Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. –головуючого,

Мирошниченка С.В.,

Самусенко С.С.

розглянувши касаційну

скаргу Приватного підприємства "ТрастТер"

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 листопада 2010 року

у справі № 23/135

господарського суду Львівської області

за позовом Приватного підприємства "ТрасТер"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Лізинговий дім"

про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу №396/0308 від 11 березня 2008 року

за участю представників:

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

У серпні 2010 року Приватне підприємство "ТрасТер" звернулось до господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Лізинговий дім" про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу №396/0308 від 11 березня 2008 року.

Рішенням господарського суду Львівської області від 20 вересня 2010 року (суддя Бортник О.Ю.) залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17 листопада 2010 року (судді Галушко Н.А., Краєвська М.В., Орищин Г.В.) у справі №23/135 відмовлено у задоволенні позовних вимог ПП "ТрастТер" до ТОВ "Компанія "Лізинговий дім" про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу №396/0308 від 11 березня 2008 року.

Не погодившись з постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17 листопада 2010 року та рішенням господарського суду Львівської області від 20 вересня 2010 року Приватне підприємство "ТрасТер" звернулось до Вищого господарського суду України з касайційною скаргою, в якій просить зазначені рішення скасувати частково та постанову скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Вимоги касаційної скарги Приватне підприємство "ТрасТер" обґрунтовує тим, що оскаржувані рішення та постанова прийняті з порушенням вимог матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем оспорюється договір фінансового лізингу (оренди) №396/0308 від 11 березня 2008 року в частині "реквізити та підписи сторін" назви Лізингоодержувач ПП "Траст Тер".

Підставою для частково визнання недійсним вищевказаного договору скаржник вважає, те, що в договорі невірно зазначено його назву: слід було вказати "ТрастТер", а у договорі вказано "Траст Тер".

Проте, судами попередніх інстанцій встановлено, що усі інші реквізити позивача зазначено у договорі вірно.

Окрім того, в ході розгляду справи в суді першої інстанції, встановлено, що спірний договір діяв, виконувався та не заперечувався сторонами, його чинність визнана сторонами та судом, що підтверджується, доданими до матеріалів справи відзивом відповідача та копіями судових рішень у справі № 22/241 господарського суду Львівської області. Також, на вимогу суду не подано доказів державної реєстрації в якості юридичної особи іншого приватного підприємства з назвою "Траст Тер".

Згідно із ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України (435-15) , нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 207 Цивільного кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанцій, що вищезазначена обставина на підставі якої скаржник просить визнати частково недійсним договір фінансового лізингу №396/0308 від 11 березня 2008 року є опискою, яка не порушує прав та охоронюваних закон інтересів позивача, а також вимог законодавства України.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до абзацу 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Заявником касаційної скарги не подано суду достатніх та допустимих доказів, які б підтверджували вимоги, заявлені у позовній заяві та апеляційній скарзі. У матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про наявність вищезгаданих передбачених Цивільного кодексу України (435-15) та Господарського кодексу України (436-15) підстав для визнання договору недійсним.

Отже, під час вирішення спору, судами попередніх інстанцій правильно встановлені усі обставини, що мають значення для справи, їм надана вірна юридична оцінка, норми права застосовані вірно, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.

За наведених вище обставин, Вищий господарський суд України не знайшов законних підстав для повного або часткового задоволення вимог касаційної скарги, а тому постанову слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

На підставі наведеного вище і керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "ТрасТер" залишити без задоволення.

2. Постанову Львівської апеляційного господарського суду від 17 листопада 2010 року зі справи №23/135 залишити без змін.