Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Оріль" звернулось з позовною заявою до Регіонального відділення фонду державного майна України в Донецькій області, Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1, Управління міського майна Маріупольської міської ради, Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_2, Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_3 про визнання недійсним договорів купівлі -продажу № 70 від 15.10.1999 року від 19.07.2000 року та визнання недійсним договору дарування нежилого приміщення від 28.12.2002 року.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням господарського суду Донецької області від 01.06.2006 року позовні вимоги задоволені в частині визнання недійсним договору купівлі -продажу № 70 від 15.10.1999 року, укладеного між Управлінням міського майна та СПД ОСОБА_2 в частині продажу нежитлового приміщення площею 70,36 кв. м., розташованого по АДРЕСА_1. В решті вимог позивача про визнання недійсним договору купівлі -продажу № 70 від 15.10.1999 року в частині продажу нежитлового приміщення площею 15,54 кв.м., розташованого по АДРЕСА_1, а також про визнання недійсними договорів купівлі -продажу № 70 від 19.07.2000 року та дарування нежитлового приміщення від 28.12.2002 року провадження по справі припинено.

За апеляційними скаргами винесено постанову від 15.08.2006 року, якою скарги задоволено, рішення господарського суду від 01.06.2006 року скасовано в частині відмови у задоволенні вимог позивача про визнання недійсним договору купівлі -продажу № 70 від 15.10.1999 року, який укладений між Управлінням міського майна та СПД ОСОБА_2 в частині продажу нежитлового приміщення площею 70, 36 кв.м, розташованого по АДРЕСА_1. Абзац другий та третій викладено у наступній редакції: "Припинити провадження по справі в частині визнання недійсним договору купівлі -продажу № 70 від 15.10.1999 року, який укладений між Управлінням міського майна та СПД ОСОБА_2 в частині продажу нежитлового приміщення площею 70, 36 кв. м, розташованого по АДРЕСА_1."

Постановою Вищого господарського суду України від 07.11.2006 року рішення господарського суду Донецької області від 01.06.2006 року, та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 15.08.2006 року скасовано, справу направлено на новий розгляд з тих підстав, що судами не були досліджені підстави позову.

За результатами нового розгляду рішенням господарського суду Донецької області від 17.09.2008 року позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріль" задоволено в повному обсязі.

Визнано недійсним договір купівлі -продажу № 70 від 15.10.1999 року, укладений між Управлінням міського майна Маріупольської міської ради та СПД ОСОБА_2

Визнано недійсним договір купівлі -продажу б/н від 19.07.2000 року, укладений між СПД ОСОБА_2 та СПД ОСОБА_1

Визнано недійсним договір дарування нежилого приміщення б/н від 28.12.2002 року, укладений між СПД ОСОБА_1 та СПД ОСОБА_3

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25.11.2008 року апеляційні скарги Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_3 та Управління міського майна Маріупольської міської ради залишено без задоволення, рішення господарського суду від 17.09.2008 року залишено без змін.

Не погодившись з постановою апеляційного суду, до Вищого господарського суду України звернулись з касаційними скаргами Суб'єкт підприємницької діяльності -фізична особа ОСОБА_1, Суб'єкт підприємницької діяльності -фізична особа ОСОБА_3, Суб'єкт підприємницької діяльності -фізична особа ОСОБА_2, в яких просять скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25.11.2008 року та рішення господарського суду Донецької області від 17.09.2008 року, провадження по справі припинити.

Управління міського майна Маріупольської міської ради також не погодившись з рішенням судів попередніх інстанцій звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати повністю рішення господарського суду від 17.09.2008 року та постанову апеляційного суду від 25.11.2008 року і прийняти нове рішення про відмову у позові.

Скаржники вважають рішення та постанову такими, що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому, на їх думку, підлягають скасуванню з наступних підстав.

Управління міського майна мотивує свою скаргу тим, що при винесенні постанови колегією суддів не прийнято до уваги та не враховані законні права та інтереси скаржника. Касатор вважає помилковим висновок апеляційного суду щодо права власності та відчужування спірних приміщень, посилаючись на статтю 143 Конституції України та статтю 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" де прописано, що територіальним громадам, сіл, селищ, міст, районів у містах надано право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, нежитлові приміщення, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону, як об'єкти права комунальної власності.

Як встановлено судом житловий будинок з вбудованим нежилим приміщеннями по вул. Пашковського, 21/46 був переданий Відкритим акціонерним товариством "Металургійний комбінат "Азовсталь" на баланс місцевим радам, тобто Маріупольській міській раді, на виконання рішення виконкому Маріупольської міської ради № 289/3 від 19.11.1997 року.

Крім того Управління міського майна міста Маріуполя вважає, що договір купівлі -продажу нежитлового приміщення, яке є комунальною власністю є договором купівлі -продажу державного майна та підлягає під правове регулювання норм Закону України "Про приватизацію державного майна" (2163-12) . Отже, скаржник вважає, що договір купівлі -продажу № 70 від 15.10.1999 року відповідає вимогам чинного законодавства.

Суб'єкт підприємницької діяльності -фізична особа ОСОБА_1, Суб'єкт підприємницької діяльності -фізична особа ОСОБА_3, Суб'єкт підприємницької діяльності -фізична особа ОСОБА_2 в своїх касаційних скаргах звертають увагу суду на те, що апеляційний суд не прийняв до уваги докази безпідставності заявленого позову та відкриття провадження по справі, а також немотивованого рішення місцевого господарського суду.

На думку касаторів суд не прийняв до уваги відсутність у позивача - ТОВ "Оріль" майнових прав на спірне приміщення № 16, також у позивача відсутнє право на подання позову, оскільки даний спір вже вирішувався по суті, судом було винесено рішенні по справі № 1/221 пд.

Заслухавши суддю -доповідача та присутніх в судовому засіданні представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові у даній справі, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до вимог статей 108, - 111-7 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція рішення місцевих господарських судів та постанови апеляційних господарських судів переглядає за касаційною скаргою (поданням) та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи позовні вимоги господарські суди виходили із того, що згідно статті 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Так, рішення у справі № 1/221 пд, справі № 12\671 пд, справі № 2/4-25 пд та справі №10/198 пд стосуються приміщення, яке було продано за договором № 1354, який є предметом даної справи, сторонами у цих справах, за виключенням прокурора, виступали ті ж самі сторони, які є учасниками цього процесу, тому обставини, встановлені зазначеними судовими рішеннями повинні бути враховані судом, як такі, що не підлягають доведенню.

Але, при цьому, судами не прийняті до уваги приписи пункту 2 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким господарський суд припиняє провадження у справі у разі, якщо є рішення суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Отже, вирішуючи даний спір суди насамперед зобов'язані були встановити чи є предмети спору, підстави та склад сторін у зазначених справах тотожними даній справі.

Так, суди не звернули увагу, що рішенням господарського суду Донецької області по справі № 1\221пд від 13.05.2002 року (а.с.77-78, т. 1) позов TOB "Оріль" до відповідачів - Міського управління комунального майна м.Маріуполь, Регіонального відділення Фонду державного майна в Україні, Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_2, Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_3 м. Маріуполь про визнання недійсними договорів купівлі-продажу № 70 від 15.10.1999 року, № 2238 від 19.10.1999 року нежитлового приміщення, розташованого за адресою АДРЕСА_1, задоволений частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 70 від 15.10.1999 року, укладений між управлінням міського майна міста Маріуполя та Суб'єктом підприємницької діяльності -фізичною особою ОСОБА_2 в частині продажу нежитлового приміщення 15,54 кв.м., розташованого в АДРЕСА_1. В іншій частині позову було відмовлено.

Одночасно суди не звернули увагу на підстави позову та, в порушення приписів статті - 111-12 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції є обов'язковими для суду першої інстанції під час судового розгляду справи, не виконали вказівки постанови Вищого господарського суду України від 07.11.2006 року у даній справі.

Так, судами не прийнято до уваги, що в силу статті 48 Цивільного кодексу УРСР, на яку посилався позивач, по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Отже права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якій така особа не є. Наслідки недійсності угоди стосуються сторін угоди і не поширюються на права позивача, який вважає себе власником спірного майна, не будучи стороною угоди та звертатись з позовом про захист свого права власності.

Захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову (про витребування), якщо є підстави, встановлені статтею 145 Цивільного кодексу УРСР або статтею 388 Цивільного кодексу України.

За змістом частини 1 статті 145 Цивільного кодексу УРСР якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею. Аналогічні приписи містяться у статті 388 Цивільного кодексу України. У разі захисту прав власника, не пов'язаних із позбавленням володіння (стаття 149 Цивільного кодексу УРСР, стаття 391 Цивільного кодексу України) може бути пред'явлений негаторний позов (усунення перешкод).

Зазначене також залишилось поза увагою судів як першої так і апеляційної інстанцій.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що господарськими судами першої та апеляційної інстанції при розгляді справи та прийнятті судових рішень не взято до уваги та не надано належної правової оцінки всім доказам у справі в їх сукупності, що, враховуючи суть спору, свідчить про не з'ясування судом всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Неповне з'ясування всіх обставин справи, які мають значення для справи, дає підстави для скасування ухвалених у справі судових рішень та передачі справи на новий розгляд.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись статтями - 111-7, пунктом 3 статті - 111-9, статтями - 111-10, - 111-11, - 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду Донецької області від 17.09.2008 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25.11.2008 року у справі № 35/469пд господарського суду Донецької області скасувати.

Справу направити на новий розгляд до господарського суду Донецької області.

Касаційні скарги Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1, Управління міського майна Маріупольської міської ради, Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_2 та Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_3 задовольнити частково.