816/2213/18 Про визнання протиправними рішення Міністерства оборони України щодо відмови у призначенні та виплаті особі одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням ІІ групи інвалідності, внаслідок поранення, отриманого під час виконання обов'язків військової служби - 13.06.2019 Прийняття

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду у складі судді Єресько Л.О. від 11 вересня 2018 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Яковенка М.М., Лях О.П., Бегунц А.О. від 14 лютого 2019 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, у якому просив:

- визнати протиправними рішення Міністерства оборони України щодо відмови у призначенні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку з настанням ІІ групи інвалідності, внаслідок поранення, отриманого під час виконання обов`язків військової служби;

- скасувати пункт 47 протоколу № 37 від 06 квітня 2018 року засідання Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум;

- зобов`язати Міністерство оборони України призначити та виплатити одноразову грошову допомогу внаслідок настання ІІ групи інвалідності, у зв`язку з виконанням обов`язків військової служби у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності - 20 березня 2017 року відповідно до Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (975-2013-п) (далі - Порядок № 975).

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що Міністерство оборони України неправомірно відмовило йому в нарахуванні та виплаті одноразової грошової допомоги як інваліду ІІ групи, яка передбачена Законом України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) , оскільки з моменту встановлення інвалідності він набув право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року, яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2019 року, позовні вимоги задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач отримав поранення та захворювання, які пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, та має право на отримання одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року та постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Міністерство оборони України звернулось з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга надійшла до Верховного Суду 01 березня 2019 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 березня 2019 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В.

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 червня 2019 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач проходив строкову військову службу у Збройних Силах СРСР з 10 жовтня 1986 року по 04 січня 1989 та у період з 07 травня 1987 року по 04 січня 1989 року приймав участь в бойових діях на території Республіки Афганістан.

Протоколом Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 25 серпня 2016 року № 3675, встановлено отримання позивачем під час проходження служби в Республіці Афганістан множинного вогнепального осколкового поранення голови, рук та ніг, а також встановлено, що отримані позивачем поранення, контузія та захворювання пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.

Рішенням МСЕК від 19 квітня 2017 року позивачу було встановлено ІІ групу інвалідності з 20 березня 2017 року вперше, у зв`язку з отриманням поранення, контузії та захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.

З довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії від 19 квітня 2017 року (АВ № 0563474) вбачається, що позивачу було встановлено ІІ групу інвалідності з 20 березня 2017 року, яка настала внаслідок поранення та захворювань пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії.

06 червня 2017 року позивач з метою реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку з отриманням ІІ групи інвалідності, внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби, звернувся до Полтавського обласного військового комісаріату через Кременчуцький об`єднаний міський військовий комісаріат із відповідною заявою та копіями необхідних документів, але останнім у складанні висновку було відмовлено позивачу.

Постановою Автозаводського районного суду м. Кременчука від 23 листопада 2017 року у справі № 524/5143/17, яка набрала законної сили 19 лютого 2018 року, зобов`язано Полтавський обласний військовий комісаріат в особі Кременчуцького об`єднаного міського військового комісаріату направити розпорядникові бюджетних коштів висновок щодо виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, внаслідок настання ІІ групи інвалідності, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби.

На виконання вказаного рішення суду Полтавським обласним військовим комісаріатом до Міністерства оборони України подано висновок щодо можливості виплати одноразової грошової допомоги ОСОБА_1, який з 20 березня 2017 року визнаний інвалідом ІІ групи, із доданими документами.

06 квітня 2018 року відповідно до рішення Міністерства оборони України, оформленого пунктом 47 протоколу № 37 засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги молодшому сержанту в запасі ОСОБА_1, якого звільнено зі строкової військової служби, а з 20 березня 2017 року визнано інвалідом II групи внаслідок поранення, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, оскільки інвалідність встановлено понад тримісячний термін.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що станом на момент встановлення позивачу інвалідності діяла редакція статті 16 Закону "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", яка передбачала виплату такої допомоги, у разі інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби, залежно від ступеня втрати працездатності. Відтак, для позивача, як для особи, яка проходила строкову військову службу та отримала інвалідність, отримання одноразової грошової допомоги пов`язується з настанням інвалідності або безпосередньо під час проходження військової служби, або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби. Крім того, Міністерство оборони України в касаційній скарзі посилається на те, що в постановах Верховного Суду від 16 червня 2018 року у справі № 750/5074/17, від 20 листопада 2018 року у справі № 8290/1028/18, від 31 січня 2019 року у справі № 820/11521/18 зазначено, що статтею 16 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", в редакції, чинній з 01 січня 2017 року, не передбачалось можливості отримання одноразової допомоги військовослужбовцю строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби.

Від позивача відзиву на касаційну скаргу Міністерства оборони України не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є прийнятні з огляду на наступне.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Предметом спору у цій справі є вимога нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу позивачу як інваліду ІІ групи.

Другу групу інвалідності позивачу встановлено з 20 березня 2017 року.

Пунктом 3 Порядку № 975 передбачено, що днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є у разі встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

До моменту набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року (1774-19) (далі - Закон № 1774-VIII (1774-19) ) право на одноразову грошову допомогу мали всі військовослужбовці, незалежно від виду проходження військової служби.

Проте з 01 січня 2017 року, після набрання чинності Закону № 1774-VIII (1774-19) для військовослужбовців строкової військової служби встановлено окремий порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги, відповідно до яких обмежено проміжок часу у який, у разі настання інвалідності, виникає право військовослужбовців строкової військової служби на отримання одноразової грошової допомоги і такий проміжок часу визначений періодом проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби. У разі встановлення інвалідності в період дії зазначеної редакції статті 16 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" після спливу трьох місяців від дня звільнення зі служби, права на отримання вказаної одноразової грошової допомоги у військовослужбовця строкової військової служби не виникає.

Таким чином, статтею 16 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", яка діяла на час настання інвалідності позивача, не передбачалось можливості отримання одноразової допомоги військовослужбовцю строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 750/5074/17 та у справі № 820/1835/18, від 20 травня 2019 року у справі № 2040/5686/18.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від зазначеного правового висновку Верховного Суду.

Таким чином, ІІ група інвалідності встановлена ОСОБА_1 з 20 березня 2017 року, в період, коли законодавством не передбачалось можливості отримання одноразової допомоги військовослужбовцю строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби, суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення Міністерства оборони України, оформлене пунктом 47 протоколу № 37 від 06 квітня 2018 року, про відмову у виплаті одноразової грошової допомоги.

При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України, не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц зазначила, що у статті 1215 Цивільного кодексу України передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини "Щокін проти України" (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про "закон", стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.о." проти Чеської Республіки" (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).