5011-69/2570-2012 Про зобов'язання укласти договір про списання заборгованості Комунального підприємства - 13.06.2012 Прийняття

У березні 2012 року Комунальне підприємство «Теплоенерго» Дніпропетровської міської ради звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» про зобов'язання укласти договір №1 в редакції від 23.11.2011 року про списання заборгованості Комунального підприємства "Теплоенерго" Дніпропетровської міської ради, а також просить суд покласти на відповідача судові витрати.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 06.04.2012 року у даній справі відмовлено Комунальному підприємству «Теплоенерго» Дніпропетровської міської ради у задоволенні позову.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, як таким, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт, послався на ті самі підстави, що й в позовній заяві.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому проти її вимог заперечує та просить суд залишити її без задоволення.

Розглянувши доводи апеляційної скарги та відзиву, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення представників сторін, судова колегія встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 07.07.2011 року Господарським судом Дніпропетровської області прийнято рішення у справі № 21-5005-5457-2011, яким стягнуто з Комунального підприємства "Теплоенерго" Дніпропетровської міської ради на користь Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" 2 221 763, 68 грн., з яких 554 811, 81 грн. пені, 3% річних у розмірі 455 700, 58 грн. та 1 211 251, 29 грн. інфляційних втрат за прострочення заборгованості за договором № 06-09-1453ТЕ-4 від 23.09.2009 року на поставку природного газу, укладеного між позивачем та відповідачем.

За приписами п. 2.2 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий при родний газ та електричну енергію" (3319-17) на умовах, визначених цим Законом, підлягає списанню заборгованість (у тому числі встановлена судовим рішенням) з пені, штрафних та фінансових санкцій (три відсотки річних та індекс інфляції), які нараховані підприємствам, визначеним у статті 1 цього Закону, на заборгованість за природний газ, спожитий ними у період з 1 січня 1997 року по 1 січня 2011 року, і несплачена станом на дату набрання чинності цим законом.

Відповідно до п. 2.5 Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий при родний газ та електричну енергію" (3319-17) списання заборгованості відповідно до цього закону здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України № 894 від 08.08.2011 року (894-2011-п) затверджено "Порядок списання заборгованості за природний газ та електричну енергію".

Як передбачено п. 7 Порядку списання заборгованості, заборгованість із сплати пені, штрафних та фінансових санкцій (три відсотки річних та індекс інфляції), які нара ховані учасникам процедури списання на заборгованість за природний газ, спожитий ними у період з 1 січня 1997 року по 1 січня 2011 року і по відношенню до яких розпочата судова проце дура та немає рішення суду, яке набрало законної сили на момент набрання Законом чин ності, визначається договорами, які укладаються між учасниками процедури списання відповідно до Цивільного (435-15) та Господарського кодексів України (436-15) .

Зважаючи на вищенаведені норми чинного законодавства України, позивач 24.11.2011 року звернувся до відповідача з листом № 3502 "Щодо списання заборгованості", надіславши, також, два примірники проекту договору №1 про списання заборгованості. Згі дно з пунктом 1 проекту договору, у Комунального підприємства "Теплоенерго" Дніпропетровської міської ради станом на 23.11.2011 року обліковується в бухгалтерському обліку заборгованість перед Дочірньою компанію "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", а саме: із сплати пені у сумі 554 811, 81 грн., 3% річних - 455 700, 58 грн., інфляційні втрати 1 211 251, 29 грн., а всього 2 221 763, 68 грн. Пунктом 2 проекту договору передбачено, що відповідач протягом двох днів без оплатно списує вказану вище заборгованість позивача та протягом трьох днів після спи сання заборгованості надсилає позивачеві повідомлення про суми списаної заборгованос ті, що буде підставою для списання вказаних сум в бухгалтерському обліку позивача.

Проте, відповідач на дісланий позивачем проект договору не підписав, про причини від мови від підписання договору позивача не повідомив.

Як вбачається з позовної заяви та апеляційної скарги, в обґрунтування своїх позовних вимог, позивач посилається, зокрема, на Закон України "Про деякі питання заборгованості за спожитий при родний газ та електричну енергію" (3319-17) , який набрав чинності 04.06.2011 року та на пункт 7 "Порядку списання заборгованості за природний газ та електричну енергію", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 894 від 08.08.2011 року (894-2011-п) , яким передбачено, що заборгованість із сплати пені, штрафних та фінансових санкцій (три відсотки річних та індекс інфляції), які нара ховані учасникам процедури списання на заборгованість за природний газ, спожитий ними у період з 1 січня 1997 року по 1 січня 2011 року, щодо стягнення яких до набрання чинності Законом розпочата судова проце дура та немає рішення суду, яке набрало законної сили на момент набрання Законом чин ності, визначається договорами, які укладаються між учасниками процедури списання відповідно до Цивільного (435-15) та Господарського кодексів України (436-15) .

За приписами ч. 2 п. 1 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є: договори та інші правочини.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 174 ГК України визначено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

В силу ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як передбачено ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 187 ГК України встановлено, що спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Відповідно до вимог ст. 649 ЦК України розбіжності, які виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що як Господарський (436-15) , так і Цивільний кодекси України (435-15) передбачають, що підставою укладення договору за рішенням суду є пряма вказівка закону на обов'язковість його укладення. Тобто, з наведених норм чинного законодавства України вбачається, що не може бути підставою укладення договору обов'язковість його укладення, встановлена в підзаконних або інших нормативно-правових актах, які не мають сили закону.

Встановлено, що норми Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий при родний газ та електричну енергію" (3319-17) , яким позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, не містять прямого обов'язку учасників процедури списання заборгованості здійснювати списання заборгованості саме шляхом укладення договору між сторонами.

За таких обставин судова колегія вважає обґрунтованим не прийняття судом першої інстанції до уваги посилання позивача на ст. 187 ГК України, з огляду на те, що договір про списання заборгованості, укладення якого є предметом спору у даній справі, не пов'язаний з державним замовленням і в даному випадку закон не містить прямого обов'язку сторін щодо його укладання. Таким чином, даний переддоговірний спір може бути предметом розгляду суду у разі, якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти даний договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Позивачем не надано доказів досягнення між ним та відповідачем домовленості щодо укладення договору в судовому порядку чи наявності попереднього договору.

Окрім цього, судова колегія вважає обґрунтованим посилання місцевого господарського суду на те, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 21-5005-5457-2011, яким стягнуто з Комунального підприємства "Теплоенерго" Дніпропетровської міської ради на користь Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" 2 221 763, 68 грн., з яких 554 811, 81 грн. пені, 3% річних у розмірі 455 700, 58 грн. та 1 211 251, 29 грн. інфляційних втрат за прострочення заборгованості за договором № 06-09-1453ТЕ-4 від 23.09.2009 року на поставку природного газу, було прийнято 07.07.2011 року, тобто, після набрання чинності Закону України "Про деякі питання заборгованості за спожитий при родний газ та електричну енергію" (3319-17) .

Встановлено, що на момент подання позивачем позовної заяви до Господарського суду міста Києва зазначене рішення набрало законної сили, що підтверджується наказом від 18.07.2011 року про примусове виконання рішення по справі № 21-5005-5457-2011.

Згідно зі ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", яка кореспондується зі ст. 115 ГПК України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Як передбачено ч. 1 ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Тобто, особа має право звертатись до суду за захистом саме порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Особи, що звертаються до суду, повинні довести належними та допустимими доказами порушення своїх прав та необхідність їх захисту.

Відповідно до ст. 20 ГК України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси господарюючих суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання визначається цим кодексом, іншими законами.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Враховуючи наведенні норми, судова колегія погоджується з місцевим господарським судом про те, що обраний позивачем спосіб захисту, а саме, вимога про зобов'язання укласти договір про списання заборгованості, яка підлягає стягненню у примусовому порядку на підставі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 07.07.2011 року у справі № 21-5005-5457-2011 не передбачений ні ст. 16 ЦК України, ні ст. 20 ГК України.

За таких обставин, судова колегія дійшла до висновку про те, що відсутні правові підстави для укладення відповідачем із позивачем договору про списання заборгованості Комунального підприємства "Теплоенерго" Дніпропетровської міської ради у судовому порядку, а тому позовна вимога позивача про зобов'язання відповідача укласти вказаний договір, є такою, що не ґрунтується на нормах законодавства України, а тому суд не вбачає підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частиною 2 ст. 34 ГПК України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем належними та допустимими доказами не спростовані встановлені вище обставини.

Враховуючи зазначене вище, судова колегія вважає, що місцевим господарським судом повно і всебічно з'ясовані всі обставини справи та надано їм належну правову оцінку, рішення місцевого господарського суду, яким відмовлено у задоволенні позову повністю, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи; колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.