Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В. В., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою заступника Генерального прокурора України справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Київської обласної державної адміністрації, треті особи - Державне підприємство "Науково-дослідний виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", Приватне підприємство "Модерн", про визнання недійсним розпорядження, встановила:

У травні 2005 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з позовом про визнання недійсним розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 1 вересня 2004 року N 552 про вилучення з постійного користування Державного підприємства "Науково-дослідний виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" земельної ділянки площею 9,8 гектара, у тому числі 9,7 гектара - рілля, зміну цільового призначення цієї ділянки та передачу її Приватному підприємству "Модерн" в оренду строком на 49 років для розміщення торговельно-складських приміщень. На обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що внаслідок видання оспорюваного розпорядження порушено інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України, який має виключне право приймати рішення про вилучення ріллі.

Господарський суд м. Києва ухвалою від 20 липня 2005 року провадження у справі припинив у зв'язку з відмовою прокуратури Київської області від позову.

Ухвалою від 6 березня 2007 року Вищий адміністративний суд України залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.

У скарзі про перегляд ухвалених у справі судових рішень за винятковими обставинами заступник Генерального прокурора України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, просить Верховний Суд України скасувати ці рішення і направити справу на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.

Дослідивши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що скарга є обґрунтованою і підлягає частковому задоволенню.

Вищий адміністративний суд України залишив ухвалу Господарського суду м. Києва без змін, оскільки визнав її законною. Однак із рішенням касаційного суду погодитися не можна.

Відповідно до статті 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій передбачені права та обов'язки сторін, зокрема право позивача відмовитися від позову (частина 4), господарський суд не приймає відмови від позову, якщо вона суперечить законодавству або порушує чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (частина 6).

Згідно зі статтею 29 зазначеного Кодексу в разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача (частина 4), при цьому відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті (частина 5).

Аналіз наведених вище положень, а також приписів статей 2, 80 Господарського процесуального кодексу України дає підстави для висновку, що закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою прокурора від позову можливе лише в разі додержання двох умов: відсутності вимоги позивача про вирішення спору по суті, якщо його представник не був позбавлений можливості реалізувати право на пред'явлення такої вимоги; наявності обставин, які свідчать про те, що відмова не суперечить законодавству, не порушує чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси.

Приймаючи відмову прокурора від позову, місцевий господарський суд послався на те, що після цієї відмови представник Кабінету Міністрів України не наполягав на розгляді справи і що така відмова не суперечила законодавству та не порушувала чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси.

Проте цей висновок не відповідає дійсним обставинам справи і вимогам закону.

Як видно з матеріалів справи, суд першої інстанції не врахував того, що згідно з частиною 9 статті 149 Земельного кодексу України вилучення ріллі належить до компетенції Кабінету Міністрів України, а отже, посилання у позовній заяві на перевищення відповідачем повноважень при виданні оспорюваного розпорядження заслуговувало на увагу суду, який під час вирішення питання про прийняття відмови від позову мав керуватися приписом процесуального закону про те, що вона можлива в разі, коли не суперечить законодавству і не порушує права й охоронювані законом інтереси інших осіб.

Допущені судом першої інстанції помилки не були виправлені касаційним судом, який безпідставно дійшов висновку, що обласна державна адміністрація видала оспорюваний акт у межах своїх повноважень, тому рішення обох судів підлягають скасуванню, а справа - направленню на розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Керуючись статтями 157, 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 6 березня 2007 року та ухвалу Господарського суду м. Києва від 20 липня 2005 року скасувати, справу направити на розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.