Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників:

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2008 (суддя: Л.В. Жукова) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тими обставинами, що необхідною умовою укладання та поновлення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування, зобов'язання цього органу поновити договір оренди земельної ділянки за відсутності такого рішення є порушенням його виключного, передбаченого Конституцією України (254к/96-ВР) , права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яка підлягає захисту. Порушені права землекористувачів підлягають захисту способами, передбаченими статтею 125 Земельного кодексу України з обов'язковим дотриманням чинного законодавства. Позовні вимоги про зобов'язання поновити договір оренди від 19.01.2001 року суперечить способам захисту, які встановлені статтею 152 ЗК України, а тому не підлягають задоволенню.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.11.2008 р. (судді –Мороз В.Ф., Чус О.В., Швець В.В.) рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2008 залишено без змін, але зроблено висновок, що судом першої інстанції у рішенні помилково зроблено посилання на норми законодавства, що регулюють питання щодо надання в оренду чи поновлення оренди земельних ділянок органами місцевого самоврядування, оскільки відповідно ст. 15 Закону України "Про оренду землі" передбачає істотні умови договору оренди, у тому числі це стосується площі, орендної плати, яка від неї залежить, а тому дійшов висновку, що вимога позивача про спонукання до поновлення договору оренди землі на тих же умовах за наявності прав на частину земельної ділянки у інших осіб та зміна площі земельної ділянки при переукладенні договору оренди не відповідає положенням ст. 33 ЗК України, яка покладена позивачем в обґрунтування позову.

Не погоджуючись з прийнятими судовими актами, позивач у справі СФГ "Добробут" звернулося з касаційною скаргою, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Скаржник зазначає, що висновок попередніх судових інстанцій про припинення договору оренди внаслідок закінчення строку, на якій його було укладено як на підставу припинення права користування землею є помилковим, оскільки суди неправильно застосували: п.3, п. 12 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) , ст. 33 Закону України "Про оренду землі", а також, що суди неправильно застосували ст. 35 ГПК України. Скаржник зазначає, що факт правомірності і законності володіння спірною земельною ділянкою з його боку встановлений постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.08.06, у справі №А30/106 та постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.12.2006 року у справі №А30/391-06.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм процесуального права, згідно з вимогами ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Судами попередніх інстанцій встановлене наступне.

19.01.01 між Кам"янською сільською радою Софіївського району Дніпропетровської області та Селянським фермерським господарством "Добробут" укладено нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки. Відповідно до умов цього договору орендарю передано в платне користування земельні ділянки загальною площею 158,02 га із земель резервного фонду на території КСП ім.Ульянова Кам"янської сільської ради строком на 5 років.

28.02.2007 року у зв'язку із закінченням строку договору та відсутності заперечень щодо його поновлення позивач звернувся з заявою до відповідача про переоформлення договору оренди на попередніх умовах з урахуванням вимог чинного законодавства на той же строк.

02.04.2007 року відповідач листом №3/9-171 повідомив позивача про те, що вирішення щодо подальшого надання в оренду земельної ділянки, орендованої за договором від 19.01.01 буде розглянуто найближчим часом на засіданні комісії по вирішенню земельних питань про що його буде повідомлено.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що цей договір на новий термін не укладався.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду землі" строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. В силу ч. 1 ст. 31 цього закону договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Щодо поновлення договору оренди земельної ділянки Закон України "Про оренду землі" (161-14) містить положення, які не є тотожними відповідним нормам ЦК України (435-15) та ГК України (436-15) .

Стаття 33 вказаного закону передбачає, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Тобто, цією нормою не передбачений порядок автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а лише визначено, що в цьому разі договір підлягає поновленню.

Разом з тим, відповідно до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради –сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Таким чином, законодавством передбачено, що способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії.

Як вбачається з рішення та постанови у справі, суди встановили обставини відсутності прийняття Софіївською районною державною адміністрацією рішення про поновлення договору оренди спірної земельної ділянки.

Неприйняття радою відповідного рішення щодо поновлення або відмови у такому поновленні договору оренди відповідачем не оскаржено.

Стаття 33 Закону України "Про оренду землі" не передбачає автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки або зміну відповідного рішення ради, яке є підставою для надання в оренду земельної ділянки, щодо встановлених в ньому строків оренди, а також у ч. 2 визначає можливість зміни за згодою сторін умов договору в разі його поновлення.

Зважаючи на те, що необхідною умовою укладення та поновлення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування, зобов’язання цього органу укласти або поновити договір оренди земельної ділянки за відсутності такого рішення є порушенням його виключного передбаченого Конституцією України (254к/96-ВР) права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Згідно п.3 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) у випадках, коли земельні ділянки надані в оренду до введення в дію цього Кодексу органами, повноваження яких з надання земельних ділянок з прийняттям цього Кодексу змінені, продовження строку оренди зазначених земельних ділянок здійснюється органами, що мають право надання вказаних земель за цим Кодексом. Таким чином, розпорядження спірними земельними ділянками здійснюється Нікопольською районною державною адміністрацією. Рішення про поновлення строку дії вказаного договору Софіївською районною державною адміністрацією не приймалося.

З введенням в дію нового Земельного Кодексу України (2768-14) з 01.01.2002 в пункті 2 розділу X "Перехідні положення" зазначено, що "клопотання і заяви щодо відведення земельних ділянок, не вирішені на момент введення в дію цього Кодексу, реалізуються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції в порядку та з додержанням вимог цього Кодексу".

В пункті 12 Перехідних положень Земельного Кодексу України (2768-14) визначений тимчасовий порядок здійснення функцій власника земель, які перебувають у власності держави, тобто функції розпорядження цими землями. Зазначений порядок діятиме до завершення розмежування цих земель на землі державної та комунальної власності. До розмежування земель повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що доводи скаржника про порушення судом вимог ГПК України (1798-12) щодо об’єктивного та повного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи не заслуговують на увагу.

Відповідно до ст. 101 ГПК України апеляційна інстанція повторно розглядає справу за наявними у справі і додатково поданими документами. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого суду господарського суду у повному обсязі.

Як зазначається у п.9 роз'ясненні Президії Вищого господарського суд України від 28.03.02р., №04-5/366 "Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ", з наступними змінами, додаткові докази, подані стороною в обґрунтування її відзиву на апеляційну скаргу, приймаються і розглядаються апеляційним судом без обмежень, встановлених статтею 101 ГПК.

З огляду на наведене колегія суддів також не приймає до уваги посилання скаржника на начебто допущені апеляційним судом порушення вказаної норми ГПК (1798-12) .

Враховуючи те, що згідно ст. 111-7 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Тому, доводи касаційної скарги щодо неправильної оцінки та недостатньої перевірки судами попередніх інстанцій доказів у справі, не входять до повноважень суду касаційної інстанції і не можуть бути підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень.

А відтак, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи господарськими судами фактичні обставини справи встановлено на основі повного і об'єктивного дослідження матеріалів справи, висновки судів відповідають цим обставинам і їм надана правильна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, тому у касаційної інстанції відсутні підстави для скасування прийнятих у справі рішень.

Відповідно до ст.ст. 85, 111-5 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні за згодою представників сторін оголошена вступна та резолютивна частини постанови.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Селянського фермерського господарства "Добробут" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2008 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.11.2008 року у справі №12/84-08 залишити без змін.