815/5486/16 Про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання особі статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання особи біженцем - 20.06.2019 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2017 року у справі № 815/5486/16 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області, відповідач) в якому просив: визнати неправомірним та скасувати наказ відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовано незаконністю оскаржуваного рішення (наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №186 від 28 вересня 2016 року) з огляду на те, що влада Афганістану (країни походження) не здатна забезпечити захист позивачу від можливості бути вбитим або пораненим в умовах внутрішнього збройного конфлікту, загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2017 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити в повному обсязі. Скаргу мотивує тим, що відповідачем не було належним чином проаналізовано всі подані ним відомості про його особу та причини звернення за захистом, не враховано інформацію по країні походження, і тому на підставі Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) прийнято неправомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У (запереченні) відзиві на касаційну скаргу представник відповідача просить залишити її без задоволення, а рішення судів - без змін, оскільки вважає доводи скаржника безпідставними, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм процесуального права.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (2747-15) (далі - КАС України (2747-15) ) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У березні 2018 року касаційну скаргу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Білоус О.В.(суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Суддя Верховного Суду ухвалою від 28 березня 2018 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 06 червня 2019 року № 647/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Білоуса О.В. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, хазарієць, неодружений, віросповідання - іслам, шиїт, рідна мова - дарі.

15 вересня 2016 року позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою, згідно якої просив надати йому статус біженця у зв`язку з тим, що в Афганістані йому загрожувала небезпека з боку дядька ОСОБА_2, який після смерті батьків позивача хотів відібрати землю та будинок, які належать сім`ї позивача.

В анкеті від 20 вересня2016 року ОСОБА_1 зазначив, що покинув Афгністан в серпні 2015 року літаком та прибув до Російської Федерації, м. Москва, де пробув 2 дні, за наданням притулку або статусу біженця в Російській Федерації не звертався, оскільки направлявся до Європи, посередник мав доставити позивача до Німеччини. До України прибув приблизно у серпні 2016 року легковим автомобілем, нелегально.

Причиною виїзду з Афганістану позивач зазначив, що його дядько, який співпрацював з Талібаном, після смерті батьків вимагав у позивача віддати йому землю та будинок, передати право власності на майно. Після того як до позивача прийшли люди зі зброєю, одягнені в національний одяг, та вимагали документи на майно, позивач пішов до родича ОСОБА_4, який порадив йому покинути країну. Позивач передав ОСОБА_4 право власності на належне йому майно та землю, а ОСОБА_4 знайшов посередника та оплатив його послуги для того, щоб позивач виїхав до Європи. Близько 45 днів позивач проживав у Кабулі, чекаючи доки посередник підготує всі необхідні документи.

Крім того, як зауважено в анкеті, до позивача не застосовувалися адміністративні заходи, до кримінальної відповідальності не притягувався, невійськовозобов`язаний. Позивач не був членом політичних, релігійних, військових,громадських організацій, в інцидентах із застосуванням насильства, що пов`язано з расовою,національною, релігійною належністю, політичними поглядами участь не брав. Батько був військовим в Народній Армії Афганістану, йому погрожували через те, що він був хазарієць та шиїт.

Під час опитування ОСОБА_1 вказав, що хоче отримати документи і мати можливість спокійно жити та навчатись в школі, мріє стати лікарем. Хоче отримати громадянство України.

28 вересня 2016 року з позивачем було проведено співбесіду, за результатами якої позивач повідомив, що зі слів його батька ОСОБА_5, дядько ОСОБА_2 є командиром злочинного угрупування, співпрацюють з талібами. Батько загинув під час виконання професійного обов`язку, а мати померла від хвороби серця.

В поліцію позивач не звертався, оскільки, в зазначеному районі, поліції не має.

Серед іншого, ОСОБА_1 зазначив, що ОСОБА_2 хотів, щоб позивач працював з ним, але він цього не бажав, бо дядько був проти держави. На думку позивача, ОСОБА_2 дуже небезпечний, вбивав людей, може зробити все, що прийде йому в голову.

Також вказав, що не переїхав до іншого міста в Афганістані, оскільки вважає, що дядько міг би його знайти. Також повідомив, що на території Афганістану ніякої шкоди та переслідувань не зазнавав, до нього не може бути застосована в Афганістані смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання загальнопоширеного насильства.

28 вересня 2016 року відповідачем було складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту.

За результатом розгляду заяви позивача та інформації по країні походження, відповідач дійшов висновку, що заява є очевидно необґрунтованою, відсутні умови визначені пунктами 1,13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

13 жовтня 2016 року ОСОБА_1 отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту на підставі наказу № 186 від 28 вересня 2016 року.

Вважаючи таке рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся з до суду з даним адміністративним позовом.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з мотивами якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що рішення відповідача, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням інформації по країні походження та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця або визнання особи, що потребує додаткового захисту у розумінні вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) .

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зараз і надалі - Закон №3671-VI (3671-17) ) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви).

"Побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволені позовних вимог.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, під час співбесід позивач не зазначає, що саме загрожує його життю у випадку повернення до Афганістану. Як зазначив сам ОСОБА_1 люди, які приходили до нього, на думку позивача, від ОСОБА_2 не застосовували до нього фізичної сили. Під час 45-денного перебування позивача у м. Кабул його не переслідували, не погрожували.

При цьому, судами вірно зазначено, що до ОСОБА_1 не застосовувалися адміністративні заходи, до кримінальної відповідальності він не притягувався, невійськовозобов`язаний. Позивач не був членом політичних, релігійних, військових,громадських організацій, в інцидентах із застосуванням насильства, що пов`язано з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами участь не брав. На території Афганістану ніякої шкоди та переслідувань не зазнавав, до позивача не може бути застосована в Афганістані смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання загальнопоширеного насильства, оскільки єдиною проблемою є конфлікт з дядьком.

Суди попередніх інстанцій правильно звертали увагу, що побоювання ОСОБА_1 стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування розумної можливості того, що позивачу буде спричинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналіз матеріалів особової справи позивача, з урахуванням інформації по країні походження, також, не свідчать про таке.

Позивачем не надано жодних відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та доказів, що підтверджують переслідування саме позивача.

Згідно абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

З матеріалів справи вбачається, що в серпні 2015 року позивач літаком прибув до Російської Федерації, м. Москва, де пробув 2 дні, за наданням притулку або статусу біженця в Російській Федерації не звертався.

Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не мав наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористався альтернативою внутрішнього переміщення.

Не може бути залишеним поза увагою і той факт, що в анкеті та протоколі співбесіди позивач зазначає, що прагне навчатися, стати лікарем, одружитися та спокійно жити в Україні, отримавши громадянство.

Однак, сімейні або інші причини особистого характеру, прагнення змін та покращення рівня життєвих умов, коли особа переїжджає виключно з економічних міркувань, свідчать, що така особа є економічним мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано погодилися з висновком ГУ ДМС України в Одеській області та прийнятим на його підставі рішенням про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Зважаючи на результат касаційного розгляду та відсутність документального підтвердження судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.