40/70пд Про визнання недійсною додаткової угоди до договору фінансового лізингу - 19.07.2011 Прийняття

Донецький апеляційний господарський суд, у складі колегії суддів –головуючого судді Мєзєнцева Є.І., судді-доповідача Акулової Н.В. та члена колегії судді Склярук О.І., при секретарі Косенко Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард" на рішення господарського суду Донецької області від 03.06.11 року у справі № 40/70пд (суддя Підченко Ю.О.) за позовною заявою малого приватного виробничо-впроваджувального підприємства "Гермес" (представники ОСОБА_2 та ОСОБА_3, довіреності від 29.06.11 року) до товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард" (представник ОСОБА_4, довіреність від 01.07.09 року) про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 05.08.03 року до договору фінансового лізингу № 73/85 від 28.09.01 року, за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_5 (представляє інтереси особисто, паспорт НОМЕР_1), –

Господарським судом Донецької області 03.06.11 року прийнято рішення у справі № 40/70пд, згідно якого вирішено задовольнити позовні вимоги малого приватного виробничо-впроваджувального підприємства "Гермес"(далі –Товариство) до товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард"(далі –Компанія) про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 05.08.03 року до договору фінансового лізингу № 73/85 від 28.09.01 року (далі –Договір) укладеної між Компанією в особі директора Чвала А.Ю. та директором-розпорядником закритого акціонерного товариства "Завод Авангард" (далі –Завод) ОСОБА_5., який діяв на підставі довіреності від 28.12.02 року. Судові витрати у справі (витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 236 грн. та відшкодування сплаченого державного мита у розмірі 85 грн.) покладені судом на відповідача.

Повний текст рішення суду першої інстанції підписаний 08.06.11 року.

Рішення суду обґрунтоване нормами статей 203, 215, 241 ЦК України, зокрема тим, що повірений Заводу ОСОБА_5 (далі –Громадянин) при вчиненні оспорюваного правочину, внаслідок якого Заводом Компанії було відчужене нерухоме майно будівля блочного цеху, розташована в місті Харцизьку по вулиці Шаумяна 2б (попередня адреса вулиця Цегляна 2) (далі –Приміщення), –діяв із перевищенням наданих останньому повноважень, причому у подальшому зазначений правочин не був погоджений та схвалений довірителем, від імені та за дорученням якого діяв Громадянин.

Не погоджуючись з правовою оцінкою, наданою господарським судом Донецької області у справі № 40/70пд, а також заперечуючи обставини й висновки, встановлені рішенням господарського суду Донецької області, Компанія звернулась із апеляційною скаргою на рішення господарського суду Донецької області від 03.06.11 року у справі № 40/70пд, обґрунтовуючи її тим, що в судовому засіданні не усунуті розбіжності у адресації Приміщення, судом не досліджено питання надання Заводом мовчазної згоди на укладення додаткової угоди до Договору №1 від 05.08.03 року, окрім того, про факт передачі Приміщення Компанії згідно додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року Товариство мало змогу дізнатися 22.11.05 року у перебігу затвердження мирової угоди у справі 43/326пн, на що вказує лист Товариства № 29-11/1203 від 29.11.07 року. Також відповідач вважає, що суд безпідставно не застосував до позовних вимог строку позовної давності, тому оскаржуване рішення суду першої інстанції Компанія розцінює як таке, що прийняте в порушення норм матеріального права та без належної оцінки й з’ясування обставин справи. Компанія просила апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення суду та відмовити у задоволенні позову Товариства у повному обсязі.

За змістом письмового відзиву Товариства, останній вважає рішення господарського суду Донецької області від 03.06.11 року у справі № 40/70пд цілком законним та просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

Громадянин письмовими поясненнями підтримав правову позицію Компанії.

В судовому засіданні заявник апеляційної скарги Компанія та Громадянин підтримали заявлені у ній вимоги, Товариство заперечило проти задоволення цієї скарги з підстав, наведених раніше у письмовому відзиві.

В судовому засіданні оголошувалась перерва з 4 до 19 липня 2011 року.

Суд перебував у нарадчій кімнаті 19.07.11 року з 14 05 до 14 10 години.

Заслухавши пояснення присутніх в засіданні учасників судового процесу, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дослідивши правильність судових висновків, повноту встановлення судом обставин справи та їх правову оцінку, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Дослідивши Договір (т.1 а.с.21-24), з якого виникли цивільні права та обов’язки первісного лізингодавця Заводу та лізингоотримувача Компанії, суд дійшов висновку, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та своєю правовою природою є договором фінансового лізингу, який підпадає під правове регулювання норм Закону України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) , а також (оскільки правовідносини за Договором тривають після 01.01.04 року) і статей 806- 809 ЦК України та статті 292 ГК України.

Таким чином, в силу статей 1, 3 та 6 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 806 ЦК України та статті 292 ГК України та розділів 1-4 Договору, Завод зобов’язався надати у оплатне користування Компанії низку об’єктів нерухомості по вулиці Цегляній 2 в місті Харцизьку, у тому числі Приміщення, на строк до 28.09.16 року, а Компанія зобов’язалася прийняти зазначену нерухомість та сплачувати щомісячні лізингові платежі з правом викупу цього устаткування по закінченні строку дії лізингу.

Рішенням господарського суду Донецької області від 15.12.10 року у справі № 44/59пд (залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16.02.11 року та постановою Вищого господарського суду України від 29.03.11 року) спростовуються сумніви відповідача щодо ідентифікації Приміщення та будівлі блочного цеху, переданої за Договором через розбіжності у адресації –зокрема, первинною адресою Приміщення було місто Харцизьк, вулиця Цегляна 2, наразі згодом в силу рішення виконавчого комітету Харцизької міської ради від 06.06.07 року № 355 Приміщенню присвоєно іншу адресу –місто Харцизьк, вулиця Шаумяна 2б. Означений факт зміни адресації спірного Приміщення встановлений також і постановою Вищого господарського суду України від 03.08.10 року у справі № 11/203пн між тими ж самими сторонами, з огляду на що, в порядку статті 35 ГПК України, зазначений факт сприймається судом як преюдиційний та такий, що не підлягає повторному доведенню.

Завод у справі господарського суду Донецької області № 43/326пн шляхом укладення мирової угоди від 22.11.05 року (т.1 а.с.20), затвердженої ухвалою господарського суду Донецької області від 22.11.05 року у справі № 43/326пн (т.1 а.с.17-19), визнав право власності Товариства на низку об’єктів нерухомості, у тому числі й на Приміщення.

Право власності Товариства на Приміщення виникло в силу договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1719 від 16.10.03 року (т.1 а.с.10-15) та зареєстроване належним чином, на що вказує витяг з Єдиного державного реєстру прав власності на нерухоме майна ВАА № 254486 від 16.10.03 року. Окрім того, факт наявності у Товариства права власності на Приміщення визначений і постановою Донецького апеляційного господарського суду від 20.04.10 року у справі № 11/203пд.

З урахуванням зазначеного, в силу презумпції правомірності набуття права власності, визначеної частиною 2 статті 328 ЦК України, а також в силу презумпції правомірності правочину (договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1719 від 16.10.03 року), визначеної статтею 204 ЦК України, суд вважає, що Товариство набуло речових прав власності на Приміщення з моменту державної реєстрації зазначеного права.

Згідно преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії"встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Оскільки в силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"згадане судове рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини (995_004) є пріоритетним джерелом права для національного суду, суд вважає безсумнівним той факт, що Товариство правомірно набуло право власності на Приміщення, первинною адресою якого було місто Харцизьк, вулиця Цегляна 2, наразі згодом Приміщенню присвоєно іншу адресу –місто Харцизьк, вулиця Шаумяна 2б –причому цей факт не може ставитися судом під сумнів та є таким, який знімає необхідність додаткового доведення зазначених обставин.

Враховуючи означене, в силу частини 6 статті 292 ГК України, частини 4 статті 770 та частини 2 статті 806 ЦК України, статті 8 Закону України "Про фінансовий лізинг"та пункту 1.7 Договору –Товариство вважається таким, що набуло прав лізингодавця за Договором в частині об’єкту лізингу Приміщення через сингулярне правонаступництво, що визначає правовий інтерес Товариства до спору у справі № 40/70пд та визначає право на оспорювання правочину щодо відчуження Приміщення на користь Компанії в силу частини 1 статті 207 ГК України.

Разом з тим, додатковою угодою до Договору № 1 від 05.08.03 року (т.1 а.с.25, 84), укладеною директором Компанії Чвала А.Ю. та директором-розпорядником Заводу ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності від 28.12.02 року, сторони передбачили, що право власності на Приміщення переходить до Компанії у разі покращення цієї нерухомості за рахунок газифікації, причому означене право власності переходить до Компанії з моменту передачі на баланс Харцизького управління з газопостачання та газифікації газопроводу середнього тиску.

Довіреність від 28.12.02 року на ім’я Громадянина, яка в силу частини 1 статті 62 ЦК УРСР мала визначати обсяг повноважень на вчинення угоди від імені Заводу, містить вичерпний перелік повноважень Громадянина – право на пролонгацію строку дії укладених раніше Заводом договорів оренди, з наданням права підпису відповідних доповнень, додатків та додаткових угод.

Разом з тим, як вірно зазначив господарський суд першої інстанції, додаткова угода до Договору № 1 від 05.08.03 року не може вважатися правочином щодо пролонгації договору оренди, оскільки за своєю суттю та правовим значенням є угодою щодо відчуження об’єкту нерухомості, на що переконливо вказує домовленість щодо зміни власника Приміщення під відкладальною умовою покращення Приміщення через його газифікацію. При цьому, факт здійснення газифікації Приміщення підтверджено актом приймання-передачі від 25.10.04 року (т.1 а.с.122) та листом НАК "Нафтогаз України"від 12.06.09 року № 03/01-946 (т.1 а.с.123).

За висновком колегії суддів апеляційної інстанції, додаткова угода до Договору № 1 від 05.08.03 року вчинена з боку представника Заводу Громадянина із перевищенням наданих останньому повноважень, вичерпний обсяг яких визначено умовами довіреності Заводу від 28.12.02 року, оскільки замість угоди щодо пролонгації договору оренди Громадянином від імені Заводу вчинено інший правочин –відчуження Приміщення Компанії у разі здійснення його газифікації.

Норми статей 48, 63 ЦК УРСР (чинних на момент вчинення оспорюваного правочину), частини 2 статті 203, статей 215 та 241 ЦК України (чинних на момент виконання додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року) визначають недійсність господарського зобов’язання, вчиненого із перевищенням повноважень, наданих представникові сторони угоди. Лише наступне схвалення довірителем дій повіреного може створювати для суб’єкта правовідносин права та обов’язки за спірним правочином.

Водночас, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що відповідач жодним чином не довів факту схвалення Заводом або його правонаступником Товариством додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року, навпаки, означене схвалення спростовується як змістом позовної заяви Товариства у справі № 40/70пд, так і діями Заводу щодо підписання мирової угоди від 22.11.05 року у справі № 43/326пн, якою вже після вчинення Громадянином дій з укладення додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року та після фактичної реалізації дій з газифікації Приміщення –Завод визнає право власності Товариства на Приміщення, що переконливо вказує не тільки на несхвалення Заводом дій Громадянина щодо укладення додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року стосовно відчуження Приміщення Компанії, але й дає підстави суду вважати відсутніми у керівництва Заводу станом на 22.11.05 року фактичних даних щодо вчинення Громадянином юридичних дій стосовно укладення додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року.

Враховуючи означене, висновки суду першої інстанції щодо невідповідності додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року нормам закону, які регулюють представництво за договором та заборону перевищення повноважень при здійсненні представництва, а також невідповідності правилам вчинення правочину особою, наділеною необхідним обсягом цивільної дієздатності –є обґрунтованими з доказової та правової точки зору, внаслідок чого додаткова угода до Договору № 1 від 05.08.03 року в силу статті 48 ЦК УРСР, статей 203 та 215 ЦК України є недійсною.

Висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для припинення провадження у справі № 40/70пд через відсутність предмету спору або залишення позову без розгляду через наявність у провадженні суду аналогічного спору між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав –також є вірним, оскільки наявність вказаних підстав належними та допустимими доказами суду не доведена.

Заява Компанії про застосування строку позовної давності до вимог Товариства щодо визнання недійсною додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року –обґрунтовано відхилена судом першої інстанції, оскільки про факт існування спірного правочину та довіреності від 28.12.02 року –Товариству стало достеменно відомо лише у перебігу розгляду спору у справі № 32/95пн, що підтверджується клопотанням Компанії від 22.06.09 року з додатками (т.1 а.с.88). Твердження Компанії про обізнаність Товариства щодо факту вчинення додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року на підставі інших документів (мирової угоди від 22.11.05 року, листа Товариства від 29.11.07 року № 29-11/1203 та інш.) –є безпідставним та надуманим, оскільки зміст зазначених документів не вказує на ці обставини. Враховуючи означене, в силу статей 256- 261 ЦК України загальний трирічний строк позовної давності з моменту, коли Товариство могло дізнатися про порушення свого права (22.06.09 року) до моменту звернення 05.04.11 року позивача до суду –не минув.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків, викладених у оскаржуваному рішенні місцевого господарського суду, та не тягнуть за собою скасування цього судового акту.

Враховуючи означене, рішення суду першої інстанції від 03.06.11 року у справі № 40/70пд про визнання недійсною додаткової угоди до Договору № 1 від 05.08.03 року –підлягає залишенню без змін як те, що прийняте на підставі повного встановлення фактичних обставин справи, всебічного і об’єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають цим обставинам і їм надано належну правову оцінку з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.