Вищий господарський суд України у складі колегії:

головуючого - судді Малетича М.М.,

суддів: Мамонтової О.М.,

Самусенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Автодіагностика" на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.02.2010р. у справі № 14/257-09 за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 до Приватного підприємства "Автодіагностика" про стягнення 182151,90 грн.,

за участю представників:

Позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, довіреність № 4711 від 04.09.2008р.,

Відповідача: ОСОБА_4, довіреність б/н від 31.12.2010р.

Фізична особа - підприємець ОСОБА_2 (далі –СПД ОСОБА_2, Позивач) звернувся до господарського суду Сумської області з позовом до Приватного підприємства "Автодіагностика" (далі –ПП "Автодіагностика", Відповідач), з урахуванням уточнень до позовних вимог, про стягнення 88248,00 грн. основного боргу за договорами позики та 20343,91 грн. в рахунок плати за користування позикою, а всього –108 591,91 грн.

Рішенням господарського суду Сумської області від 12.11.2009р., в частині позовних вимог про стягнення коштів, перерахованих по платіжним дорученням: № 2 від 31.01.2006р. на суму 500,00 грн., № 6 від 24.03.2006р. на суму 3880,00 грн., № 14 від 03.05.2006р. на суму 1865,00 грн., № 15 від 03.05.2006р. на суму 1400,00 грн., № 19 від 02.06.2006р. на суму 9040,00 грн., № 20 від 14.06.2006р. на суму 1700,00 грн., № 21 від 15.06.2006р. на суму 350,00 грн., № 27 від 22.06.2006р. на суму 900,00 грн., № 28 від 04.07.2006р. на суму 1900,00 грн., № 33 від 19.07.2006р. на суму 1850,00 грн., № 35 від 26.07.2006р. на суму 1510,00 грн., № 36 від 28.07.2006р. на суму 500,00 грн., № 37 від 03.08.2006р. на суму 2250,00 грн., № 38 від 11.08.2006р. на суму 820,00 грн., № 43 від 16.08.2006р. на суму 220,00 грн., № 44 від 31.08.2006р. на суму 235,00 грн., № 45 від 31.08.2006р. на суму 2000,00 грн., № 46 від 08.09.2006р. на суму 2080,00 грн., № 48 від 18.09.2006р. на суму 770,00 грн., № 49 від 20.09.2006р. на суму 600,00 грн., № 53 від 26.09.2006р. на суму 110,00 грн. і № 65 від 29.12.2006р. на суму 19798, грн., провадження у справі припинено. В іншій частині позовних вимог –про стягнення коштів, перерахованих по платіжним дорученням: № 4 від 02.03.2006р. на суму 2400,00 грн., № 9 від 05.06.2006р. на суму 2100,00 грн., № 4 від 02.03.2007р. на суму 200,00 грн., № 94_26 від 04.07.2006р. на суму 21000,00 грн., № 62 від 24.07.2007р. на суму 8270,00 грн. та в частині стягнення плати у розмірі 20343 грн. 91 коп. за користування позикою, судом у позові відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 15.02.2010р., рішення господарського суду Сумської області від 12.11.2009р. було скасовано та прийнято нове рішення, яким позов СПД ОСОБА_2 задоволено: стягнуто з Відповідача на користь Позивача 88248,00 грн. основного боргу, 20343,91 грн., в якості плати за користування позикою, а також судові витрати у справі.

Відповідач, у поданій ним касаційній скарзі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного господарського суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У своєму письмовому відзиві на касаційну скаргу, Позивач, посилаючись на безпідставність доводів та вимог Відповідача, викладених у касаційній скарзі, просить залишити таку без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції –без змін.

Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як видно з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, відповідно до платіжних доручень, копії яких містяться в матеріалах справи, протягом 2006 –2007 років Позивач перерахував Відповідачу наступні грошові кошти: від 31.01.2006р. –на суму 500 грн., від 02.03.2006р. –на суму 2400 грн., від 24.03.2006р. –на суму 3880 грн., від 05.04.2006р. –на суму 2100 грн., від 03.05.2006р. –на суму 1400 грн., від 03.05.2006р. –на суму 1865 грн., від 02.06.2006р. –на суму 9040 грн., від 14.06.2006р. –на суму 1700 грн., від 15.06.2006р. –на суму 350 грн., від 22.06.2006р. –на суму 900 грн., від 04.07.2006р. –на суму 1900 грн., від 04.07.2006р. –на суму 200 грн., від 19.07.2006р. –на суму 1850 грн., від 26.07.2006р. –на суму 1510 грн., від 28.07.2006р. –на суму 500 грн., від 03.08.2006р. –на суму 2250 грн., від 11.08.2006р. –на суму 820 грн., від 16.08.2006р. –на суму 220 грн., від 31.08.2006р. –на суму 2000 грн., від 31.08.2006р. – на суму 235 грн., від 08.09.2006р. –на суму 2080 грн., від 18.09.2006р. –на суму 770 грн., від 20.09.2006р. –на суму 600 грн., від 26.09.2006р. –на суму 110 грн., від 29.12.2006р. –на суму 19798 грн., від 26.02.2007р. –на суму 21000 грн. і від 24.07.2007р. –на суму 8270 грн.

Предметом спору у даній справі є вимоги Позивача, з урахуванням уточнень до позовних вимог, про стягнення з Відповідача 88248,00 грн. основного боргу за договорами позики та 20343,91 грн. в рахунок плати за користування позикою, а всього –108 591,91 грн.

Суд першої інстанції, посилаючись на те, що позовні вимоги про стягнення коштів, перерахованих по платіжним дорученням: № 2 від 31.01.2006р. на суму 500,00 грн., № 6 від 24.03.2006р. на суму 3880,00 грн., № 14 від 03.05.2006р. на суму 1865,00 грн., № 15 від 03.05.2006р. на суму 1400,00 грн., № 19 від 02.06.2006р. на суму 9040,00 грн., № 20 від 14.06.2006р. на суму 1700,00 грн., № 21 від 15.06.2006р. на суму 350,00 грн., № 27 від 22.06.2006р. на суму 900,00 грн., № 28 від 04.07.2006р. на суму 1900,00 грн., № 33 від 19.07.2006р. на суму 1850,00 грн., № 35 від 26.07.2006р. на суму 1510,00 грн., № 36 від 28.07.2006р. на суму 500,00 грн., № 37 від 03.08.2006р. на суму 2250,00 грн., № 38 від 11.08.2006р. на суму 820,00 грн., № 43 від 16.08.2006р. на суму 220,00 грн., № 44 від 31.08.2006р. на суму 235,00 грн., № 45 від 31.08.2006р. на суму 2000,00 грн., № 46 від 08.09.2006р. на суму 2080,00 грн., № 48 від 18.09.2006р. на суму 770,00 грн., № 49 від 20.09.2006р. на суму 600,00 грн., № 53 від 26.09.2006р. на суму 110,00 грн. і № 65 від 29.12.2006р. на суму 19798, грн., вже були предметом розгляду спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у справі № 14/468-08 (постанова Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2008р.), а тому, провадження у справі у цій частині слід припинити, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України (1798-12) ).

Щодо іншої частини позову –про стягнення коштів за платіжними дорученнями: № 4 від 02.03.2006р. на суму 2400,00 грн., № 9 від 05.06.2006р. на суму 2100,00 грн., № 4 від 02.03.2007р. на суму 200,00 грн., № 94_26 від 04.07.2006р. на суму 21000,00 грн. і № 62 від 24.07.2007р. на суму 8270,00 грн. та в частині стягнення плати у розмірі 20343 грн. 91 коп. за користування позикою, то на думку суду першої інстанції, Позивач, всупереч ст.ст. 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ), не надав належних доказів існування між сторонами договірних відносин позики із встановленням строків виконання сторонами своїх зобов’язань, як і не надав належних доказів пред’явлення до Відповідача вимоги, в розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України, про повернення перерахованих коштів, а тому, відмовив у цій частині позову.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про задоволення позову посилався на те, що підставою позову у справі № 14/468-08 були договори позики за різними номерами і датами, а по даній справі –договори позики, які виникли з платіжних доручень про перерахування коштів, у зв’язку з чим, дійшов висновку про те, що підстави позову у вказаних справах, є різними, тому припинення судом першої інстанції провадження у даній справі, визнав необґрунтованим.

При цьому, за висновками суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції невірно застосував положення, як ст. 1047 ЦК України, так і ч. 2 ст. 530 цього ж Кодексу, а також не врахував приписи ст. 1049 ЦК України про обов’язок повернення позичальником, яким є Відповідач, запозичених коштів та, з урахуванням представлених доказів у справі, дійшов висновку про обґрунтованість вимог Позивача та їх задоволення у повному обсязі.

Разом з тим, на думку колегії суддів, в порушення вимог ст. 43 ГПК України, такі висновки суду апеляційної інстанцій, не відповідають в повній мірі обставинам справи та були зроблені з порушенням норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

Як вказувалось вище, предметом спору у даній справі є вимоги Позивача про стягнення 88248,00 грн. основного боргу та процентів за користування позикою в розмірі 20343,91 грн., на підставі укладених, на його думку, з Відповідачем, договорів позики.

Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа –незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

При цьому, ст. 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, ч. 4 вказаної статті Закону передбачає, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Разом з тим, згідно ч. 1 ст. 218 ЦК України, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

В даному випадку, як видно з матеріалів справи і, зокрема, письмового відзиву на позов, Відповідач заперечував укладення з Позивачем договорів позики.

У зв’язку з цим, для правильного вирішення спору, місцевим господарським судом було зобов’язано Позивача надати суду належні та допустимі докази про укладення між сторонами договорів позики, проте такі вимоги суду, виконанні так і не були.

Тому, як правильно зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні, в порушення приписів ст.ст. 33 та 34 ГПК України, Позивачем не було надано доказів на підтвердження своїх доводів про укладання з Відповідачем договорів позики та вимог про стягнення суми позики і відповідних процентів, а представлені ним платіжні доручення про перерахування грошових коштів, свідчать про перерахування таких коштів не на підставі оформлених належним чином договорів позики з їх відповідними істотними умовами. При цьому, на підставі матеріалів справи та застосування положення ч. 2 ст. 530 ЦК України, згідно якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час; боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства, суд першої інстанції дійшов правильного висновку і про те, що Позивачем не було надано належних доказів пред’явлення до Відповідача вимоги про повернення перерахованих коштів, в розумінні вказаної норми матеріального права.

Також, суд першої інстанції, розглядаючи дану справу та досліджуючи представлені платіжні доручення, надані Позивачем, як доказ перерахування грошових коштів, дійшов до правильного висновку про те, що частина позовних вимог про стягнення коштів, перерахованих по платіжним дорученням у даній справі (про які йшлося вище), вже було предметом розгляду спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав –у справі № 14/468-08, а тому, припинив провадження у даній справі, у цій частині, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Разом з цим, Харківський апеляційний господарський суд, розглядаючи дану справу невірно дійшов висновку про те, що підтвердженням факту перерахування Відповідачу грошових коштів саме за договорами позики, Позивачем були представлені належні та допустимі докази –відповідні платіжні доручення, допустившись, водночас, суперечливих висновків про те, що підставою позову у справі № 14/468-08 були договори позики за різними номерами та датами, а по справі № 14/257-09 –договори позики, які виникли з платіжних доручень про перерахування коштів, тобто –з різними підставами.

На дані обставини справи та норми матеріального права суд апеляційної інстанції не звернув належної уваги та безпідставно скасував правильне рішення суду першої інстанції.

Тому, суд першої інстанції, встановивши вказані обставини справи та правильно застосувавши норми матеріального права, з дотриманням процесуальних норм, дійшов до обґрунтованого висновку про припинення провадження в частині позовних вимог, на підставі ст. 80 ГПК України, а в іншій частині –відмовив у позові.

За таких обставин, постанову апеляційного господарського суду, висновки якої у даній справі не відповідають в повній мірі обставинам справи і були зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права, необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції –залишити без змін.

Згідно ст.ст. 125, 129 Конституції України та рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11.03.2010р. (v008p710-10) постанова Вищого господарського суду України касаційному оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117 - 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України, –

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Автодіагностика" задовольнити.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.02.2010р. скасувати, а рішення господарського суду Сумської області від 12.11.2009р. у справі № 14/257-09 залишити без змін.

постанова касаційному оскарженню не підлягає.