Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді М.В.Кузьменка,

судді І.М.Васищака,

судді В.М.Палій,

розглянувши касаційну скаргу Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.03.2010р.

та касаційну скаргу ВАТ "Акціонерна компанія "Київводоканал"

на рішення господарського суду міста Києва від 14.12.2009р. та постанову

Київського апеляційного господарського суду від 23.03.2010р.

у справі №7/649

за позовом Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" в особі

Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго"

до Відкритого акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал"

про стягнення 12 033 057,04 грн.,

за участю представників сторін:

від позивача: Цурко Н.О. –довіреність у справі,

від відповідача: Слюсар С.А. –довіреність у справі,

Акціонерна енергопостачальна компанія "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго" звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до Відкритого акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" і просила суд стягнути з останнього 10 245 881,58 грн. боргу, 223 244,99 грн. інфляційних втрат, 95 934,91 грн. 3% річних, 750 783,85 грн. пені та 717 211,71 грн. штрафу.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого зобов'язання за договором на використання електричної енергії №1 від 29.12.1990р. щодо оплати спожитої у період з 01.03.2009р. по 01.09.2009р. активної електричної енергії.

Заперечуючи проти заявленого позову, відповідач посилається на відсутність між ним та позивачам договірних зобов'язань, оскільки договір, на який посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, укладений між іншими сторонами.

Рішенням господарського суду міста Києва від 14.12.2009р. (суддя Якименко М.М.) позовні вимоги задоволено повністю: присуджено до стягнення з відповідача 10 245 881,58 грн. боргу, 223 244,99 грн. інфляційних втрат, 95 934,91 грн. 3% річних, 750 783,85 грн. пені та 717 211,71 грн. штрафу.

При цьому, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач свого обов'язку з повної та своєчасної оплати отриманої електричної енергії у встановлені строки не виконав, чим порушив умови договору №1 від 29.12.1990р.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.03.2010р. (головуючий, суддя Лосєв А.М., судді Іваненко Я.Л., Скрипка І.М.) рішення суду першої інстанції скасовано в частині стягнення з відповідача пені та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відмова суду апеляційної інстанції у задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені мотивована тим, що її розмір не встановлений договором, тому відсутні підстави для застосування даного виду неустойки.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд їх скасувати як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, та направити справу на новий розгляд.

Також не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд її скасувати в частині відмови у стягненні пені, та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну скаргу відповідача такою, що підлягає задоволенню частково, а касаційну скаргу позивача –задоволенню повністю.

Вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, судами двох інстанцій встановлено, що між Київськими кабельними мережами ВЕО "Київенерго" (як енергопостачальною організацією), правонаступником якого є АЕК "Київенерго", та Підприємством по експлуатації артезіанських свердловин і насосних водопровідних станцій (як абонентом), правонаступником якої є ВАТ "Акціонерна компанія "Київводоканал", укладено договір №1 від 29.12.1990р. (разом з додатком 2Г до нього) на використання електричної енергії, предметом якого є відпуск енергопостачальною організацією абоненту електричної енергії, яку останній зобов'язався своєчасно та в повному обсязі на умовах, зазначених у договорі оплачувати. Даний договір набирає чинності з дня підписання і діє до 31.12.1991 р., водночас, він вважається щорічно продовженим, якщо за місяць до закінчення строку не надійде заява від однієї із сторін про відмову від договору.

Судовими актами в іншій господарській справі №35/72 встановлено факт укладення між вказаними підприємствами, правонаступниками яких є Компанія та товариство, договору на використання електричної енергії №1 від 29.12.1990р., і відповідно до рішення господарського суду міста Києва від 04.04.2003р. у вказаній справі, яке залишено без змін апеляційною та касаційною інстанціями, з відповідача стягнуто на користь позивача борг за спожиту на підставі зазначеного договору електроенергію (а.с.122-127).

Відповідно до ч.2 ст. 35 ГПК України, факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, відносно недоведеності факту правонаступництва сторін за договором.

Так, предметом позову у даній справі є вимога позивача щодо виконання відповідачем свого зобов’язання, яке виникло в силу договору на використання електричної енергії №1 від 21.12.1990р., а підставою позову –невиконання відповідачем взятого на себе зобов’язання щодо оплати спожитої електричної енергії. При цьому, позивач просить суд захистити своє порушене право шляхом стягнення з відповідача основного боргу з урахуванням передбачених ч.2 ст. 625 ЦК України інфляційних втрат та 3% річних, передбачених ч.2 ст. 231 ГК України штрафу та пені, розмір якої визначений згідно вимог ч.6 ст. 231 ГК України та Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" (543/96-ВР) .

Додатковою угодою №1 від 17.08.2004р. до договору №1 від 29.12.1990р. сторони визначили, що порядок розрахунків за електроенергію та зняття показань електролічильників визначатиметься згідно з Додатком 2Г до вказаного договору.

Згідно пунктів 4, 5 Додатку 2Г до договору, відповідач зобов'язаний щомісячно направляти свого представника до позивача для надання звіту за використану електроенергію та отримання розрахункових документів, які видаються на основі наданих звітів про використану електричну енергію за розрахунковий період з зазначенням дати надання звіту та дати отримання рахунку на сплату (акт приймання-передачі товарної продукції, рахунок-фактура). Відповідач зобов’язаний провести остаточний розрахунок за спожиту електричну енергію до 1 числа місяця, наступного за звітним.

Судами двох інстанцій встановлено, що на виконання умов договору, відповідач щомісячно, самостійно отримував розрахункові документи, які видавалися на основі наданих звітів про використану електричну енергію за розрахунковий період із зазначенням дати надання звіту та дати отримання рахунку на сплату (рахунку-фактури), що підтверджується звітами за використану реактивну енергію, які містять підпис уповноваженої особи з боку відповідача та відбиток печатки відповідача. Саме після подачі вказаних звітів представник відповідача отримував рахунок-фактуру на оплату спожитої енергії, який мав бути оплаченим до 1 числа місяця, наступного за звітним.

Відповідно до ст. 193 ГК України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) .

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч.7 ст. 193 ГК України).

В силу ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України). Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Враховуючи встановлений судами двох інстанцій факт виконання позивачем свого зобов'язання щодо постачання електричної енергії на суму 10 245 881,58 грн., а також наявність заборгованості відповідача перед позивачем на вказану суму, яка відповідачем не була спростована, доказів її оплати надано не було, колегія суддів вважає правильним висновок судів двох інстанцій про наявність правових та фактичних підстав для стягнення з відповідача заборгованості, яка виникла внаслідок неналежного виконання останнім договірних зобов'язань, з урахуванням 3% річних та інфляційних втрат, передбачених ч.2 ст. 625 ЦК України.

Погоджується колегія суддів й з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача передбачених ч.2 ст. 231 ГК України штрафу та пені.

Так, залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на законну, тобто встановлену в нормативному порядку –в законі або іншому правовому акті, та договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору, укладеного між сторонами.

Відповідно до ч.1 ст. 231 ГК України, законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Тобто ця норма має імперативний характер, бо забороняє змінювати у договірному порядку встановлений законом розмір штрафних санкцій по окремих видах зобов'язань, зокрема, грошових.

Частиною 2 статті 231 ГК України передбачено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах : за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вказаної вартості.

Названа норма визначає коло господарських правовідносин, які зачіпають інтереси держави, де застосовуються саме уніфіковані штрафні санкції, якщо інше не передбачено законом чи договором. Дані санкції можуть бути застосовані за наявності таких двох умов: у разі скоєння господарського правопорушення, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належать до державного сектора економіки, або якщо виконання зобов'язання фінансується за рахунок державного кредиту; наявності одного з виду правопорушень, а саме: - за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг); - за порушення строків виконання зобов'язання .

Разом з тим, спеціальним Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" (543/96-ВР) визначений інший розмір пені, ніж у ч.2 ст. 231 ГК України (0,1 відсотка), а саме розмір пені для такого виду зобов'язання, як грошове, обмежений подвійною обліковою ставкою НБУ.

Оскільки вказаним Законом встановлений граничний розмір пені за прострочення платежу –не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період, за який сплачується пеня (від суми простроченого платежу), то у більшому розмірі вона не може бути стягнута.

Тому є безпідставним посилання суду апеляційної інстанції, як на підставу для відмови у задоволенні позову в частині стягнення пені, на те, що розрахунок пені здійснено позивачем не у розмірі 0,1 відсотка, який встановлено ч.2 ст. 231 ГК України, а виходячи з положень Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" (543/96-ВР) , у розмірі подвійної облікової ставки НБУ.

Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з позовних вимог, підставою нарахування позивачем пені є ч.2 ст. 231 ГК України, тобто її джерелом є закон, згідно з яким у разі, якщо позивач належить до державного сектора економіки, то пеня нараховується на підставі ч.2 ст. 231 ГК України у розмірі, встановленому спеціальним Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" (543/96-ВР) . Передбачене ч.2 ст. 231 ГК України (законом) право сторони нарахувати пеню не може бути обмежене відсутністю встановленого такого права умовами договору.

Зазначене не було враховано апеляційним судом під час перегляду справи в апеляційному порядку, у зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції, помилково скасувавши рішення суду в цій частині позовних вимог, відмовив у стягненні пені.

Відповідно до частини другої ст. 22 ГК України, суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Судами двох інстанцій встановлено, що згідно Постанови Кабінету Міністрів України №794 від 22.06.2004р. "Про утворення Національної акціонерної компанії "Енергетична компанія України" (794-2004-п) , у переліку компаній, які входять до її складу визначено розмір статутного фонду Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" (позивача), що передається до складу новоствореної компанії у розмірі 50%+1 акція. Пунктом 3 цієї постанови зазначено, що пакет акцій АЕК "Київенерго", переданий НАК "Енергетична компанія України", залишається у державній власності.

Отже, оскільки позивач належить до державного сектора економіки, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо правомірності заявлених позивачем вимог щодо стягнення з відповідача пені та штрафу, передбачених ч.2 ст. 231 ГК України, у розмірі подвійної облікової ставки НБУ (пеня), що становить 750 783,85 грн., та штрафу у розмірі 7 відсотків від вартості спожитої, але не оплаченої електроенергії, що становить 717 211,71 грн.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, й ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому у суду апеляційної інстанції не було правових підстав для його скасування.

За таких обставин, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, як така, що прийнята з порушенням норм матеріального права, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.

Керуючись ст.ст. 125, 129 Конституції України, ст.ст.1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , колегія суддів

1. Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" задовольнити частково.

2. Касаційну скаргу Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго" задовольнити повністю.

3. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.03.2010р. у справі №7/649 скасувати, залишивши в силі рішення господарського суду міста Києва від 14.10.2009 року.

постанова касаційному оскарженню не підлягає.