22/17 Про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення - 21.01.2009 Прийняття

Приватний підприємець ОСОБА_1(надалі -скаржник/ приватний підприємець) звернувся до господарського суду Полтавської області із позовом до Полтавського обласного міжгосподарського виробничого об'єднання по агропромисловому будівництву "Полтаваоблагробуд" (надалі відповідач/ об'єднання) про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення №2, укладеного 03.01.2006 між позивачем та відповідачем.

В обґрунтування заявленого позову позивач посилається на те, що відповідач на момент укладення вказаного договору не був власником об'єкта оренди - кімнати АДРЕСА_1; відповідач набув права власності на вказане майно лише 25.01.2007, тобто після звільнення позивачем спірного майна. На момент укладення договору відповідач не мав права одноосібно передавати позивачу в оренду спірне майно, а лише за згодою всіх співвласників цього майна, відповідно до ч. 1 ст. 358 ЦК України.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 04.06.2008 у справі №22/17 (суддя Георгієвський В.Д.) позовні вимоги приватного підприємця задоволені; за рішенням визнано недійсними договір оренди нежитлового приміщення від 03.01.2006 №2, укладений між приватним підприємцем та об'єднанням; стягнуто з об'єднання 85,00 грн. державного мита, 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: 03.01.2006 між сторонами був укладений договір оренди нежитлового приміщення №2, згідно з яким позивач (за договором орендар) бере у відповідача (за договором орендодавець) у тимчасове користування нежитлове приміщення -кімнату НОМЕР_1в адмінбудинку по АДРЕСА_1 площею 14,7 кв.м. Рішенням господарського суду Полтавської області від 09.11.2006 у справі №16/254 було виділено відповідачу в окрему одиницю частку майна із спільного нерухомого майна та визнано за ним право власності на цю частку, загальною площею 1 152,4 кв.м. та побудовану прибудову входу площею 97,5 кв.м.

25.01.2007 КП Полтавським бюро технічної інвентаризації "Інвентаризатор" було зареєстроване право власності відповідача на вказане майно.

Виходячи із встановлених обставин, керуючись ст.ст. 203, 215, 358 ЦК України суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що оскільки договір був укладений сторонами до реєстрації за відповідачем права власності на спірне майно, відповідачем не надано доказів погодження іншими співвласниками передачі спірного майна в оренду позивачу, на підставі чого визнав договір оренди, укладений між позивачем та відповідачем недійсним.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 01.10.2008 у справі №22/17 (судді: Мельник С.М., Гаврилюк О.М., Рудченко С.Г.) рішення місцевого господарського суду скасовано повністю, в задоволенні позову приватного підприємця відмовлено.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив із того, що на момент укладення сторонами договору оренди та передачі відповідачем позивачу спірного майна, адміністративна будівля, в якій знаходиться орендоване майно, належала відповідачу на праві колективної власності, що підтверджується Свідоцтвом про право власності №5 від 10.01.2000, яке видано на підставі рішення виконкому Октябрьської районної ради м. Полтава та зареєстроване Полтавським міжміським бюро технічної інвентаризації 12.01.2000 за реєстровим №533. Згідно з Технічним паспортом (експлікація приміщень до плану адмінбудинку літер А-4) від 16.03.2006, виготовленого Полтавським бюро технічної інвентаризації, відповідачу належало 187/200 частки даної адміністративної будівлі. На підставі встановлених судом першої інстанції обставин справи та додатково встановлених судом апеляційної інстанції, керуючись ст.ст. 356, 358, 361, 364, 761 ЦК України, суд апеляційної інстанції відмовив позивачу у позові про визнання недійсними спірного договору оренди.

Скаржник, не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати, рішення господарського суду Полтавської області від 04.06.2008 залишити без змін. Підстави касаційної скарги обґрунтовуються порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, ст. ст. 91, 92, 361, 760 ЦК України.

Відзив на касаційну скаргу не надходив, що в розумінні ст. - 111-2 ГПК України не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути судові рішення, що оскаржуються.

Сторони у справі належним чином повідомлялися про час та місце розгляду даної справи згідно з вимогами Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10.12.2002 № 75 (v0075600-02) .

21.01.2009 до канцелярії Вищого господарського суду України від Полтавського обласного міжгосподарського виробничого об'єднання по агропромисловому будівництву "Полтаваоблагробуд" надійшло дві телеграми, в яких об'єднання повідомило суд касаційної інстанції про неможливість прибуття його представника у судове засідання; просило постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, вимоги касаційної скарги без задоволення.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні оскаржуваної постанови, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Отже, визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Для визнання правочину (договору) недійсним необхідно встановити підстави та обставини, з наявністю яких законодавець пов'язує недійсність правочину; згідно з приписами ст. 33 ГПК України тягар доказування тих чи інших обставин лежить саме на тій особі, яка посилається на ті чи інші обставини.

Підставою для звернення позивача до суду із даним позовом про визнання договору оренди №2 від 03.01.2006 недійсним стало те, що на час укладення договору оренди приміщення, кімнати №206а, відповідач не був одноосібним власником спірного майна, оскільки воно знаходилось у спільній частковій власності і інших власників, а відповідач, передаючи його в оренду позивачу, не отримав згоду інших власників на вчинення таких дій, що є порушенням ст. 358 ЦК України та підставою для визнання договору недійсним.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для визнання спірного договору недійсним.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктах 1, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Вищий господарський суд України прийшов до висновку, що оскаржувана постанова господарського суду апеляційної інстанції таким вимогам відповідає, а висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовної заяви у зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю і відсутністю фактів, які б підтверджували наявність підстав для визнання недійсним оскаржуваного договору є обґрунтованим, з огляду на наступне.

03.01.2006 між позивачем та відповідачем укладено договір оренди нежитлового приміщення, згідно з яким відповідач (за договором орендодавець) передав позивачу (за договором орендар) нежитлове приміщення в адмінбудинку по АДРЕСА_1 під офіс, площею 14,7 кв.м., поверх 2, кімната №206а.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва на право власності, виданого 10.01.2000 на підставі рішення виконкому Октябрської районної ради від 28.12.1999 №491 (а.с. 119), Полтавському обласному міжгосподарському виробничому об'єднанню по агропромисловому будівництву "Полтаваоблагробуд" на праві колективної власності належала адміністративна будівля пАДРЕСА_1, площа якої частково була відчужена останнім.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою; співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю.

Стаття 361 ЦК України передбачає, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Тобто, даною нормою законодавець юридично закріпив за співвласником частки у праві спільної часткової власності правом розпоряджатися (правом реалізації правомочності) належною йому часткою, тобто фактичною можливістю визначати правову долю належної йому речі (майна).

Право співвласника на самостійне розпорядження своєю часткою у праві спільної часткової власності, надане вказаною нормою цивільного законодавства (ст. 361 ЦК України), не є тотожним з правом співвласника здійснювати володіння та користування спільним майном, порядок реалізації якого врегульований іншою нормою, а саме, ст. 358 ЦК України, згідно з якою право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою.

Відповідно до ст. 761 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

З огляду на викладене, відповідач мав право самостійно розпорядитися належною йому часткою нерухомого майна шляхом передачі його в оренду позивачу.

Виходячи із наведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідач, передаючи позивачу в оренду спірне приміщення лише реалізував надане йому право на самостійне розпорядження, тобто фактичне визначення долі належної йому частки майна.

Враховуючи викладене, а також те, що виділ частки із майна, є одним із способів реалізації вже існуючої у співвласників правомочності розпорядження майном, а не набуттям права власності, колегія суддів не погоджується із доводами касаційної скарги про те, що відповідач набув право передачі спірного майна без згоди інших співвласників лише після виділення його частки у натурі у судовому порядку (рішення господарського суду Полтавської області від 09.11.2006, справа №16/254) та реєстрації на підставі вказаного судового рішення права власності відповідача на спірне майно.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Проте, всупереч наведених норм, позивач не надав беззаперечних доказів в підтвердження обґрунтування своїх доводів, заперечень та вимог.

Згідно із статтею 108 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду.

Виходячи із наведеного, та встановлених судом апеляційної інстанції обставин, Вищий господарський суд України, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального та матеріального права, якими необхідно було керуватися при встановленні тих чи інших обставин справи, прийшов до висновку, що зроблені апеляційною судовою інстанцією висновки ґрунтуються на повному та всебічному дослідженні всіх обставин справи, при детальному аналізі норм законодавства, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин сторін, та правильному їх застосуванні.

Разом з тим доводи позивача щодо неналежної оцінки апеляційним господарським судом наявних у матеріалах справи доказів, встановлення обставин не на підставі достовірних доказів, не можуть бути підставами для задоволення вимог касаційної скарги, оскільки відповідно до статті - 111-7 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права; касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.