35/395 Про стягнення заборгованості за лізинговою угодою - 01.12.2010 Прийняття

В липні 2010 року Підприємство з іноземними інвестиціями "Віп-Рент"(далі – позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нокіа Сіменс Нетворкс Україна" (далі – відповідач-1) та Дочірнього підприємства з 100%-ю іноземною інвестицією "Сіменс Україна" (далі – відповідач-2) про стягнення з останніх 27 770,50 грн. заборгованості за лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002р.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем-1 та відповідачем-2 не виконано належним чином своїх зобов’язань за Лізинговою угодою №686 від 09.10.2002 р. (далі – Угода) та Договором з оперативного лізингу №№ 672-678 від 23.09.2002 року щодо сплати лізингових платежів за отриманий в лізинг автомобіль Skoda Fabia Combi 1.4 Comfort.

У відзиві відповідач-1 загальний розмір позовних вимог не визнав, просив суд позовні вимоги задовольнити лише частково у сумі 796,54 грн. з врахуванням часткової оплати відповідачем-1 позивачу за перепробіг автомобілю.

У відзиві відповідач-2 проти позовних вимог заперечив, посилаючись на сплив позовної давності щодо позовних вимог в частині, що стосується відповідача-2, у зв’язку з чим, просив відмовити у їх задоволенні у повному обсязі.

13.09.2010 р. представник позивача надав уточнення позовних вимог, в яких просив суму заборгованості стягнути з відповідача-1.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 20.09.2010 року у даній справі позов задоволено частково. Присуджено до стягнення з відповідача-1 на користь позивача заборгованості у розмірі 27770,50 грн., державного мита у розмірі 277,71 грн., витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 236,00 грн. В частині позовних вимог до відповідача-2 провадження у справі припинено на підставі п.11 ч.1 ст. 80 ГПК України.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, відповідач-1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та припинити провадження у даній справі, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт зазначив, що місцевим господарським судом не було надано належної правової оцінки тій обставині, що позивач надав згоду відповідачу-2 на передачу прав та обов’язків за лізинговою угодою №686 від 09.10.2002 р. відповідачу-1 лише за умови повного погашення кредиторської заборгованості перед позивачем станом на 01.04.2007 року.

Таким чином, апелянт вважає, що заборгованість, яка виникла до 01.04.2007 року, не входить до зобов’язань, які перейшли до останнього від відповідача-2 за вказаною лізинговою угодою. У зв’язку з чим, на думку апелянта, відповідач-1 не є належним відповідачем у даній справі, а позов має бути пред’явлений виключно до відповідача-2, який визнав спірну заборгованість, однак, просив відмовити у задоволенні позовних вимог, застосувавши позовну давність.

У відзиві відповідач-2 просив суд рішення Господарського суду у м. Києві від 20.09.2010 року у даній справі скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, заявлених до відповідача-2, у повному обсязі, застосувавши позовну давність.

У відзиві позивач проти вимог апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 20.09.2010 року – без змін.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення представників сторін, судовою колегією встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 09.10.2002 між Підприємством з іноземними інвестиціями "Віп-Рент" (позивач) та Дочірнім підприємством зі 100% іноземною інвестицією "Сіменс Україна" (відповідач-2) було укладено Лізингову угоду №686, відповідно до умов якої позивач зобов’язувався передати відповідачу-2 у тимчасове користування на визначений строк легковий автомобіль Skoda Fabia Combi 1.4 Comfort, а відповідач-2 зобов’язався прийняти зазначений автомобіль у користування та сплачувати лізингову плату за його використання.

Пунктом 4 Спеціальних умов Титульного аркушу передбачено, що Сторони домовились використовувати умови Угоди з оперативного лізингу №№ 672-678 від 23 вересня 2002р.

Відповідно до розділу "Дефініції" Договору з оперативного лізингу №№ 672-678 від 23 вересня 2002 р., Лізинговий договір (угода) складається із Титульного аркушу та Загальних умов разом з усіма додатками. Невід'ємною частиною Договору вважається кожний підписаний учасниками Договору документ, який називається невід'ємною частиною Договору, або якщо в укладеному учасниками Договору документі ясно сказано, що мова іде про невід'ємний Додаток до цього Договору.

В розділі "Трактовки" визначено, що Договір з оперативного лізингу №№ 672-678 від 23 вересня 2002р. (надалі-Договір) є рамочним договором, який укладається з метою спрощення контрактів для кожного автомобіля, що орендується. Положення рамочного договору є обов'язковими і чинними для умов відповідних окремих договорів.

За умовами п.2.1. Договору позивач 29.12.2002 р. за Актом приймання-передачі передав відповідачу-2 в тимчасове користування автомобіль Skoda Fabia Combi 1.4 Comfort, реєстраційний номер 454-25 КА.

Позивач належним чином виконав свої зобов'язання щодо придбання та передачі автомобіля в користування відповідачеві-2, автомобіль був прийнятий відповідачем-2 без жодних зауважень.

Термін користування вказаним автомобілем неодноразово продовжувався за взаємною згодою Сторін, що оформлювалось відповідними Додатковими угодами до цього Договору від 23.11.2005р., від 21.02.2006р., від 30.09.2006р., від 27.11.2006р., від 28.02.2007р., 30.05.2007р. та від 02.07.2007р.

В березні 2007 р. відповідач-2 листом (вихідний № 03/02 від 28.03.2007р.) повідомив позивача про рішення Компанії Сіменс Актиенгезельшафт (власника ДП "Сіменс Україна") про реорганізацію, у зв'язку із чим, активи ДП "Сіменс Україна" за локальним договором частково передані відповідачу-1, у тому числі, і права і обов'язки за лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002р. Вказаним листом відповідач-2 просив позивача надати згоду на переведення прав та обов'язків за лізинговими угодами, у тому числі, за лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002р. на відповідача-1. Відповідач-2 вказував, що його дебіторська заборгованість, що не була погашена станом на 01.04.2007 р. буде переведена на Відповідача-1.

Позивачем була надана згода на заміну з 01 квітня 2007 року боржника в зобов'язанні з відповідача-2 на відповідача-1.

31 березня 2007 року між позивачем, відповідачем-1 та відповідачем-2 укладена Угода № 1, відповідно до умов якої з 01.04.2007 року відповідач-2 передав, відповідач-1 прийняв на себе усі права та обов'язки, котрі належали відповідачу-2, як Лізингоодержувачу/Наймачу за Лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002 р.

01.04.2007 р. за трьохстороннім Актом приймання-передачі відповідач-2 передав відповідачу-1 автомобіль Skoda Fabia Combi 1.4 Comfort, реєстраційний номер 454-25 КА за відсутністю заперечень позивача.

30 листопада 2007р. між позивачем та відповідачем-1 був складений Акт повернення автомобіля, відповідно до п.1. якого сторони засвідчили, що 01.11.2007 року закінчився строк лізингу та наймач (відповідач-1) повернув, а наймодавець (позивач) прийняв вказаний автомобіль.

Як свідчать матеріали справи, відповідач-1 повернув вказаний автомобіль позивачу, сплатив всі лізингові платежі за лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002 р., крім заборгованості по перепробігам в сумі 27770,50 грн.

Дослідивши матеріали справи, встановивши всі фактичні обставини справи, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального права, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 8.1. Договору з оперативного лізингу №№ 672-678 від 23 вересня 2002р., в договорі вказується щомісячний пробіг та додаткова плата за кілометри, що пройдені автомобілем більше норми.

Згідно з абзацом 7 Титульного аркушу Лізингової угоди № 686 був встановлений місячний ліміт пробігу 2500 км, за перевищення якого Лізингоодежувач зобов'язувався сплачувати додаткову плату за перепробіг із розрахунку 0,48 грн., крім того, ПДВ 20%, за кожний додатковий кілометр пробігу автомобіля, виходячи із курсу 1 долара 5,3295 грн., на момент укладення Угоди.

В пункті 3.6. Договору з оперативного лізингу №№ 672-678 від 23 вересня 2002р. встановлено, що формування вартості послуг лізингової фірми і їх оплата здійснюється в гривнях. На день виставлення рахунку сума щомісячної лізингової плати, а також інших платежів за цим Договором, підлягає зміні прямо пропорційно зміні курсу Національного Банку України (з урахуванням, витрат на конвертацію), вказаного в Титульному аркуші.

В липні 2007 р. з терміном сплати по 20.07.2007 р. відповідачу-1 був направлений рахунок-фактура № 0000002665 від 27.06.2007р. на сплату додаткової плати за перепробіг в сумі 25836,69 грн. з ПДВ за лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002р., в грудні 2007 р. направлений рахунок-фактура № 0000004701 від 30.11.2007р. на сплату додаткової плати за перепробіг в сумі 3132,54 грн. з ПДВ з терміном сплати по 14.12.2007р.

Відповідач-1 частково сплатив вказані рахунки, але станом на 19.07.2010 р. заборгованість в сумі 25836,69 грн. по сплаті додаткової плати за перепробіг згідно рахунку-фактури № 0000002665 від 27.06.2007р. та заборгованість в сумі 1933,81 грн. по сплаті додаткової плати за перепробіг згідно рахунку-фактури № 0000004701 від 30.11.2007р., а всього –27 770,50 грн., не було погашено, що підтверджується матеріалами справи.

29.05.2009р. Відповідачу-1 була направлена претензія №752 від 28.05.2009р. вх.13/09 від 29.05.2009р.

У відповіді на Претензію вих.№ 462/09 від 16.06.2009р. відповідач-1 повідомив про відмову сплати заборгованості по перепробігам по лізинговим угодам, мотивуючи це тим, що заборгованість відповідача-2 по сплаті за перепробіг автомобілів не увійшла у зобов'язання відповідача-1, які зазначені в трьохсторонніх Угодах №1 та № 2 від 31.03.2007р., а претензії по сплаті додаткової плати за перепробіги автомобілів з 2003р. по 01.04.2007р. є безпідставними, оскільки в цей період часу відповідач-2 не був стороною у зобов'язанні.

Також відповідач-1 послався на п.4 Угоди №1 та №2 від 31.03.2007р., де зазначено, що Підприємство з іноземними інвестиціями "Віп-Рент" не буде мати претензій до Дочірнього підприємства зі 100%-ю іноземною інвестицією "Сіменс Україна", крім тих, що виникли до 01.04.2007р.

Зазначені твердження відповідача-1 є необґрунтованими, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 520 Цивільного кодексу України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.

Позивач (кредитор) надав згоду на заміну сторони та передачу до правонаступника прав та обов'язків Лізингоодержувача за Лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002р. з відповідача-2 на відповідача-1 листом вих.№ 03/02 від 28.03.2007р.

Так, в пунктах 2,3 вказаної Угоди № 1 сторони погодили з 01.04.2007 року замінити лізингоотримувача по договорам з відповідача-2 на відповідача-1. В доповнення до даної Угоди Сторони зобов’язуються скласти та підписати відповідні фінансові документи, що підтверджують наявність заборгованості та розмір боргів станом на 31.03.2007 року.

В пункті 4 сторони встановили, що Лізингодавець (позивач) підтверджує, що не має в подальшому претензій до Лізингоотримувача (відповідача-2) по договорам за винятком зобов’язань, строк виконання яких настав на момент підписання даної додаткової угоди.

Отже, згоду на укладення Угод №1 та № 2 від 31.03.2007 р. про переведення боргів було надано при умові погашення з боку відповідача-2 усієї кредиторської заборгованості перед позивачем, що виникла станом на 01.04.2007 р., а згідно з п.4 Угоди №1 позивач може пред'являти претензії до підповідача-2 щодо погашення заборгованості за зобов'язаннями, що виникають із вказаних лізингових угод, термін виконання яких настав на момент підписання вказаної Угоди, тобто 31.03.2007 р.

Всі інші грошові зобов'язання за вказаними лізинговими угодами, термін виконання яких не настав на момент підписання вказаної Угоди (31.03.2007р.), позивач повинен пред'являти до відповідача-1.

Судова колегія бере до уваги те, що заборгованість по перепробігам за вказаними угодами виникла до 01.04.2007 р.

Однак, зважаючи на те, що перепробіг на дату підписання Угоди № 1 не був зафіксований, а термін погашення спірної заборгованості сторонами не був встановлений, тобто має визначатися датою пред'явлення вимоги (рахунків), а дана вимога пред’явлена не була на момент укладання Угоди № 1, судова колегія дійшла висновку про те, що термін виконання зобов'язань по сплаті заборгованості по перепробігам в сумі 27770,50 грн. на момент підписання Угоди №1 від 31.03.2007 р. не настав.

Таким чином, за умовами Угоди №1, яка за своєю суттю є договором про переведення боргу, до відповідача-1 перейшли зобов’язання щодо сплати спірної заборгованості.

Крім того, позивач за період з 17.01.2003р. по 23.05.2007р. та з 24.05.2007р. по 01.11.2007р. виставляв відповідачу-1 рахунки-фактури №0000002665 від 27.06.2007р. та №0000004701 від 30.11.2007р. відповідно по сплаті заборгованості за перепробіг на загальну суму 28969,23 грн. в т.ч. ПДВ.

30 листопада 2007 року між позивачем та відповідачем було укладено Акт про повернення автомобіля, підписавши який відповідач-1 фактично визнав, що перепробіг автомобіля складає 53116 км, що на момент повернення авто становить 28969,23 грн. (п.2.1. Акту, т. 1, а.с.60).

В п.3. Акту повернення автомобіля від 30.11.2007 року зазначено, що наймач (відповідач-1) зобов’язується протягом 5 банківських днів з моменту підписання цього акту сплатити наймодавцю (позивачу) компенсацію у розмірі 35610, 03 грн., в тому числі і заборгованість за перепробіг у розмірі 28969,23 грн.

Вищезазначеними висновками суду спростовуються доводи апелянта про те, що відповідач-1 не є належним відповідачем у справі щодо стягнення спірної заборгованості.

Як свідчать матеріали справи, 20.05.2008 року відповідач-1 заборгованість сплатив частково у розмірі 231,35 грн. згідно виставленого позивачем рахунку-фактури № 2665 від 27.06.2007р. (платіжним дорученням № 2797).

08.07.2010р. між сторонами було здійснено залік зустрічних однорідних вимог на загальну суму 967,38 грн., таким чином, борг відповідача-1 перед позивачем за Лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002 р. становить 27770,50 грн.

12.07.2010р. позивач направив відповідачу-1 вимогу № 638 від 09.07.2010р. про сплату заборгованості по перепробігам, відповіді на яку не отримав. Проте, станом на дату звернення з позовом до суду та розгляду справи у судовому засіданні заборгованість відповідачем-1 погашена не була.

Відповідач-1 наявність боргу перед позивачем визнав частково в сумі 796,54 грн.

Згідно ч.1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

За визначенням ст. 292 Господарського кодексу України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (Лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (Лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить Лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням Лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати Лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо".

В силу статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (частина 1). Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (частина 2). Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань (частина 7).

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов‘язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

З наданих суду доказів вбачається, що відповідачем-1 були порушені договірні зобов’язання, що призвело до виникнення заборгованості у розмірі 27770,50 грн.

Враховуючи те, що відповідач, взятих на себе зобов’язань не виконав, розміру заборгованості не спростував, судова колегія дійшла висновку про те, вимоги позивача про стягнення з відповідача-1 заборгованості по сплаті додаткової оплати за перепробіг в сумі 27770,50 грн. за Лізинговою угодою № 686 від 09.10.2002р. є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

За таких обставин, в частині позовних вимог до відповідача-2 провадження у справі підлягає припиненню на підставі п.1-1ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, у зв’язку з відсутністю предмету спору.

Щодо доводів відповідача-2 про те, що позовні вимоги про стягнення з останнього спірної заборгованості задоволенню не підлягають, у зв’язку зі спливом позовної давності, судова колегія вважає їх безпідставними, з огляду на наступне.

Статтею 264 ЦК України передбачено, що позовна давність переривається вчиненням особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Як зазначалося вище, відповідач-1, підписавши Акт про повернення предмету лізингу від 30.11.2007 року, визнав свої зобов’язання щодо сплати боргу за перепробіг на загальну суму 28969,23 грн. та 20.05.2008 року частково сплатив позивачу 231,35 грн. платіжним дорученням №2797 за перепробіг згідно з рахунком –фактурою №2665 від 27.06.2007 р., тобто вчинив дії, що свідчать про визнання боргу та зобов’язань по його сплаті в повному обсязі.

За умовами ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зважаючи на вищевикладене, перебіг позовної давності розпочався 21.05.2008 року, а позивач звернувся до Господарського суду м. Києва з даним позовом 20.07.2010 року, тобто в межах трирічного строку, встановленого ст. 257 ЦК України для захисту порушених прав та інтересів.

Таким чином, позовна давність до спірних правовідносин не підлягає застосуванню.

В силу положень статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Частиною 2 ст. 34 ГПК України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доводами апеляційної скарги не спростовано зазначені вище обставини та висновки місцевого господарського суду.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Господарського суду м. Києва від 20.09.2010 р. у справі №35/395 є обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Місцевим судом правильно дотримані вимоги ст. 49 ГПК України щодо покладення судових витрат на відповідача-1.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, –

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Нокіа Сіменс Нетворкс Україна" на рішення Господарського суду м. Києва від 20.09.2010 року залишити без задоволення.