Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

в засіданні взяли участь представники:

В вересні 2007 року ВАТ "Банк народний капітал" звернувся до господарського суду з позовом до ТОВ "Іршики-Агроінвест" ТОВ "Енвілан" ТОВ "Сингента" ТОВ "Агро Аптека" визнання позивача законним держателем простого векселя №3000564329 від 24.03.2004 року на суму 175 326, 90 грн., визнання відповідачів солідарно зобов’язаними особами за простим векселем №3000564329 від 24.03.2004 року, стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача 175 326, 90 грн. номінальної вартості векселя, 20 310, 37 грн. відсотків.

Рішенням господарського суду м.Києва від 30.06.2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.10.2009 року рішення місцевого господарського суду від 30.06.2009 року залишено без змін, а апеляційну скаргу –без задоволення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, попередні суди дійшли до висновку про безпідставність та недоведеність позовних вимог, зокрема, позивач не довів, що він є законним векселедержателем векселя, стягнення вартості якого є предметом позовних вимог.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, ПАТ "Банк народний капітал", який є правонаступником ВАТ "Банк народний капітал", подало касаційну скаргу, в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.10.2009 року та рішення господарського суду м.Києва від 30.06.2009 року скасувати та прийняти нове рішення про стягнення з відповідачів 175 326, 90 грн. номінальної вартості векселя та 20 310, 37 грн. відсотків.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконних судових рішень.

Судова колегія, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частково задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення" від 29 грудня 1976 року № 11 (v0011700-76) , обґрунтованим визнається рішення суду, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте, зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають, враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Це право кореспондується з повноваженнями суду щодо захисту цих прав та охоронюваних законом інтересів, які передбачені Законом України "Про господарський суд" (1142-12) .

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України та ст. 20 ГК України закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди не звернули уваги на те, що однією із вимог є визнання позивача законним держателем простого векселя, який є предметом спору та не зробили жодних висновків щодо такої вимоги.

За переконання судової колегії, попереднім судам при вирішенні даного спору та розгляді цієї вимоги, необхідно було визначити чи відповідає ця вимога способам захисту цивільних прав, передбачених діючим законодавством України, або є нічим іншим, як встановлення факту, що має юридичне значення, який може встановлюватися господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право цивільне. Його встановлення є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про обіг векселів в Україні" законодавство України про обіг векселів складається, зокрема, із Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (995_009) , з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі.

Відповідно до статті 77 Уніфікованого закону (далі УВЗ) до простого векселя застосовуються, оскільки вони не є несумісними з природою цього документа, положення, що відносяться до переказного векселя, зокрема, які стосуються строку платежу (статті 33 - 37), давності (статті 70 та 71).

Відповідно до ст. 39 Уніфікованого закону, трасат, здійснюючи платіж за переказним векселем, може вимагати, аби він був вручений йому держателем разом із розпискою про отримання платежу.

Таким чином, фактичне володіння векселем примусово може бути припинено, якщо держатель векселя пред'явив вексель до оплати та отримав за ним платіж у повному обсязі. Платник, який здійснює платіж, має право вимагати вручення йому самого векселя.

При розгляді позову особи, що сплатила вексельний борг, до інших зобов'язаних за векселем осіб слід враховувати, що до регресної вимоги за векселем правила, встановлені ч. 2 ст. 543 та ч. 2 ст. 544 ЦК, не застосовуються. Статтею 49 Уніфікованого закону передбачено, що особа, яка сплатила суму, пред'явлену їй векселедержателем, має право стягнути її з інших зобов'язаних перед нею осіб (зазначених раніше неї у безперервному ряді індосаментів, їх авалістів, а також векселедавця та акцептанта за переказним векселем). При цьому, Уніфікований закон (995_009) не покладає на особу, яка оплатила вексель, обов'язку доводити правомірність сплати зазначеної суми. Вона зобов'язана лише надати докази самого факту сплати. Аналогічна позиція викладена в п.31 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 08.06.2007 р. "Про деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів" (v0005700-07) .

Суди попередніх інстанцій, розглядаючи даний спір, не надали належної юридичної оцінки платіжним дорученням №1102, №1101 від14.09.2007 року, якими позивач сплатив ТОВ "Агро Аптека"вартість векселя та відсотків по ньому, згідно рішення господарського суду м.Києва №22/50 від 17.05.2006 року. В платіжних дорученнях в призначенні платежу зазначено, відповідно: "оплата відсотків по векселям №3000564328 від 08.04.04р. та №3000564329 від 24.03.04р. зг. рішення господарського суду м.Києва від 17.05.2006р. №22/50", "оплата по векселям №3000564328 від 08.04.04р. та №3000564329 від 24.03.04р. зг. рішення господарського суду м.Києва від 17.05.2006 р. №22/50" на підставі чого, у позивача виникло право регресу до зобов'язаних осіб за векселем.

На підставі ст. 32 Уніфікованого закону, аваліст відповідає так само, як і та особа, зобов'язання якої він забезпечив. Його зобов'язання є дійсним, навіть у тому разі, якщо те зобов'язання, яке він забезпечував, виявиться недійсним з будь-якої іншої причини, ніж дефект форми. Здійснюючи платіж за переказним векселем, аваліст набуває прав, що випливають з переказного векселя, проти особи, зобов'язання якої він забезпечив, і проти тих осіб, які зобов'язані перед останньою за переказним векселем.

Регресний позов –це право зворотної вимоги за векселем.

Статтею 47 Уніфікованого закону передбачено, що здійснювати регрес мають право векселеутримувач і будь-який підписант (якщо він сплатив за векселем) –до попередніх векселеутримувачів, векселедавця та їх авалістів незалежно від черговості, з якою вони зобов’язалися за векселем.

Підстави для звернення векселеутримувача з регресним позовом до солідарно зобов’язаних за векселем осіб встановлено ст. 43 УВЗ та п. 4 ст. 2 Закону України "Про обіг векселів в Україні", з врахуванням строків позовної давності, зазначених в ст.ст.70,71 Уніфікованого закону.

Судова колегія вважає, що підставою регресного позову до зобов'язаних осіб за векселем є не лише володіння векселем, а й сплата визначеної суми за ним.

Крім того, судами попередніх інстанцій не було вчинено дій, передбачених ГПК України (1798-12) для належного витребування доказів у справі.

Статтею 38 ГПК України передбачено, що якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

Відповідно до п.5 ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право: стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Згідно частини 2 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Правова оцінка обставин та достовірності доказів по справі є виключна прерогатива першої та апеляційної інстанції.

Враховуючи межі перегляду в касаційній інстанції, які передбачені ч. 2 статті 1117 ГПК України, судова колегія приходить до висновку, що постанова Київського апеляційного господарського суду від 20.10.2009 року та рішення господарського суду м.Києва від 30.06.2009 року підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд.

При новому розгляді суду необхідно врахувати вищевикладене, витребувати докази у відповідності з вимогами статті 36 та статті 38 ГПК України, повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі обставини справи, уточнити підстави заявленого позову, перевірити правомірність його подання та доводи сторін, дати їм належну юридичну оцінку та постановити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11112, Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.10.2009 року та рішення господарського суду міста Києва від 30.06.2009 року у справі №18/479 скасувати.

Справу №18/479 направити на новий розгляд до господарського суду м. Києва.