Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

за участю представників:

Рішенням господарського суду Одеської області від 15.09.2008 (суддя Зуєва Л.Є.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.11.2008 (судді: Мирошниченко М.А., Бєляновський В.В., Шевченко В.В.), первісний позов задоволено - на підставі ст.ст. 316, 321, 328, 334, 392 ЦК України визнано за ТК "Фірст Транс Інтернейшнл ІНК" право власності на 9 вагонів, придбаних за договором купівлі-продажу від 25.10.98 №04-2408/98, укладеним з Компанією "Азоріу транс", та переданих за актом приймання-передачі від 25.03.1999р. і визначених в технічних паспортах за наступними номерами: №57995078, №57925060, 57995086, №57995110, №57995102, №57995144, 57995128, №57995136, №57995151. Зобов'язано Одеську залізницю не перешкоджати у розпорядженні та користуванні належними ТК "Фірст Транс Інтернейшнл ІНК" рухомими складами шляхом здійснення необхідних дій щодо прийняття, оформлення та передачі відповідної заявки в ГІОЦ Укрзалізниці для перереєстрації рухомих складів, придбаних ТК "Фірст Транс Інтернейшнл ІНК" за договором купівлі-продажу від 25.10.98 №04-2408/98. Зобов'язано Одеську залізницю не перешкоджати у розпорядженні та користуванні належними ТК "Фірст Транс Інтернейшнл ІНК" рухомими складами шляхом здійснення необхідних дій щодо укладення договорів на проведення ремонтів 9 вагонів, що належать ТК "Фірст Транс Інтернейшнл ІНК", не стягуючи плату за їх перебування протягом розгляду справи у суді з 18.04.2003р. на коліях станцій Одеської залізниці. В задоволенні зустрічного позову відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог.

ДП "Одеська залізниця" в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення про відмову у первісному позові та про задоволення зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування норм процесуального права, а саме ст.ст. 32, 43 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, скаржник вважає, що експертні висновки №10833 від 06.11.2003, №6343 від 18.06.2003 та №5142 від 30.05.2003 достовірно встановили, що на спірних вагонах (крім вагона №57995110) попередня нумерація вагонів починалася на цифру "7", на яку починається нумерація вагонів - цистерн парку залізниць України. У матеріалах справи відсутні будь-які докази, що номери вагонів позивача коли-небудь мали нумерацію на цифру "7". Зазначене свідчить, що спірні вагони не могли бути придбаними позивачем згідно з договором купівлі продажу від 25.10.1998.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судами попередніх інстанцій та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова –залишенню без змін з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення про задоволення первісного позову та відмову в зустрічному позові, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

За умовами договору купівлі-продажу №04-2408/98 від 25.10.1998р. (далі - Договір), укладеному між Компанією "Азоріу транс" та ТК "First Trans International INC", позивач придбав 104 залізничних вагони відповідно до додатку №1 до договору. Актом приймання-передачі від 25.03.1999р., підписаному сторонами у м.Москві, підтверджується фактичне отримання Компанією у власність 104 зазначених у Договорі вагонів, позначених певними реєстраційними номерами. Матеріалами справи не спростовується дійсність зазначеного Договору, а тому, як вірно зазначив місцевий суд, його положення є обов'язковими для виконання на умовах, передбачених Договором.

Крім того, факт дійсності зазначеного Договору підтверджується чинним рішенням господарського суду Одеської області від 26.01.2007 у справі №17-19-25/79-03-2809 між тими ж сторонами, що відповідно до приписів ч.2 ст. 35 ГПК України не потребує доказування.

Слід зазначити, що вищевказаним рішенням суду з урахуванням ухвали від 05.02.2007, винесеної в порядку ст. 89 ГПК України, та уточнень до позовних вимог (в частині кількості вагонів) визнано за ТК "First Trans International INC" право власності на 95 з 104 вагонів, придбаних за Договором. Серед інших, переданих у власність позивачу за вищезазначеним Договором вагонів, перелічені вагони під такими номерами: №50731363, №50731421, №50731447, №50731454, №50731504, №50731512, №50731520, №50731538, №50731561 і саме право власності позивача та право власності (повного господарського відання) відповідача на ці вагони є предметом спору по справі №17/100-08-3068.

У матеріалах справи міститься телеграма щодо змін у відношенні восьмизначних номерів на цифру "5" цистерн, що належать фірмі "First Trans International INC" з коригуванням моделей та дати будівництва відповідно до наданих копій актів огляду технічного стану та технічних паспортів. Зазначеною телеграмою підтверджується, що замість номерів вищезазначених вагонів останнім були присвоєні номери, в яких перші п'ять знаків 57995 та останні три 060,078,086,102,110,128,136,144,151.

Викладене свідчить, що у дев'яти вагонах, що були предметом Договору, були скориговані номери і саме ці вагони є предметом спору у справі.

Матеріалами справи підтверджується придбання позивачем у власність спірних вагонів на підставі Договору, набуття стосовно зазначених вагонів права власності та зв'язок між вагонами, що були предметом Договору, та вагонами, що є предметом цього спору, про що свідчать договір купівлі-продажу №04-2408/98 від 25.10.1998р., акт приймання-передачі від 25.03.1999р., відомості про коригування номерів спірних вагонів та проведення реєстрації такого коригування в базі даних Інформаційно-технічного центру Міністерства шляхів сполучення Російської федерації (телеграма №2677 від 20.08.2001 р.), технічні паспорти тощо.

Слід зазначити, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що заперечення щодо прав власності позивача стосовно спірних вагонів виникли у відповідача лише після проведення експертних досліджень Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз (висновок №6343 від 18.06.2003, висновок №5142 від 30.05.2003, висновок №10833 від 06.11.2003), а до того часу пересування (курсування) вагонів було заборонено лише з огляду на прострочення ремонту зазначених вагонів більш ніж на рік, тобто на протязі тривалого часу, до проведення експертиз відповідач фактично не оспорював право позивача на ці вагони.

За таких обставин, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач на підставі зазначеного вище договору купівлі-продажу став власником (серед інших) дев'яти вагонів під номерами: №50731363, №50731421, №50731447, №50731454, №50731504, №50731512, №50731520, №50731538, №50731561, що були змінені (скориговані) на номери 57995060, 57995078, 57995086, 57995102, 57995110, 57995128, 57995136, 57995144, 57995151, і, враховуючи, що цей факт не визнається і оспорюється відповідачем, позивач згідно зі ст. 392 ЦК України мав правові підстави для звернення до суду з позовом про визнання за ним права власності на них і ці вимоги вмотивовано задоволені судом першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи, заперечення відповідача щодо наявності у позивача права власності стосовно спірних вагонів базуються лише на висновках експертиз, проведених Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз (висновок №6343 від 18.06.2003, висновок №5142 від 30.05.2003, висновок №10833 від 06.11.2003).

Однак, апеляційна інстанція, проаналізувавши ці експертні висновки, вказала, що вони не встановлюють будь-які факти, які б безумовно підтверджували позицію відповідача, та не мають однозначних висновків, а мають припущення і є вірогідними, а висновки суду не можуть базуватись на припущеннях і тому їх неможливо вважати належними доказами. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 42 ГПК України висновки судових експертів для господарського суду не є обов'язковими, не мають заздалегідь встановленої сили і оцінюються господарським судом за правилами ст.43 цього Кодексу, тобто нарівні і в сукупності з іншими доказами.

Оцінюючи інші наявні у справі документи, які, на думку відповідача, підтверджують його право власності (повного господарського відання) на спірні вагони, судова колегія дійшла висновку, що на підставі їх неможливо встановити прямий (безпосередній) зв'язок між спірними вагонами та вагонами, номери яких зазначені в наданих відповідачем документах, тобто зазначені докази також не можуть бути прийняті судом до уваги та бути підставою для визнання за відповідачем права власності на спірні вагони.

Відповідач у зустрічному позові просив визнати за ним права власності (права повного господарського відання) на спірні вагони. Однак, правовий зміст права власності та повного господарського відання не є тотожним за своєю правовою суттю.

Дійсно, як вірно зазначив місцевий суд, відповідач, який є державним підприємством, підпорядкованим Міністерству транспорту та зв'язку України, не мав повноважень пред'являти позов про визнання за ним права власності на будь-яке майно (в тому числі спірні вагони), оскільки згідно Декрету Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року №8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" (8-92) , таким правом в даному випадку наділено Міністерство транспорту та зв'язку України, а тому місцевий суд обґрунтовано відмовив відповідачу у задоволенні позову про визнання за ним права власності на спірні вагони з цих підстав.

Проте, місцевий суд не дав належної оцінки вимозі відповідача про визнання за ним права господарського володіння на спірні вагони.

З цього приводу апеляційна інстанція зазначила наступне.

При наявності доказів того, що спірні вагони є державною власністю і знаходяться в управлінні Міністерства транспорту та зв'язку України та передані цим міністерством у відання відповідача, він має право звертатись до суду з позовом про визнання за ним права повного господарського відання на спірні вагони, тобто для підтвердження цього права.

Проте, виходячи з положень ст. 136 ГК України право повного господарського відання є похідним від права власності, тобто лише власник (визнаний, встановлений) майна може передати майно самостійно або через уповноважений ним орган у повне господарське відання підприємства.

Однак, в матеріалах справи відсутні будь-які належні докази того, що зазначені вагони є державною власністю, знаходяться в управлінні Міністерства транспорту та зв'язку України і були передані міністерством відповідачу та знаходились в його фактичному користуванні або повному господарському віданні. Факт викрадення у держави в особі Міністерства транспорту та зв'язку України або у відповідача цих вагонів будь-якою особою, в тому числі позивачем, або заволодіння ними будь-яким іншим незаконним шляхом відповідачем не підтверджено і такі докази в матеріалах справи відсутні.

Натомість наявні у матеріалах справи докази свідчать про те, що спірні вагони знаходяться у приватній власності позивача (тобто не є державною власністю) і тому не можуть знаходитись у повному господарському віданні відповідача, оскільки позивач не передавав їх відповідачу у таке відання, а, відтак, вимоги відповідача про визнання за ним такого права необгрунтовані та не підлягають задоволенню.

Враховуючи викладене, незважаючи на те, що місцевий суд не дав належної оцінки цій вимозі відповідача, однак, обґрунтовано відмовив в задоволенні зустрічного позову в цілому.

Колегія погоджується з висновками суду з огляду на таке.

Згідно з ч.1 ст. 128 ЦК УРСР (чинного на час передачі позивачу 104 вагонів, придбаних за договором купівлі-продажу №04-2408/98 від 25.10.1998р.) право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно зі ст.328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Судами першої та апеляційної інстанцій на підставі ретельної правової оцінки умов договору купівлі-продажу №04-2408/98 від 25.10.1998р., укладеного між Компанією "Азоріу транс" та ТК "First Trans International INC", акта приймання-передачі основних засобів (104 залізничних вагонів) від 25.03.1999р., рішення господарського суду Одеської області від 26.01.2007 у справі №17-19-25/79-03-2809 між тими ж сторонами, висновків Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №5142 від 30.05.2003, №6343 від 18.06.2003 та №10833 від 06.11.2003, технічних паспортів на спірні 9 вагонів, листа-повідомлення Управління СБУ в Одеській області від 11.08.2008 №65/3/2/3-7507 про винесення слідчим відділом Управління постанови від 16.07.2008 про закриття кримінальної справи №169 та інших наявних у справі в доказів в їх сукупності з достовірністю встановлено, а відповідачем не спростовано факти правомірного набуття позивачем права власності на спірне рухоме майно на оплатних договірних засадах та пов'язаної з цим недоведеності його знаходження у державній власності, а значить і неможливості закріплення спірного майна за відповідачем на праві господарського відання за рішенням компетентного органу державної влади (Мінтрансу України).

З матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та відповідачем не доведено розірвання чи визнання недійсним договору купівлі-продажу №04-2408/98 від 25.10.1998р., на підставі якого до позивача перейшло право власності на спірне майно.

Водночас колегія враховує, що касаційна скарга не містить заперечень щодо встановлених судами фактичних обставин та щодо застосування судами норм матеріального права (положень ЦК України (435-15) ), які стали підставою для задоволення первісного позову.

Наявні ж заперечення скаржника передусім зводяться до посилань на неналежну оцінку судом доказів по справі та до намагань надати перевагу одним доказам (висновки Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №5142 від 30.05.2003, №6343 від 18.06.2003 та №10833 від 06.11.2003, листи Попаснянського вагоноремонтного заводу №1519 від 24.06.2003, №1393 від 10.06.2003 та лист Пологівського вагонного депо №201 від 26.06.2003) перед іншими оціненими судом доказами (договір купівлі-продажу №04-2408/98 від 25.10.1998р., акт приймання-передачі основних засобів (104 залізничних вагонів) від 25.03.1999р. тощо), однак, згідно імперативних вимог ч.2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду постанов Вищого господарського суду України, прийнятих з порушенням вимог ч.2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (постанови ВСУ від 11.09.2007 у справі №1/151-3079 та від 11.09.2007 у справі №18/439).

Касаційна інстанція також вважає за необхідне додатково зазначити наступне.

Заперечення скаржника ґрунтуються виключно на висновках судових експертиз, проведених Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз в ході розслідування Управлінням СБУ в Одеській області кримінальної справи №169 (висновки №5142 від 30.05.2003, №6343 від 18.06.2003) та в ході розгляду господарським судом Одеської області справи №17-19-25/79-03-2809 (висновок №10833 від 06.11.2003). Проте, відповідно до ч.5 ст. 42 та ч.2 ст. 43 ГПК України ніякі докази, в тому числі висновок судового експерта, не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили та оцінюються в сукупності з іншими доказами по справі.

Окрім того, листом від 11.08.2008 №65/3/2/3-7507 Управління СБУ в Одеській області повідомило про винесення слідчим відділом Управління постанови від 16.07.2008 про закриття кримінальної справи №169 на підставі п.2 ч.1 ст. 6 КПК України, відповідно до якої питання щодо речових доказів вирішено на підставі ст. 81 КПК України. В зв'язку з цим, судом першої інстанції правомірно не взято до уваги в якості належних доказів експертні висновки Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №5142 від 30.05.2003 та №6343 від 18.06.2003, складені в ході розслідування закритої на даний час кримінальної справи №169.

Тим більше, що вищенаведені висновки судових експертиз як такі, що мають характер припущень, вже були відхилені господарським судом Одеської області при прийнятті рішення від 26.01.2007 у справі №17-19-25/79-03-2809 між тими ж сторонами, яке (рішення) набрало законної сили, є чинним та в силу вимог ч.2 ст. 35 ГПК України має преюдиціальне значення при вирішенні даного господарського спору.

Зважаючи на вищенаведене, колегія не вбачає достатніх підстав для скасування оскаржуваної постанови.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7- 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 04.11.2008 у справі №17/100-08-3068 залишити без змін. а касаційну скаргу ДП "Одеська залізниця" –без задоволення.