53/329 Про зобов'язання повернути із чужого незаконного володіння авіаційний двигун - 23.08.2011 Прийняття

Товариство з обмеженою відповідальністю "Джет Карго" (далі – позивач) у червні 2011 року звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Завод 410 цивільної авіації" (далі - відповідач) про зобов’язання Державного підприємства "Завод 410 цивільної авіації" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Джет Карго" належний йому авіаційний двигун Д-36, реєстраційний номер НОМЕР_1, стягнення з відповідача на користь позивача 775,00 грн. державного мита та 236,00 витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.07.2011р. у справі №53/329 позов задоволено повністю. Зобов’язано Державне підприємство "Завод 410 цивільної авіації" повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Джет Карго" належний Товариству з обмеженою відповідальністю "Джет Карго" авіаційний двигун Д-36, реєстраційний №НОМЕР_1, 1988 року випуску. Стягнуто з Державного підприємства "Завод 410 цивільної авіації" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Джет Карго" 755,00 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2011р. у справі № 53/329 та постановити нове рішення, яким відмовити в позові повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва неповно з’ясував обставини справи, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.08.2011р. у справі №53/329 апеляційна скарга прийнята до розгляду та порушено апеляційне провадження. Крім того, даною ухвалою на підставі ст. 27 ГПК України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю"Академічний центр – "Десантник".

У відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні 23.08.2011р. позивач заперечував проти доводів апеляційної скарги відповідача, просив залишити рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2011р. по справі №53/329 без змін, а апеляційну скаргу Державного підприємства "Завод 410 цивільної авіації" без задоволення.

В судове засідання Київського апеляційного господарського суду 05.10.2010р. представник третьої особи не з’явився, був належним чином повідомлений про місце та час розгляду апеляційної скарги, що підтверджується відміткою відділу діловодства на зворотному боці ухвали Київського апеляційного господарського суду України від 09.08.2011р.

Враховуючи, що судом явка уповноважених представників сторін в судове засідання обов’язковою не визнавалася, третя особа не скористалася належними їй процесуальними правами приймати участь в судовому засіданні 23.08.2011р., Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності представника третьої особи за наявними в ній матеріалами на підставі ст. 101 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Київський апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2011р. підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Державного підприємства "Завод 410 цивільної авіації" - без задоволення, з наступних підстав.

Згідно ст. 99 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами наданими суду першої інстанції.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, та підтверджується матеріалами справи 12.08.2008р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Південні авіалінії" (продавцем) та позивачем (покупцем) було укладено договір №59, відповідно до умов якого продавець зобов'язався передати у власність покупця, а покупець прийняти та оплатити авіаційний двигун типу Д-36 серії 1А, бувший у вжитку, згідно специфікації 1 та пасажирського літака цивільного авіації ЯК-42.

Специфікацією 1 до договору №59 від 12.08.2008 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Південні авіалінії" було визначено найменування та характеристики двигуна - Д-36 №НОМЕР_1, 1 шт., 1988 року випуску, 4653 годин напрацювання з початку експлуатації.

Пунктом 3.4. договору №59 від 12.08.2008 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Південні авіалінії" було передбачено, що перехід права власності від Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Південні авіалінії" до позивача відбувається з моменту підписання акту приймання-передання двигуна.

Згідно акту приймання-передання двигуна від 20.08.2008 року по договору №59 від

12.08.2008 року двигун був переданий Товариством з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Південні авіалінії" у власність позивачу 20.08.2008 року.

Засвідчені належним чином копії договору №59 від 12.08.2008 року, специфікації №1 та акту приймання-передання двигуна від 20.08.2008 року по договору №59 від 12.08.2008 року містяться в матеріалах справи.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно частин першої та другої статті 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом; переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

Тому, Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що саме позивач є законним власником двигуна з 20.08.2008 року.

Позивачем підтверджено, а відповідачем не спростовано обставин належності двигуна позивачу на праві власності станом на дату звернення позивача до суду першої інстанції.

За таких обставин, суд вважає, що позивачем доведено належними та допустимими доказами його право власності на двигун Д-36 №НОМЕР_1, 1988 року випуску.

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський судне приймає як належне твердження апелянта про непідтвердження позивачем свого права власності на двигун.

15.08.2008 року між позивачем (замовником) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Академічний центр – "Десантник" (виконавцем)- (далі – третя особа) було укладено договір № 31-08 по ремонту авіаційних двигунів Д-36.

Відповідно до пункту 1.1. договору від 15.08.2008 року позивач доручає та оплачує, а третя особа виконує організацію ремонту авіаційних двигунів Д-36.

09.10.2008 року позивачем на виконання умов договору №31-08 від 15.08.2008 року відповідно до акту приймання-передання двигуна було передано двигун третій особі для організації ремонту двигуна.

Відповідно до додатку №2 від 15.09.2008 року до договору №31-08 від 15.08.2008 року строк виконання робіт по ремонту двигуна становив 120 календарних днів, який відліковується з моменту зарахування передоплати на поточний рахунок третьої особи. Кошти в якості передоплати в розмірі 50% від вартості робіт були перераховані позивачем третій особі 08.09.2008 року, що підтверджується відповідними платіжними документами (наявні в матеріалах справи).

Таким чином, як правильно встановлено судом першої інстанції третя особа була зобов'язана повернути позивачу відремонтований двигун 08.03.2009 року.

Всього відповідно до умов договору №31-08 від 15.08.2008 року позивач перерахував на банківський рахунок третьої особи авансовими платежами в період з вересня 2008 року по травень 2009 року грошові кошти в загальній сумі 1820710,10 грн.

Однак, станом на дату звернення позивача до суду першої інстанції та на час розгляду справи судом апеляційної інстанції, відремонтований двигун не був повернений позивачу.

Позивач 17.02.2011 року звернувся до відповідача з завою про повернення двигуна його законному власнику - позивачу. До заяви від 17.02.2011 року позивачем додавалися докази його права власності на двигун (копії договору №59 від 12.08.2008 року та акту приймання-передання двигуна від 20.08.2008 року).

Відповідач листом №48-643 від 23.02.2011 року відмовив позивачу в поверненні двигуна, мотивуючи свою відмову відсутністю договірних відносин між позивачем та відповідачем та можливістю повернення двигуна лише третій особі після оплати останнім наданих відповідачем послуг.

Факт наявності (володіння) у відповідача спірного двигуна підтверджується також рішенням Господарського суду м. Києва від 10.02.2010 року у справі №31/394 та підтверджується самим відповідачем у відзиві на позовну заяву від 30.06.2011 року №48-2251.

02.03.2009 року між відповідачем та третьою особою було укладено договір №ОМ/09-03/5-4юр на надання послуг з ремонту та сервісному обслуговуванню авіаційних двигунів Д-36.

Згідно пункту 1.1. договору №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року відповідач, як виконавець, зобов'язався за дорученням третьої особи, як замовника, виконати капітальний ремонт авіаційних двигунів у кількості та в строки, вказані в додатку до договору.

У відомості ремонту авіадвигунів Д-36 від 02.03.2009 року (додаток №1 до договору №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року) були вказані три двигуни, які передавалися третьою особою відповідачу для проведення ремонту, серед яких вказаний також спірний двигун.

Відповідно до додаткової угоди від 28.05.2009 року (додаток №8 до договору №ОМ/09-03/5-4юр від 2 березня 2009 року) вартість ремонту спірного двигуна була визначена в розмірі 1980000,00 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 10 лютого 2010 року в справі №31/394, у зв'язку з неналежним виконанням третьою особою умов договору №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року між відповідачем та третьою особою було вирішено стягнути з третьої особи на користь відповідача заборгованість в розмірі 2154075,57 грн.

Так, рішення господарського суду міста Києва від 10.02.2010 року в справі №31/394 третьою особою станом на час розгляду цієї справи не виконано, заборгованість за договором №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року не погашена.

09.02.2011 року в газеті "Голос України" №24 було опубліковано оголошення про порушення провадження в справі про банкрутство ТОВ "Академічний центр – "Десантник".

Згідно пункту 6.5. договору №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року між відповідачем та третьою особою у випадку невиконання третьою особою у встановлений строк зобов'язань з оплати відремонтованих двигунів, відповідач має право притримувати в себе відремонтовані авіадвигуни до повного виконання третьою особою своїх зобов'язань.

Пунктом 10.1. договору №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року між відповідачем та третьою особою строк вказаного договору був встановлений до 31 грудня 2009 року.

Відповідач, в апеляційній скарзі посилається на обставини відсутності договірних відносин з позивачем з приводу ремонту спірного двигуна та здійснення відповідачем притримання двигуна у зв'язку з наявністю заборгованості перед ним зі сторони третьої особи за здійснений ремонт спірного двигуна згідно пункту 6.5. договору №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року між відповідачем та третьою особою.

Однак, Київський апеляційний господарський суд вважає безпідставними та помилковими вищевказані посилання відповідача з наступних підстав.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Частиною першою статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 20 березня 1952 року (ратифікованого Україною 11 вересня 1997 року) встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно частини першої статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 Цивільного кодексу України).

Частинами першою третьою статті 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Законодавством встановлений абсолютний характер суб'єктивного права власності, який передбачає заборону необмеженому та завідомо невизначеному колу осіб порушувати таке суб'єктивне право і створювати перешкоди в його здійсненні.

Тобто, позивач має право вільно, на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном (спірним двигуном) та вимагати недопущення вчинення будь-якими іншими особами порушень та посягань на його право власності.

У відповідності зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Володіння відповідачем двигуном, який є об'єктом права власності позивача, без згоди останнього, обмежує позивача в реалізації ним свого права власності, яке включає в себе юридично закріплені та гарантовані повноваження (правомочності) з володіння, користування та розпорядження належним на праві власності майном.

Згідно частини першої статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

У відповідності зі статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Враховуючи зміст статті 387 Цивільного кодексу України правом на подання віндикаційного позову наділений власник або титульний володілець. Особою, до якої пред'явлений віндикаційний позов (відповідачем) повинен виступати незаконний володілець майна, незалежно від того чи відомо йому про незаконність та неправомірність такого володіння, чи ні. Предметом індикаційного позову виступає вимога власника, який не володіє майном, до особи, яка поза волею власника заволоділа та продовжує володіти цим майном, про повернення індивідуально визначеного майна із чужого володіння. При цьому незаконним володільцем визнається особа, яка здійснює володіння майном без належних правових підстав. Незаконність чи безпідставність заволодіння майном власника повинні розумітися як фактичне панування (відання) над майном, не належним такій особі, без визначених законом правових підстав.

Обов'язковою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем та відповідачем зобов'язально-правових відносин щодо спірного майна. Вказане також підтверджується і самим змістом Цивільного кодексу України (435-15) , яким визначені способи захисту цивільних прав та інтересів судом: як загальних для речових та зобов'язальних правовідносин (які, наприклад, передбачені статтею 16 Цивільного кодексу України, яка розміщена в Книзі Першій "Загальні положення" Цивільного кодексу України (435-15) ) так і спеціальні, які передбачені окремо для речових (наприклад, статті 386, 387, 391, 392, які розміщені в Книзі Третій "Право власності та інші речові права" Цивільного кодексу України (435-15) ) і для зобов'язальних відносин (наприклад, стаття 611, яка розміщена в Книзі П'ятій "Зобов'язальне право" Цивільного кодексу України (435-15) ). Отже, пред'явлення індикаційного позову є власне речовим способом захисту цивільного права власності.

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позиція відповідача стосовно неможливості повернути належний позивачу двигун у зв'язку з відсутністю договірних відносин між позивачем та відповідачем є помилковою та такою, що не базується на нормах діючого законодавства, оскільки власник має право витребувати майно від особи, якій це майно не належить і за відсутності зобов'язальних (договірних) відносин шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка без належної правової підстави володіє майном власника.

Що стосується обставин здійснення відповідачем притримання спірного двигуна, Київський апеляційний господарський суд відзначає наступне.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 594 Цивільного кодексу України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Притримання відноситься до речово-правових способів забезпечення виконання зобов'язань і має речовий характер. Притримання є специфічним способом забезпечення виконання зобов'язання, яке спрямоване на стимулювання боржника до належного виконання зобов'язань. Забезпечувальний механізм притримання полягає в тому, що боржник зацікавлений в поверненні необхідної йому речі, завдяки чому він і виконує свій договірний обов'язок перед кредитором. Як вбачається з визначення поняття притримання та основних його положень, реалізація цього права кредитора здійснюється за наявності юридичного складу, який охоплюється сукупністю наступних юридичних фактів:

а) існування цивільно-правових відносин між кредитором і боржником, на

підставі яких річ знаходиться у законному володінні кредитора (основне

зобов'язання, яке забезпечується);

б) законність володіння річчю. Кредитор (ретентор) може здійснювати

притримання лише тієї речі, яка на момент порушення боржником зобов'язання щодо

цієї речі знаходиться в нього. Ретентор не має права розпочати притримання речі

шляхом вилучення її у боржника. Будь-які неправомірні дії кредитора, направлені на

заволодіння річчю без отримання згоди боржника, не можуть бути підставою для

здійснення притримання. Отже, річ повинна опинитися у кредитора на законних

підставах та з відома боржника, в протилежному випадку у останнього виникає право

вимагати повернення такого майна з чужого незаконного володіння;

в) факт порушення боржником основного зобов'язання. Згідно із частиною

першою статті 594 Цивільного кодексу України таке порушення полягає у

невиконанні боржником у визначений строк зобов'язання щодо оплати

притримуваної речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших

збитків. Відповідно, із аналізу вказаного положення випливає, що притриманням

може забезпечуватися виконання лише грошового зобов'язання боржника. Поряд із

цим, опираючись на положення частини другої статті

594 Цивільного кодексу України, вбачається, що притриманням можуть забезпечуватися також і інші вимоги

кредитора, які не є грошовими, і, відповідно, порушення боржника можуть мати

інший характер.

При цьому, предметом притримання може бути лише майно, належне боржнику.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна.

Право притримання рухомого майна, згідно з параграфом 7 глави 49 Цивільного кодексу України (435-15) віднесено пунктом 3 частини першої статті 21 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" до забезпечувальних обтяжень.

Частиною першою статті 5 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" встановлено, що предметом обтяження може бути рухоме майно, не вилучене з цивільного обороту, на яке згідно із законодавством може бути звернене стягнення. Залежно від змісту обтяження предмет обтяження повинен належати боржнику або обтяжувану на праві власності чи на праві господарського відання. Відносини щодо рухомого майна, яке належить особі на праві господарського відання, регулюються за правилами, встановленими для регулювання відносин щодо рухомого майна, яке належить особі на праві власності.

Тобто, річчю, яка може бути предметом обтяження (притримання), може виступати лише річ, яка належить боржнику на праві власності або праві господарського відання.

Відповідачем у встановленому порядку ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції не доведено наявність у третьої особи права власності або господарського відання на спірний двигун.

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що двигун, належний на праві власності позивачу, не може бути предметом притримання відповідачем за зобов'язаннями третьої особи.

Встановлення в договорі між відповідачем та третьою особою положення щодо можливості притримання відповідачем майна, переданого йому третьою особою для ремонту може мати юридичну силу лише у двох випадках: якщо б таким об'єктом притримання виступало майно, належне на праві власності третій особі або якщо б на притримання відповідачем майна, яке не належить третій особі, надав свою згоду власник такого майна.

Однак, як правильно встановлено судом першої інстанції, двигун не є власністю третьої особи та позивач, як власник двигуна, не надавав своєї згоди на встановлення умови в договорі між відповідачем та третьою особою про право притримання двигуна у випадку невиконання третьою особою зобов'язань з оплати згідно умов такого договору.

Крім того, як виплаває з матеріалів справи, договір №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року між відповідачем та третьою особою, на який відповідач посилається як на підставу здійснення ним притримання двигуна, втратив свою чинність 31.12.2009 року, що прямо передбачено пунктом 10.1. вказаного договору, а тому, згідно частини сьомої статті 180 Господарського кодексу України (436-15) , статті 631 Цивільного кодексу України, посилання на умови договору №ОМ/09-03/5-4юр від 02.03.2009 року є безпідставними.

Згідно статтей 316, 317, 319 Цивільного кодексу України правомочності щодо розпорядження майном, тобто визначення юридичної та фактичної долі майна, належать виключно власнику.

Із наявних в матеріалах справи документів вбачається, що будь-яких правочинів між позивачем та відповідачем щодо передання чи надання права володіти, користуватися чи розпоряджатися двигуном не вчинялося. Тому у відповідача відсутні правові підстави для володіння, користування чи розпорядження двигуном поза волею (всупереч волі) його власника - позивача.

За таких обставин не може бути визнане законним володіння відповідачем двигуном - майном, належним на праві власності позивачу та здійснення відповідачем протримання майна позивача за відсутності будь-яких зобов'язальних відносин між позивачем та відповідачем стосовно двигуна.

Крім того, Київський апеляційний господарський суд відзначає, що відповідач не позбавлений права отримати задоволення своїх майнових вимог до ТОВ "Академічний центр – "Десантник" згідно рішення Господарського суду міста Києва від 10.02.2010 року в справі №31/394 за рахунок майна, належного саме боржнику - ТОВ "Академічний центр "Десантник" 9третя особа) в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) та Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) .

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Проте, в даному випадку, апелянт, всупереч вимог вказаної норми закону, не надав суду апеляційної інстанції належних доказів на підтвердження своїх доводів та вимог, заявлених в апеляційній скарзі.

З огляду на встановлене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції в розумінні ст. 104 Господарського процесуального кодексу України. Судові витати за розгляд апеляційної скарги у зв’язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.