Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді Хабіб М.І.

суддів Зварич О.В.

Якімець Г.Г.

при секретарі судового засідання Бараняк Н.Я.

розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 б/н від 30.06.11р.

на рішення г осподарського суду Львівської області від 22.06.11р.

у справі № 5015/2482/11(1/21)

за первісним позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, м.Львів.

до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", м. Дніпропетровськ, в особі філії "Західне головне регіональне управління"Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" м.Львів.

про виселення з частини орендованих нежитлових приміщень загальною площею 99,5 м2, позначених літерами 5 та 6, розташованих на першому поверсі будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та стягнення798 361,82 грн. неустойки

за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", м. Дніпропетровськ, в особі філії "Західне головне регіональне управління"Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк"м.Львів.

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, м.Львів.

про визнання спірних нежитлових приміщень переданими 01.04.2010 року та стягнення коштів за невідокремлені поліпшення в розмірі 68 415,57 грн.

За участю представників:

від позивача: ОСОБА_3 - представник (довіреність в матеріалах справи);

від відповідача: ОСОБА_4 - представник (довіреність в матеріалах справи).

Рішенням господарського суду Львівської області від 22.06.11р. у справі № 5015/2482/11(1/21) (суддя Рим Т.Я.) відмовлено в задоволенні первісного позову Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", м. Дніпропетровськ, в особі філії "Західне головне регіональне управління"Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк"про виселення з частини орендованих нежитлових приміщень загальною площею 99,5 м2, позначених літерами 5 та 6, розташованих на першому поверсі будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та стягнення 798 361,82 грн. неустойки, а також відмовлено в задоволенні зустрічного позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", м. Дніпропетровськ, в особі філії "Західне головне регіональне управління"Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк"м.Львів до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про визнання спірних нежитлових приміщень переданими 01.04.2010 року та про стягнення коштів за невідокремлені поліпшення в розмірі 68 415,57 грн.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване положеннями статтями 202, 203, 210, 220, 631, 640, 759, 794, Цивільного кодексу України (435-15) .

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу та клопотання про уточнення апеляційних вимог (вх.6658 від 22.08.11р.), вважає рішення таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв’язку з чим просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні первісного позову скасувати повністю: позовну вимогу за первісним позовом про стягнення неустойки задоволити та стягнути з відповідача неустойку в сумі 798 361,82 грн.; в частині позовної вимоги про виселення ПАТ КБ "ПриватБанк"із частини орендованих нежитлових приміщень, провадження у справі припинити. В частині відмови у задоволенні зустрічного позову ПАТ КБ "ПриватБанк"- рішення залишити без змін.

Позивач, зокрема, зазначає, що рішенням господарського суду Львівської області від 25.05.2005р. у справі №1/395-28/171 позов ЗАТ КБ "ПриватБанк" до ФОП - ОСОБА_2 задоволено, визнано дійсним договір оренди нежитлового приміщення загальною площею 99,5 кв.м., що розташоване на першому поверсі АДРЕСА_1 під літерами 5 і 6, укладеного 01.12.2004р. Закритим акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 терміном до 31 грудня 2009р. Постановою Вищого господарського суду України від 15.03.2011р. у цій справі підтверджено законність та обґрунтованість вищевказаного рішення місцевого господарського суду. Вказаний судовий акт набрав законної сили. Посилаючись на ст.ст. 124, 129 Конституції України, скаржник зазначає, що рішення суду, які набрали законної сили, є обов’язковими до виконання. На думку апелянта, між сторонами не існує спору про дійсність договору оренди, оскільки така дійсність вже встановлена рішенням суду, яке набрало законної сили. Апелянт зазначає, що між сторонами Договору оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004р. мали місце взаємні права і обов'язки, проте відповідач не виконав свого обв’язку щодо повернення орендованого майна після закінчення терміну дії договору оренди і продовжував користуватися майном аж до його виселення 12.01.2011р. .Відтак, на підставі частини 2 ст. 785 ЦК України позивач вправі стягнути з відповідача неустойку в розмірі подвійної орендної плати. Крім того, вважає, що місцевий господарський суд, приймаючи рішення у даній справі, безпідставно взяв до уваги висновок ВСУ, оскільки такий висновок зроблений при розгляді справи, яка за предметом спору не пов'язана із предметом спору, який озглядається у справі №5015/2482/11, а саме: висновок ВСУ стосується спору предметом якого є вимога про визнання договору, який підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації дійсним. Щодо вимог за зустрічним позовом, то скаржник, вважає їх безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу (вх.6067 від 27.07.11р.) та в письмових поясненнях заперечує доводи апеляційної скарги та вказує, що доводи позивача суперечать вимогам ст.ст. 210, 640 та 794 ЦК України та дійсним обставинам справи. Судами всіх інстанцій встановлено, що державна реєстрація договору оренди від 01.12.2004р. здійснена не була, що є порушенням вимог ст. 794 ЦК України., відтак, договір оренди, по якому не здійснено державну реєстрацію, є неукладеним (ст. 210 ЦК України). Таким чином, норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому договір оренди від 01.12.2004р. є неукладеними і не створює прав та обов'язків для сторін, при цьому відповідач посилається на п.8 та 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"за № 9 від 06.11.2009 (v0009700-09) року. Таким чином, вважає відповідач, що рішення господарського суду Львівської області від 25.05.2005р. у справі № Н395-28/171 про визнання договору оренди дійсним не замінює державної реєстрації такого правочину та, як наслідок, моменту вчинення такого правочину. Крім того, вважає, що рішення суду про визнання договору оренди дійсним не скасовує вимог ч. З ст. 640, ч. 1 ст. 210 та ст. 794 ЦК України щодо обов’язковості його державної реєстрації і не позбавляло можливості апелянта звернутися у відповідні органи та здійснити державну реєстрацію договору.

Звертає увагу суду, що розрахунок суми неустойки здійснений на підставі договору від 01.11.2007р. про внесення змін та доповнень до Договору оренди нежитлових приміщень, який в судовому порядку дійсним не визнаний (рішення суду апелянтом не надано), нотаріально не посвідчений та його державна реєстрація не проведена. З врахуванням, того що договір оренди нежитлових приміщень від 01.12.2004р. і договір про внесення змін та доповнень до цього договору від 01.11.2007р. є неукладеними, тобто такими, що не створюють прав та обов'язків для сторін, вважає, що оспорюване рішення прийняте у відповідності з вимогами чинного законодавства та у відповідності до постанови Вищого господарського суду України від 07.02.2011р. у цій справі (1\21).

Перед початком судового засідання 29.08.11р. відповідачем у справі подано заяву №29-08/01 від 29.08.11р. про відвід головуючого судді Хабіб М.І. з тих підстав, що суддею апеляційної інстанції не розглядається та відповідно не береться до уваги належне виконання судом першої інстанції вказівок, що містяться у постанові Вищого господарського суду України від 07.02.2011р. у справі № 1/21, а також те, що суд прийняв до розгляду заяву позивача про уточнення вимог апеляційної скарги. З огляду на те, що ст. 20 ГПК України не передбачає таких підстав для відводу судді, які викладені в заяві відповідача, колегія суддів, керуючись ст.ст. 20, 86 ГПК України, дійшла висновку про відмову у задоволенні останньої.

У судовому засіданні представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав. Представник відповідача проти вищевказаних доводів апеляційної скарги заперечив та просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, Львівський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Рішенням господарського суду Львівської області від 04.10.2010 р. у справі №1/21 первісний позов задоволено частково: виселено Банк з частини нежитлових приміщень загальною площею 99,5 м2, позначених літерами 5 та 6 на поверховому плані приміщень, розташованих на першому поверсі будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; стягнуто з Банку 513 714,85 грн. неустойки за користування приміщеннями та судові витрати; в задоволенні зустрічного позову Банку про стягнення з Підприємця коштів за невідокремлені поліпшення в розмірі 68 415,57 грн. відмовлено; припинено провадження у справі в частині зустрічних позовних вимог про визнання нежитлових приміщень загальною площею 99,5 м2 за адресою: АДРЕСА_1, переданими Банком Підприємцю 01.04.2010 року, шляхом повернення банку одного екземпляру акту прийому-передачі цих приміщень.

Вирішуючи спір в частині вимог первісного позову місцевий господарський суд виходив з обґрунтованості застосування норм частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України. В задоволенні зустрічного позову про стягнення коштів за невідокремлені поліпшення відмовлено у зв’язку з пропуском Банком позовної давності. В решті вимог зустрічного позову провадження припинено з посиланням на норми пункту 11 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23.11.2011 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих же мотивів.

Постановою Вищого господарського суду України від 07.02.2011 року касаційну скаргу Банку задоволено частково, рішення господарського суду та постанову апеляційного суду скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області в іншому складі суду.

У постанові від 07.02.2011 року Вищий господарський суд України вказав, зокрема, на необхідність дослідження Договору оренди на відповідність його статті 794 Цивільного кодексу України в частині проведення державної реєстрації договору та зазначив, що вимоги як первісного, так і зустрічного позовів ґрунтуються саме на положеннях Договору, який не є вчиненим.

Під час нового розгляду справи позивач подав заяву про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення неустойки, в якій просить стягнути з відповідача 798 361,82 грн. неустойки з огляду на збільшення строку користування відповідачем приміщенням після закінчення строку дії договору оренди ( т.111, ар.справи № 72-74).

Банком подано відзив на заяву про збільшення позовних вимог, яким повністю заперечує проти первісного позову, посилаючись на постанову Вищого господарського суду України від 07.02.2011року, в якій вказано, що відсутність державної реєстрації договору призводить до висновку, що такий договір не є вчиненим.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що Підприємцем та Банком укладено договір оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року (надалі –Договір оренди).

За умовами цього договору Підприємець передає, а Банк приймає у строкове платне користування частину нежитлових приміщень загальною площею 99,5 м2, позначені літерами 5 та 6 на поверховому плані приміщення, розташовані на першому поверсі будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для організації відділення комерційного банку. Розділом 6 Договору оренди визначено, що він вступає в силу з моменту підписання сторонами і діє до 31.12.2009 року.

Об’єкт оренди передано за актом приймання-передачі від 01.12.2004 року.

Названий договір нотаріально не посвідчений та не зареєстрований.

Рішенням господарського суду Львівської області від 25.05.2005 року у справі №1/395-28/171 задоволено позов Банку, визнано дійсним названий вище Договір оренди (том 1, ар.справи №№134-135) Зазначене рішення не оскаржене ні в апеляційному, ні в касаційному порядку, воно набрало законної сили. Названим рішенням встановлено, що відповідач у цій справі (ФОП ОСОБА_2.) ухилився від нотаріального посвідчення договору. Рішення господарського суду мотивовано нормами частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що якщо сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

Місцевим господарським судом встановлено та підтверджується сторонами, що після набрання законної сили рішенням суду від 25.05.2005 року у справі №1/395-28/171 державна реєстрація зазначеного договору не проводилася.

01.11.2007р. сторони уклади договір про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року( т.1 ар. справи № 71), згідно з якими сторони встановили розмір орендної плати з 01.11.2007р. за 1 м.кв. орендованої площі –268,99грн., що еквівалентно 26,39 англійським фунтам стерлінгів, всього орендна плата в місяць становить 26 765,00грн.в, що еквівалентно 2 6625,80 англійським фунтам стерлінгів.

Названий договір від 01.11.2007р. про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року нотаріально не посвідчений, не зареєстрований, не визнаний судом дійсним.

Листом від 14.10.2009р. позивач повідомив Банк про припинення 31.12.2009р. дії договору оренди внаслідок закінчення строку, на який його було укладено, та просив повідомити про склад комісії про склад комісії, яка буде брати участь у поверненні об’єкта оренди.

Відповідач стверджує, що він звільнив приміщення 01.04.2010р. та вручив позивачу 2 примірники акту, однак позивач підписаного примірнику акту не повернув відповідачеві, натомість звернувся з позовом про виселення та стягнення неустойки.

Матеріалами справи підтверджується, що після набрання законної сили рішенням господарського суду Львівської області від 04.10.2010 р. у справі №1/21, прийнятого за результатами першого розгляду даної справи ( в подальшому скасованого 07.02.2011р. Вищим господарським судом України), місцевим судом був виданий наказ від 08.12.2010р. № 1/21 на примусове виконання рішення суду про виселення Банку з орендованих приміщень ( т.2 ар. справи №52). 24.12.2010р. Галицьким ВДВС Львівського МУЮ відкрито виконавче провадження з виконання цього наказу( т. 111, ар. справи №8), а 12.01.2011р. державним виконавцем Галицького ВДВС Львівського МУЮ складений акт, згідно з яким при примусовому виконанні наказу від 08.12.2010р. № 1/21 про виселення Банку з нежитлових приміщень загальною площею 99,5 м2, позначених літерами 5 та 6 на поверховому плані приміщень, розташованих на першому поверсі будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, проведено виселення, приміщення звільнено від особи, яка виселяється.

Однак, слід зазначити, в цьому акті також вказано, що майна боржника( Банку) в приміщенні не було.

26.01.2011р. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання наказу про виселення банку, оскільки виконавчий документ виконано.

Згідно з ухвалою господарського суду Львівської області від 25.05.11р. у даній справі, визнано такими, що не підлягають виконанню накази господарського суду Львівської області у справі №1/21 від 08.12.10р. (бланк 0020333) про стягнення з відповідача 513 714 грн.85 коп. неустойки, 5 222грн.15 коп. державного мита, 236 грн. 00 коп. витрат на ІТЗ судового процесу; та наказ від 08.12.2010р. (бланк №00020334) про виселення ПАТ КБ "ПриватБанк"з частини нежитлових приміщень.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі ч.2 ст. 785 ЦК України позивачем нарахована та заявлена до стягнення неустойка за період з 01.01.2010р. по 12.01.2011р.

(дата складання акту державним виконавцем про виселення) в розмірі подвійної орендної плати, встановленої договором від 01.11.2007р. про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року в сумі 798 361,82 грн.( т.111, ар.справи №75).

Встановивши обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази та доводи скаржника, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Цивільним законодавством встановлено певні правила, дотримання яких є обов’язковими для вчинення правочину. Зокрема, статтею 203 Цивільного кодексу України закріплено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Серед цих вимог містяться вимоги стосовно форми вчинення правочину. За загальним правилом порушення вимог щодо форми правочину тягне за собою визнання його недійсним.

Згідно із п.1 ст. 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

У відповідності до п.1 ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до вимог статей 793, 794 Цивільного кодексу України, в редакції чинній на момент укладення договору оренди від 01.12.2004р., договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше одного року, підлягає державній реєстрації.

Договір оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року, на який посилається позивач, укладено на строк більш ніж 5 років.

Отже, названий договір в силу Закону підлягав і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Матеріалами справи підтверджено, що вказаний договір не був нотаріально посвідчений і не пройшов державної реєстрації.

Як зазначено вище, рішенням господарського суду Львівської області від 25.05.2005 року у справі №1/395-28/171 задоволено позов Банку, визнано дійсним названий вище договір оренди, при цьому судом встановлено, що відповідач ( ФОП ОСОБА_2 ) ухилялась від нотаріального посвідчення договору оренди.

Статтею 220 Цивільного кодексу визначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Проте, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Пунктом 3 ст. 640 ЦК України передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

З аналізу названих норм випливає, якщо договір визнаний судом дійсним, то наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається, проте, в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації договору, такий договір є укладеним з моменту державної реєстрації.

Як вбачається з матеріалів справи, після набрання законної сили судовим рішенням у справі №1/395-28/171 про визнання договору дійсним, договір оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року не був зареєстрований. Доказів звернення з вимогою про державну реєстрацію договору суду також не подано.

Договір від 01.11.2007р. про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року також нотаріально не посвідчений і не пройшов державної реєстрації.

Слід також зазначити, що в п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"за № 9 від 06.11.2009 року (v0009700-09) , вказано, що згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК). Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Також в п.13 вищевказаної постанови вказано, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

З наведених норм законодавства та постанови Пленуму Верховного Суду України випливає, що договір оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004р. та договір від 01.11.2007р. про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року, не є укладеними.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснювати свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

На підставі викладеного колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що між позивачем і відповідачем не виникло взаємних цивільних прав та обов’язків на підставі договору оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004р. та договору від 01.11.2007р. про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення від 01.12.2004 року, оскільки згідно з чинним законодавством моментом укладення договорів оренди нерухомого майна на строк 1 рік і більше (відповідно до норм ЦК (435-15) , чинних на момент укладення договору), відтак, моментом виникнення взаємних цивільних прав та обов’язків сторін за такими договорами, є їх державна реєстрація.

Посилання скаржника на рішення господарського суду Львівської області у справі №1/395-28/171 про визнання дійсним договору оренди від 01.12.2004р., на думку колегії суддів апеляційного суду, є безпідставним, оскільки визнання договору дійсним не скасовує вимог ч.З ст. 640, ч.1 ст. 210 та ст. 794 ЦК України щодо обов’язковості державної реєстрації такого договору та не позбавляло можливості апелянта звернутися до відповідних органів з приводу здійснення державної реєстрації договору.

Доводи скаржника про безпідставність посилань суду першої інстанції в оспорюваному рішенні на висновки Верховного Суду України, оскільки в даному випадку не існує спору про дійсність договору оренди, а така дійсність вже встановлена рішенням суду, яке набрало законної сили, відхиляються колегією суддів з наступних підстав.

Відповідно до статті 11128 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Статтею 11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) передбачено, що вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Вищим господарським судом України у постанові від 07.02.2011 року у справі № 1/21 було вказано на необхідність дослідження Договору оренди на відповідність його статті 794 Цивільного кодексу України в частині проведення державної реєстрації договору та зазначено, що вимоги як первісного, так і зустрічного позовів ґрунтуються саме на положеннях Договору, який не є вчиненим.

З огляду на обставини справи та вказівки ВГС України, місцевим судом правомірно та обґрунтовано наведено постанову Верховного суду України від 18.04.2011 року у справі №2-17/604-2009р., оскільки в ній розглянуто аналогічні правовідносини з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 220, 640, 657 Цивільного кодексу України. Зокрема вказано, що правила статті 220 Цивільного кодексу України не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 Цивільного кодексу України пов’язується з державною реєстрацією, тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін права та обов’язки.

Щодо вимоги відповідача за зустрічним позовом про визнання спірних нежитлових приміщень переданими 01.04.2010 року, то така вимога не відповідає способам захисту прав та законних інтересів, встановленим ст.16 ЦК та ст. 20 ГК України.

На підставі аналізу вищевказаних норм законодавства та враховуючи фактичні обставини справи, а саме відсутність державної реєстрації Договору оренди нерухомого майна, на підставі якого заявлені як вимоги за первісним, так і вимоги за зустрічним позовами, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимог за первісним позовом в частині стягнення неустойки, та в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог, які безпосередньо ґрунтуються на спірному Договорі оренди, який не є вчиненим.

Щодо виселення відповідача з нежитлових приміщень загальною площею 99,5 м2, позначених літерами 5 та 6 на поверховому плані приміщень, розташованих на першому поверсі будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, то матеріалами справи підтверджено, що на момент поставлення судом першої інстанції рішення у даній справі (22.06.2011р.) відповідач не перебував у цих приміщеннях, приміщення були передані позивачеві, отже, предмет спору в цій частині був відсутній.

Відповідно до ст. 80 ГПК України, господарський суд припиняє провадження у справі, зокрема, якщо, відсутній предмет спору та є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Відтак, на підставі викладеного, апеляційний господарський суд вважає, що в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про виселення з орендованих приміщень ПАТ КБ "ПриватБанк", рішення суду першої інстанції належить скасувати, провадження у справі в цій частині припинити.

Відповідно до ст. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

В силу вимог ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з ч.2 ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Керуючись, п.1.1ч.1ст. 80,ст.ст. 91, 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

1.Апеляційну скаргу задоволити частково.

2.Рішення Господарського суду Львівської області від 22.06.11р. у справі № 5015/2482/11(1/21) в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про виселення з приміщень –скасувати, і в цій частині провадження у справі припинити.

В решті рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

3.постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

4.Справу повернути до місцевого господарського суду.

постанова підписана

01.09.2011р.