21-1092во06 Про стягнення суми пенсії, зобов;язання відповідача прийняти до відшкодування зазначену суму, про що скласти акт звірки та подати його вищестоящій організаці - Текст документа

розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Управління Пенсійного фонду України в Залізничному районі м. Львова (далі - Управління ПФУ) справу за позовом Управління ПФУ до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Львові про зобов'язання вчинити дії,

У грудні 2004 року Управління ПФУ звернулося в суд із позовом про стягнення з Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Львові 1009 грн 75 коп боргу.

У судовому процесі Управління ПФУ змінило предмет позову, висунувши вимогу про спонукання відповідача до дій та зобов'язання його прийняти до відшкодування виплачену ним, позивачем, ОСОБА_1 суму пенсії за період із 1 лютого 2004 року по 31 жовтня 2004 року - 1009 грн 75 коп., про що скласти акт звірки.

Господарський суд Львівської області рішенням від 11 травня 2005 року, залишеним без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2005 року, у задоволенні позову відмовив.

Зазначені судові рішення Вищий адміністративний суд України ухвалою від 7 червня 2006 року залишив без змін.

У скарзі про перегляд ухвали касаційного суду за винятковими обставинами Управління ПФУ просить скасувати ухвалені у справі рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на наявність підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Перевіривши за матеріалами справи доводи скаржника, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України знаходить підтвердженим неоднакове застосування однієї й тієї самої норми права судом касаційної інстанції та помилкове застосування норм матеріального права в цій справі.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди керувалися положенням Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів (укладена в рамках Співдружності Незалежних Держав, підписана від імені Уряду України у м. Москві 15 квітня 1994 року, ратифікована Законом України від 11 липня 1995 року № 290/95-ВР (290/95-ВР) ) про те, що відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної внаслідок нещасного випадку на виробництві, здійснюється стороною тієї держави, де стався страховий випадок.

Положення Угоди поширюються на правовідносини, що виникатимуть після її ратифікації Державами-учасницями, і не можуть застосовуватися до правовідносин, які виникли раніше, оскільки не містить норми про її зворотну дію. Правовідносини щодо відшкодування витрат із пенсійного забезпечення осіб, яким призначено пенсії внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та у зв'язку із втратою годувальника, який помер унаслідок такого випадку або захворювання на території СРСР у період його існування, не належать до сфери регулювання цієї Угоди. Тому застосування її норм при вирішенні справ відповідної категорії є неправильним.

Згідно зі статтею 25 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР одним із видів соціальних послуг і матеріального забезпечення, які надаються за таким страхуванням, є страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що включає, зокрема, пенсію по інвалідності, яка настала з таких причин.

Частиною 4 статті 26 зазначеного законодавчого акта встановлено, що в разі коли після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між страховиками виник спір щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернулася застрахована особа. При цьому неналежний страховик має право звернутися до належного страховика щодо відшкодування понесених ним витрат.

У пункті 2 статті 7 "Прикінцеві положення" Закону України від 22 лютого 2001 року № 2272-III "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (2272-14) (набрав чинності з 1 квітня 2001 року), встановлено, що Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд) сплачує страхові виплати і надає соціальні послуги працівникам (членам їх сімей), які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року, з того часу, коли відповідні підприємства передали йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їх сімей) на такі страхові виплати та соціальні послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку. Потерпілі, документи яких не передані до Фонду, продовжують отримувати належні виплати і соціальні послуги від свого роботодавця, Пенсійного фонду України та Фонду соціального страхування України. При цьому кошти, виплачені потерпілому страхувальником, зараховуються Фондом у рахунок його страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, а між страховиками з інших видів страхування і Фондом у подальшому відбуваються відповідні розрахунки.

Частиною 2 статті 24 Закону від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" також передбачено: якщо після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між Фондом і страховиками з інших видів соціального страхування виникають спори щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернувся застрахований; при цьому зазначений страховик має право звернутися до відповідного страховика з інших видів соціального страхування щодо відшкодування понесених ним витрат.

Дія зазначеного Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання, у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та на громадян-суб'єктів підприємницької діяльності.

Згідно з частиною 2 статті 2 цього Закону особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам унаслідок травмування на виробництві чи професійного захворювання, пов'язаних із виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до зазначеного Закону.

При цьому право на таке забезпечення, встановлене в Україні, не залежить від того, у якій із колишніх республік СРСР стався нещасний випадок на виробництві із застрахованою особою або виникло професійне захворювання, пов'язане з виконанням нею трудових обов'язків.

У пункті "а" статті 27 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII"Про пенсійне забезпечення" передбачено, що громадянам України-переселенцям з інших держав, які не працювали в Україні, пенсії по інвалідності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання призначаються незалежно від стажу роботи.

Відповідно до пункту 3 розділу XI "Прикінцеві положення" Закону "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) : відшкодування шкоди, медична, професійна та соціальна реабілітація провадяться Фондом також зазначеним у статті 8 цього Закону особам, які потерпіли до набрання ним чинності та мали право на такі страхові виплати і соціальні послуги (абзац 2); уся заборгованість потерпілим на виробництві та членам їх сімей, яким до набрання чинності зазначеним Законом підприємства, установи й організації не відшкодували матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, виплачується цими підприємствами, установами й організаціями, а в разі їх ліквідації без правонаступника - Фондом (абзац 3).

Отже, за змістом наведеної норми обов'язок Фонду відшкодувати потерпілим на виробництві та членам їх сімей матеріальну і моральну (немайнову) шкоду, заподіяну ушкодженням здоров'я, не залежить від того, чи сплачували Фонду страхові платежі підприємства, які ліквідовано та на яких було ушкоджено здоров`я потерпілого.

Як зазначено в абзаці 7 того самого пункту, Фонд є правонаступником державного, галузевих та регіональних фондів охорони праці, передбачених статтею 21 Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII "Про охорону праці", які ліквідуються.

Відповідно до статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої в м. Москві 13 березня 1992 року, пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць цієї Угоди та членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.

У статті 3 зазначеної Угоди встановлено, що всі витрати, пов'язані зі здійсненням пенсійного забезпечення за Угодою, несе держава, яка його надає. За змістом цієї норми взаємні розрахунки між державами можуть провадитися лише на підставі двосторонніх договорів.

Викладене свідчить про те, що страховиком, який має виплачувати пенсію по інвалідності особі, котра стала інвалідом від нещасного випадку на виробництві на території колишніх республік СРСР є Фонд. Він також має відшкодовувати витрати в разі виплати такої пенсії органами Пенсійного фонду України.

Ураховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для задоволення скарги, скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд у суд першої інстанції.

Керуючись статтями 241- 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу Управління Пенсійного фонду України в Залізничному районі м. Львова задовольнити.

Рішення Господарського суду Львівської області від 11 травня 2005 року, ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2005 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs419312) від 7 червня 2006 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.