Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного 

Суду України у складі:

головуючого                                          Кривенка В.В.,

суддів:             Гусака М.Б., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В.,

                    Самсіна І.Л., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., -

розглянувши у письмовому провадженні справу за скаргою ОСОБА_1 на неправомірні дії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (далі - ГУ МВС) з перегляду за винятковими обставинами ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2007 року,

У травні 2004 року ОСОБА_1. оскаржив відмову ГУ МВС у призначенні йому пенсії відповідно до Закону України від 9 квітня 1992 року № 2262-ХП "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" (2262-12) (у нинішній редакції - "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб"). Вимоги скарги мотивовано тим, що з 23 січня 1974 року по 14 липня 1989 року ОСОБА_1. працював у органах внутрішніх справ України. Вважаючи відмову в призначенні пенсії неправомірною, ОСОБА_1. просив зобов'язати Управління фінансових ресурсів і економіки ГУ МВС призначити йому пенсію за вислугу років у розмірі 50 процентів плюс 1 процент за кожний рік стажу понад 25 років.

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 29 жовтня 2005 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2005 року та Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2007 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

У скарзі про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2007 року за винятковими обставинами ОСОБА_1. просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, який першим допустив порушення норм матеріального права.

В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" заявник посилається на інші рішення судів касаційної інстанції з аналогічного питання.

За результатами розгляду цієї справи колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виявлено неоднакове застосування судом касаційної інстанції п. "б" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

Скарга ОСОБА_1. підлягає задоволенню з нижченаведених підстав.

Відповідно до п. "б" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" у редакції від 4 липня 2002 року, чинній на час звернення позивача за призначенням пенсії і вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій, право на пенсію за вислугу років мали особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку із засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, - незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що ОСОБА_1. був звільнений з органів внутрішніх справ 14 липня 1989 року, останній рік проходив службу у Шевченківському РВВС м. Києва на посаді інспектора дізнання і мав спеціальне офіцерське звання капітана міліції. На час звільнення мав вислугу 15 років 5 місяців 23 дні (без урахування дворічної служби в армії).

На час звернення до суб'єкта оскарження за призначенням пенсії ОСОБА_1. мав загальний трудовий стаж 30 років 1 місяць 6 днів.

Відмовляючи в задоволенні вимог суди виходили з того, що пенсії за вислугу років на умовах пункту "б" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" не можуть призначатися колишнім працівникам органів внутрішніх справ, які після звільнення зі служби, а не на момент припинення служби, набули умов, передбачених нормою цього Закону.

Таке застосування цієї норми Закону визнав правильним і суд касаційної інстанції, залишаючи без зміни рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

Між тим, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищезазначену норму матеріального права.

За змістом статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" у період з 1 серпня 2002 року по 29 квітня 2006 року (коли набрав чинність Закон України "Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців" від 4 квітня 2006 року (3591-15) ) незалежно від підстав та часу звільнення правом на призначення пенсії за вислугу років користувалися перераховані в цій статті особи, які досягли на час звернення за призначенням пенсії 45-річного віку, мали загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ (крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння).

Та обставина, що на час перегляду справи в порядку провадження за винятковими обставинами законодавець змінив зміст конфліктної норми права, в даному випадку не має правового значення.

Верховний Суд України відповідно до статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України задовольняє скаргу, якщо встановить, що оскаржене судове рішення є незаконним. Це рішення скасовується повністю або частково, а справа направляється на новий розгляд до суду залежно від того, суд якої інстанції першим допустив порушення норм матеріального чи процесуального прав, що призвело до неправильного вирішення справи. Оскільки через неправильне застосування норм матеріального права суд першої інстанції не встановив обсяг та фактичні обставини дій суб'єкта владних повноважень, які оскаржено, справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241- 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України,

Скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs538042) від 14 лютого 2007 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2005 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2004 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Шевченківського районного суду м. Києва.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.