Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:

Головуючого судді Кузьменка М.В.,

суддів Васищака І.М.,

Грек Б.М.,

розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "А.Н.Т." на рішення господарського суду Чернігівської області від 21.07.2009р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2009р.

у справі №14/70 господарського суду Чернігівської області

за позовом Відкритого акціонерного товариства "ВТБ Банк"

до відповідача Приватного підприємства "А.Н.Т."

про стягнення 36 577,61грн.

за участю представників:

ВАТ "ВТБ Банк" – Ряба В.В.;

ПП "А.Н.Т." – Ігнатенко І.І.

Відкрите акціонерне товариство "ВТБ Банк" звернулося до господарського суду Чернігівської області з позовом та просило суд стягнути з відповідача – Приватного підприємства "А.Н.Т." 36 577,61грн., у т.ч. 22445,47грн. основної заборгованості за кредитом, 14 132,14грн. збитків від інфляції за період з червня 2007р. по лютий 2009р.

В обґрунтування заявлених вимог, позивач посилається на те, що відповідач допустив порушення умов кредитного договору №16 від 05.06.2006р. в частині повернення наданого кредиту у встановлений договором строк (т.1 а.с.2-4).

До прийняття рішення по суті заявлених вимог, позивач подав заяву, відповідно до якої зменшив розмір заявлених вимог в частині основної заборгованості до 21 573,75грн. (т.3 а.с.45).

У подальшому, позивач звернувся з заявою, відповідно до якої просив стягнути з відповідача 10 829,90грн. основної заборгованості за кредитом, 13735,23грн. збитків від інфляції за кредитом, 4 860,97гр. процентів за прострочення повернення кредиту, 3563,84грн. відсотків за користування кредитом, 7,54грн. процентів за порушення сплати відсотків, 44,66грн. збитків від інфляції, 310,82грн. пені (т.3 а.с.79-80).

Відповідач у справі – ПП "А.Н.Т" у відзиві на позов заявлені вимоги відхиляє, посилаючись на порушення позивачем черговості зарахування платежів, визначеної п.8.4 договору. При цьому, внаслідок порушення відповідачем умов договору, грошові кошти, які сплачувались, направлені на погашення відсотків та оплату пені, а не на погашення кредиту, як це передбачено п.8.4 договору, внаслідок чого кредит залишився не погашеним, хоча сума перерахованих коштів значно перевищує суму наданого кредиту (т.3 а.с.2-5).

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 21.07.2009р. позов задоволено частково. Відповідно до рішення суду з відповідача на користь позивача стягнуто 10829,90грн. основної заборгованості, 3563,84грн. заборгованості по відсотках, 13735,23грн. збитків від інфляції за основною заборгованістю, 4853,83гр. процентів, 44,65грн. збитків від інфляції за відсотками, 6,91грн. процентів, 310,82грн. пені; в іншій частині позову відмовлено.

Приймаючи рішення у даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що:

- відповідач допустив порушення зобов’язань за договором в частині повернення кредиту у встановлений таким договором строк та сплати відсотків за користування таким кредитом;

- як особа, що допустила порушення грошових зобов’язань, відповідач має нести відповідальність, встановлену ст. 625 ЦК України у вигляді сплати боргу з урахуванням інфляції та процентів, а також умовами договору;

- призначення платежу у платіжних документах визначені відповідачем самостійно і позивач не мав права їх змінювати, у зв’язку з чим сплачені відповідачем кошти спрямовувались відповідно до вказаного призначення платежу.

При цьому, заявлені позивачем вимоги задоволені лише частково, враховуючи допущені ним у розрахунках арифметичні помилки, а також зважаючи на умови договору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2009р. рішення господарського суду Чернігівської області від 21.07.2009р. залишено без змін (т.4 а.с.40-49).

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, ПП "А.Н.Т." звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить їх скасувати.

Вимоги касаційної скарги мотивовані порушенням та неправильним застосуванням судами норм матеріального права, порушенням норм процесуального права (т.4 а.с.54-56).

Позивач у справі –ВАТ "ВТБ Банк" у відзиві на касаційну скаргу, вважаючи її доводи безпідставними, просить прийняті у справі судові акти залишити в силі.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав.

Під час вирішення спору у даній справі по суті заявлених вимог, судом першої інстанції та, переглядаючи прийняте рішення в апеляційному порядку, апеляційною інстанцією встановлені наступні обставини.

05.06.2006р. між АКБ "Мрія", правонаступником якого є позивач у справі –ВАТ "ВТБ Банк", в особі директора Прилуцького відділення та ПП "А.Н.Т." укладено кредитний договір №16, предметом якого є надання відповідачу грошових коштів у розмірі 50 000грн. на строк 12 місяців (до 04.06.2007р.) на умовах повернення та сплати відсотків за користування у розмірі 22%. Договором передбачено відкриття позичкового рахунку №20628711300047 для обліку заборгованості.

Укладений сторонами вищевказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов’язань, а саме майново-господарських зобов’язань з наступних підстав.

Відповідно ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України (436-15) , в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Однією з підстав виникнення господарського зобов’язання, згідно ст. 174 ГК України, є господарський договір.

При цьому, відповідно до ч.1 ст. 175 ГК України, майново-господарські зобов’язання, які є одним із видів господарських зобов’язань, - це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Судами встановлено, що позивач виконав взяті на себе зобов’язання з надання кредиту, перерахувавши 06.06.2006р. на рахунок, відкритий відповідачу, 50 000грн.

Предметом спору у даній справі є виконання відповідачем зобов’язань за договором в частині повернення кредиту, сплати відсотків, а також застосування до нього відповідальності, встановленої умовами договору та ст. 625 ЦК України, за порушення відповідних зобов’язань

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (436-15) , що визначено ст. 175 ГК України.

Відповідно до ч.1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (436-15) .

За загальним правилом, визначеним ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно п.1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до умов договору, відповідач взяв на себе зобов’язання повернути отриманий кредит у повному обсязі у строк та в порядку, встановлені кредитним договором (п.4.1), а також здійснити плату за користування кредитом у розмірі та порядку, встановлені таким договором (п.4.2).

Так, в силу п.8.1 договору, перерахування плати за користування кредитом у встановленому договором розмірі здійснюється щомісячно в строк з 25 числа по останній робочій день поточного місяця, починаючи з червня 2006р.

Строк виконання зобов’язання з повернення кредиту встановлений п.8.3 договору та графіком до договору. Згідно вказаного пункту погашення кредиту здійснюється шляхом перерахування грошових коштів щомісячно в строк до 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з жовтня 2006р. При цьому, сума щомісячного погашення кредиту повинна бути не менше ніж 5 555грн.; остання сума погашення (за червень 2007р.) становить 5 560грн (п.8.3).

При цьому, договором передбачено, що, у разі настання строку виконання зобов’язання за кредитним договором та, у разі не виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором, банк має право на договірне списання суми боргу з рахунків відповідача на підставі меморіального ордеру та/або звернути стягнення на предмет застави, що забезпечує виконання зобов’язань відповідача, вимагати виконання зобов’язань за кредитним договором від поручителя.

Задовольняючи заявлені позовні вимоги в частині основної заборгованості та відсотків за користування кредитом, суд першої інстанції, що підтримано апеляційною інстанцією, виходив з того, що відповідач допустив порушення зобов’язання, оскільки не виконав їх у встановлений договором строк, допустивши заборгованість у розмірі: по поверненню кредиту - 10 829,90грн.; платі за користування кредитом (відсотки) –3 563,84грн. При цьому, ним відхилені посилання відповідача на неправильне зарахування позивачем сплачених грошових коштів за кредитом з посиланням на положення ст. 1071 ЦК України, норм Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) та Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні у національній валюті, яка затверджена постановою правління НБУ від 21.01.2004р. №22 (z0377-04) , які забороняють банку змінювати призначення платежу.

Так, ст. 1071 ЦК України визначено, що банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження; грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом.

В силу п.32.3 ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", банки зобов'язані виконувати доручення клієнтів, що містяться в документах на переказ, відповідно до реквізитів цих документів та з урахуванням положень, встановлених пунктом 22.6 статті 22 цього Закону.

Згідно п.22.6 ст.22 Закону, обслуговуючий платника банк зобов'язаний перевірити відповідність номера рахунка платника і його коду (ідентифікаційного номера, за його наявності, тощо) та приймати цей документ до виконання тільки у разі їх збігу. Крім цього, обслуговуючий платника банк перевіряє повноту, цілісність та достовірність цього розрахункового документа в порядку, встановленому Національним банком України.

Відповідно до пп.1.19, 2.3 Інструкції про безготівкові розрахунки в України у національній валюті, яка затверджена постановою правління НБУ від 21.01.2004р. №22 (z0377-04) , відповідальність за відповідність інформації, зазначеної в платіжному дорученні, суті операції, за якою здійснюється переказ, правильність заповнення реквізитів розрахункового документа несе платник, який у разі її невідповідності має відшкодовувати банку завдану внаслідок цього шкоду.

Згідно п.3.8 Інструкції (z0377-04) , платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "призначення платежу"; банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у главі 3 Інструкції (z0377-04) , лише за зовнішніми ознаками.

Отже, положення вищенаведених норм права регулюють відносини, що виникають між банком та платником при здійсненні розрахункових операцій за участю банку, а також банком та клієнтом при розрахунково-касовому обслуговуванні (договір банківського рахунку) і дійсно забороняють банку змінювати призначення платежу при виконанні доручення клієнта (платника).

Між тим, спір у даній справі виник не у зв’язку з виконанням відповідних операцій банком на підставі договору банківського рахунку чи проведенні розрахункової операції, а у зв’язку з не виконанням договору кредиту, у якому банк у першу чергу є стороною - позичальником, а не виконує розпорядження клієнта за договором банківського рахунку або платника.

При цьому, укладений сторонами договір передбачає, що у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання зобов’язань відповідача за кредитним договором у повному обсязі, ця сума погашає вимоги позивача у наступній черговості: у першу чергу сплачуються сума кредиту, у другу чергу –плата за користування кредитом і неустойка, у третю –відшкодовуються витрати позивача, що пов’язані із одержанням виконання (п.8.4 договору).

В силу ч.4 ст. 179 ГК України визначено основний принцип, який визначає, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Аналогічні положення містять і норми ЦК України (435-15) , які визначають, що: сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст. 627 ЦК України); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст. 628 ЦК України), сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК України).

Крім того, визначення у п.8.4 договору черговості погашення вимог сторонами, відповідає ст. 534 ЦК України.

В силу вказаної норми, у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором : у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; у третю чергу сплачується основна сума боргу.

Отже, вказана норма встановлює, що загальна черговість погашення грошових вимог може бути змінена сторонами у договорі .

Зазначені положення вищевказаних норм помилково не взяті до уваги судами.

Таким чином, виконуючи доручення платника щодо перерахування коштів, банк не має права змінювати призначення платежу, яке вказано у платіжному доручення, що вірно визначено судами. Разом з тим, при отриманні коштів на свій рахунок позивач як сторона договору –позичальник має їх зарахувати в рахунок погашення заборгованості відповідача відповідно до умов договору, які встановлюють черговість погашення

Враховуючи домовленість сторін щодо порядку зарахування перерахованих відповідачем коштів, суд першої інстанції для правильного вирішення спору у даній справі мав з’ясувати, дослідивши виписки з позичкового рахунку, відкритого у відповідності з умовами договору, платіжні доручення та з урахуванням умов договору, чи дотримався позивач порядку зарахування перерахованих відповідачем коштів, визначеному п.8.4 договору і чи визначена ним сума заборгованості по поверненню кредиту та сплаті відсотків з урахуванням положень договору.

Між тим, вказані обставини судом першої інстанції не досліджувались, хоча мають суттєве значення для вирішення спору у даній справі, оскільки впливають на визначення фактичного розміру заборгованості, строку прострочення, а, отже, і розміру відповідальності за порушення у вигляді сплати пені, інфляції, процентів. При цьому, сума заборгованості щодо поверненню кредиту та сплаті відсотків судом першої інстанції визначена без врахування черговості погашення вимог, визначеної умовами договору, лише з урахуванням призначення платежу, зазначеного у меморіальних ордерах та платіжних документах.

Враховуючи неповне з’ясування судом першої інстанції обставин справи, які підлягали встановленню, що є порушенням норм процесуального права, що не виправлено апеляційною інстанцією, і не може бути усунуто судом касаційної інстанції, враховуючи межі перегляду справи у касаційному порядку, визначені ст. 1117 ГПК України, прийняті у справі судові акти підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України (1798-12) , колегія суддів

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "А.Н.Т." задовольнити.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2009р. та рішення господарського суду Чернігівської області від 21.07.2009р. у справі №14/70 скасувати.

3.Справу передати на новий розгляд до господарського суду Чернігівської області.