Методика) та Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (далі - ГПК України (1798-12) ) виходили з того, що оспорюване рішення прийнято за неповного з’ясування обставин, які мають значення для справи, АМК не доведено обставин, які мають значення для справи і які ним визнано встановленими, а окремі висновки оспорюваного рішення не відповідають дійсним обставинам справи.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України АМК просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій з даної справи та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Скаргу мотивовано невідповідністю висновків господарських судів, що покладені ними в основу даних судових рішень, нормам матеріального права, в тому числі частині першій статті 12 та пункту 1 частини другої статті 13 Закону і пунктам 2.2, 6.1 і 9.2 Методики (z0317-02) .

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. А згідно з частиною другою статті 4 названого Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно ж до приписів статті 60 Закону рішення органів Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду.

У пункті 4 Інформаційного листа Верховного Суду України від 26.12.2005 (v3-2-700-05) № 3.2-2005 також зазначено: "Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів в порядку іншого судочинства (наприклад, стаття 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" встановлює, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів АМК до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення)".

Отже, спір у цій справі відноситься до підвідомчості господарських судів і підлягає вирішенню за правилами ГПК України (1798-12) .

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- 23.07.2007 виконавчим комітетом Одеської міської ради (далі – Виконком) і Товариством було укладено договір № 30 про організацію перевезень пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування (далі –Договір), згідно з яким Товариству надано право на перевезення пасажирів на міському автобусному маршруті № 150: вул. Академіка Корольова –кінотеатр "Одеса" (далі –Маршрут № 150), режим руху –звичайний та маршрутне таксі;

- згідно з Договором вартість проїзду на Маршруті № 150 становить за одну поїздку: звичайний –0, 50 грн., маршрутне таксі –1, 25 грн.; Товариство не могло самостійно змінювати тарифи на проїзд: вони могли переглядатися за погодженням сторін і за наявності технічно-економічного обґрунтування;

- 24.01.2008 Виконкомом і Товариством було підписано додаткову угоду, за якою змінили вартість проїзду: звичайний –0, 50 грн. і маршрутне таксі –2 грн. за одну поїздку;

- 28.01.2008 управління транспортного комплексу Одеської міської ради видало наказ № 02, яким доручило керівникам підприємств-перевізників "не комунальної власності" з 24.01.2008 погодити передбачену додатковою угодою загальну та зональну вартість проїзду і меж тарифних зон на міських маршрутах загального користування, в тому числі Товариству на Маршруті № 150 в прямому і зворотному напрямку –2 грн.;

- згідно з оспорюваним рішенням:

визнано, що за результатами діяльності у 2007 році та в І півріччі 2008 року Товариство займає монопольне становище на ринку перевезення пасажирів на Маршруті № 150 (пункт 1);

дії Товариства, які полягають у встановленні такої ціни на перевезення пасажирів на Маршруті № 150 у режимі маршрутного таксі, яку неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, визнано порушенням, передбаченим пунктом 2 статті 50, пунктом 1 частини другої статті 13 Закону у вигляді зловживання монопольним становищем (пункт 2);

за порушення, зазначене в пункті 2, на Товариство накладено штраф у сумі 300 000 грн. (пункт 3);

Товариство зобов’язано припинити порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зазначене в пункті 2, у двомісячний строк з дня отримання цього рішення (пункт 4);

- визнання Товариства таким, що займає монопольне становище на ринку перевезення пасажирів на Маршруті № 150 у оспорюваному рішенні обґрунтовано тим, що здійснення поїздки від вул. Академіка Корольова до кінотеатру "Одеса" з використанням інших маршрутів вимагає від пасажирів більше часу та витрат;

- наявність зловживання Товариством своїм монопольним (домінуючим) становищем в оспорюваному рішенні обґрунтовано тим, що Товариство здійснило розрахунок тарифу з порушенням пункту 4.1 Методики вивчення попиту населення на пасажирські перевезення, затвердженої наказом Міністерства транспорту України від 21.01.1998 № 21 (z0257-98) , а саме за відсутності обсягів вибірки обстеження на маршруті, даних про розподіл пасажирів за годинами доби, даних про максимально завантажені перегони за маршрутом і про наповнення транспортних засобів за маршрутом тощо;

- по шляху слідування Маршрутом № 150 існують інші маршрути (зокрема, № 221), шлях слідування якими в більшості співпадає з Маршрутом № 150;

- у матеріалах справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції відсутні докази: дослідження органом АМК маршрутних перевезень у м. Одесі та накладення інших маршрутів на Маршрут № 150; дослідження пасажиропотоку по всьому Маршруту № 150; дослідження та наявності бар’єрів для споживачів на Маршруті № 150 у користуванні послугами інших перевізників. В оспорюваному рішенні зазначено, що "інші перевізники на інших маршрутах" органами АМК "не розглядалися";

- у матеріалах зазначеної справи відсутні також докази дослідження та встановлення органом АМК тієї обставини, що змінений тариф неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; водночас саме лише встановлення органом АМК недотримання пункту 4.1 згаданої Методики (z0317-02) вивчення попиту населення на пасажирські перевезення ще не свідчить про те, що змінений тариф на Маршруті № 150 є завищеним та що за наявності конкуренції на ринку цей тариф був би нижчим;

- тариф на перевезення пасажирів на Маршруті № 150 у режимі маршрутного таксі було змінено не Товариством, а згаданим наказом управління транспортного комплексу Одеської міської ради та угодою між Виконкомом і Товариством, які (наказ та угода) є чинними.

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання оспорюваного рішення недійсним.

Як вбачається із з’ясованого попередніми судовими інстанціями змісту зазначеного рішення, дії Товариства згідно з ним кваліфікувалися за ознаками пункту 2 статті 50, пункту 1 частини другої статті 13 Закону, відповідно до яких:

- порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є зловживання монопольним (домінуючим) становищем;

- зловживанням монопольним (домінуючим) становищем, зокрема, визнається встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку.

Водночас згідно з частиною першою статті 59 Закону підставами для, зокрема, визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є: неповне з’ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Попередніми судовими інстанціями на підставі з’ясованих ними обставин даної справи № 27/88/-08-4151-38/401 і зібраних у ній доказів встановлено, що у прийнятті оспорюваного рішення неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, не доведено обставини, які мають значення для останньої, а певні висновки оспорюваного рішення не відповідають дійсним обставинам справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Відтак з огляду на наведені приписи статті 59 Закону вони й дійшли висновку про наявність підстав для визнання оспорюваного рішення недійсним.

Доводи касаційної скарги даного висновку не спростовують. Вони стосуються оцінки доказів, які вже були предметом дослідження попередніми судовими інстанціями, та правильності встановлення ними фактичних обставин справи. Однак згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Отже, перевірка відповідних доводів перебуває поза межами перегляду справи в касаційній інстанції.

Водночас скаржником всупереч вимогам частини другої статті 43, статей 33 і 34 ГПК України не доведено в судах попередніх інстанцій належними і допустимими доказами ті обставини, на які він (скаржник) посилався як на підставу своїх заперечень проти позовних вимог. Ним також не наведено доводів щодо порушення названими судами передбачених статтею 43 названого Кодексу правил оцінки доказів.

Керуючись статтями 1117, 1119, 11111 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду міста Києва від 08.12.2009 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.03.2010 зі справи № 27/88-08-4151-38/401 залишити без змін, а касаційну скаргу Антимонопольного комітету України –без задоволення.