17/241 Про визнання недійсним Договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста - 30.11.2010 Прийняття

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2010 у справі №17/241 позовні вимоги задоволені частково: визнано недійсним пункти 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 Договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва №406 від 28.07.2008р., який укладений між фірмою "Т.М.М"– Товариством з обмеженою відповідальністю та Головним управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації; стягнуто з Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації на користь Фірми "Т.М.М"– Товариства з обмеженою відповідальністю судові витрати; в решті частини позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, Головне управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації звернулося з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить скасувати рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на порушення норм матеріального права.

В апеляційній скарзі відповідач наголошує, що плата пайових внесків є необхідною умовою здійснення інвестиційної діяльності щодо будівництва об’єктів нерухомості у м.Києві. Спірний Договір є угодою про розмір пайового внеску, термін (графік) сплати, умови індексації, майнові та інші права сторін, відповідальність сторін. Договір було укладено на добровільних засадах на підставі ст. 648 Цивільного кодексу України.

На думку відповідача, місцевий господарський суд дійшов невірного висновку про те, що пайова участь інвестора забудовника в розвитку соціально – транспортної та інженерної інфраструктури є формою благодійництва. Однак, основною ознакою благодійництва, є його безкорисливість.

Крім того, до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулася Фірма "Т.М.М." - ТОВ, в якій просить скасувати рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи.

В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що, у зв’язку зі скасуванням рішення, на підставі якого було укладено Договір, відповідач мав підготувати та направити позивачу (згідно із п.9.2 Договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 28.07.2008р.) додаткові угоди та зміни до даного Договору готує відповідач, для приведення його у відповідність до Закону України "Про планування і забудову територій" (1699-14) .

Позивач вважає, що місцевий господарський суд не дослідив того, що в спірному Договорі визначені права відповідача, які не входять до його функцій (компетенції), визначених у Положенні про Головне управління економіки та інвестицій Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), а саме, інспектувати дотримання позивачем норм чинного законодавства під час розробки проектно – кошторисної документації та виконання будівельних робіт.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач повністю заперечує проти доводів апеляційної скарги відповідача та просить залишити її без задоволення.

Ухвалами від 08.10.2010 розгляд справи було призначено на 02.11.2010р.

В судове засідання 02.11.2010 представник позивача з’явився, представник відповідача не з’явився, про причини неявки суд не повідомив, в зв’язку з чим справу було відкладено на 23.11.2010.

В судовому засіданні 23.11.2010, в порядку приписів ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 30.11.2010.

В судове засідання 30.11.2010 з’явився представник позивача, представник відповідача не з’явився, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги був повідомлений належним чином (а.с.118).

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (див. Роз’яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.1997 №02-5/289 (v_289800-97) із змінами та доповненнями станом на 19.07.2010р. (v_113600-10) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ").

Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, по розгляду апеляційної скарги, явка представників сторін у засіданні суду апеляційної інстанції не визнана обов’язковою, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення Господарського суду м. Києва за наявними у справі матеріалами без представника відповідача.

Розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, колегія суддів встановила наступне:

Фірма "Т.М.М." - ТОВ звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації про визнання недійсним Договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 28.07.2008р. (далі - Договір).

Позовні вимоги мотивовано тим, що, як вбачається з умов Договору, його укладено відповідно до рішення Київради від 27.02.2003 р. № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва" (з подальшими змінами), в той час як вказане рішення з 01.09.2008 р. є скасованим, а отже, вказаний Договір не є дійсним та не породжує жодних прав та обов’язків сторін.

Крім того, 25.12.2008р. було прийнято Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) , який набрав чинності 14.01.2009р., відповідно до п. 11 ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень якого втратив свою чинність п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України – місто-герой Київ", у зв’язку з чим Київрада не має такої функції як залучення коштів замовників будівництва в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста. Враховуючи, що в п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) визначено, що закони та інші нормативно-правові акти прийняті до набрання ним чинності діють у частині, яка не суперечить вказаному закону, а ст. 58 Конституції України визначено що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, прийняття вказаного закону пом’якшило становище позивача, а відтак, умови спірного договору не відповідають положенням законодавства.

В свою чергу, сплата пайового внеску відповідно до положень ст.ст. 175, 177 Господарського кодексу України (далі – ГК України (436-15) ) є добровільною та здійснюється за умови здійснення будівництва, а спірним договором встановлено шість видів відповідальності позивача за порушення грошових та інших зобов’язань, у той час, як жодних штрафних санкцій для відповідача в договорі не передбачено.

У відзиві на позовну заяву відповідач повністю заперечує проти позовних вимог та зазначає, що плата пайових внесків є необхідною умовою здійснення інвестиційної діяльності щодо будівництва об’єктів нерухомості у місті Києві, якою займається позивач. Спірний Договір є угодою про розмір пайового внеску, термін сплати, умови індексації тощо, яка укладено на добровільних засадах. Також сторона зазначила, що пайовий внесок не є безкорисливим, не може розглядатися як благодійництво, а отже, частини ч. 4 ст. 175, ч. 2 ст. 177 Господарського кодексу не можуть застосовуватися до вказаних правовідносин. Спеціальними нормами, що підлягають застосуванню до правовідносин, є ст. 27 Закону України "Про планування та забудову територій", ч. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України – місто-герой Київ".

Колегія суддів підтримує правову позицію суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог з наступних підстав:

Між Фірмою "Т.М.М." - ТОВ та Головним управлінням економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації та Генеральною прокуратурою України було укладено Договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно – транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 28.07.2008.

В преамбулі Договору сторони зазначили, що цей Договір укладається до рішення Київради від 27.02.2003 №271/431 (ra0271023-03) (із змінами внесеними рішеннями Київради "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва" від 12.02.2004 №14/1223 (ra0014023-04) , від 28.12.2004 №1051/2461 (ra1051023-04) , від 27.12.2005 №622/3083 (ra_622023-05) , від 31.10.2006 №122/179 (ra-122023-06) та від 28.12.2006 №530/587 (ra-530023-06) ).

Відповідно до п. 1.1 Договору предметом Договору є сплата позивачем пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м.Києва (пайовий внесок), у зв’язку з реконструкцією з розширенням виробничо-офісних будівель (в тому числі нове будівництво адміністративно –офісних приміщень будівельної сфери площею 4252,45 кв. м., закладу громадського харчування 417,34 кв. м., та реконструкція корпусу № 22а виробничо-складських приміщень будівельної сфери 5466,07 кв. м., корпусу №22 виробничо- складських приміщень будівельної сфери 4420,00 кв. м. та наземною автостоянкою 52м/м площею 936,00 кв. м.) по вул. Машинобудівній (Георгія Гонгадзе), 50 у Солом’янському районі м. Києва.

В п. 1.3 Договору сторони передбачили, що розмір пайового внеску згідно з розрахунками 1, 2, 3, 4, 5 становить 5845,41 тис. грн. (без ПДВ).

Приписами ст. 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ), а саме, ч.ч. 1-3, 5, 6, встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В свою чергу, нормами ст. 215 ЦК України, передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьої, п’ятою, шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

В постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) визначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Частиною 1 п. 2 вказаної постанови зазначено, що судам необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

В свою чергу, в ч. 1 ст. 648 ЦК України законодавець зазначив, що зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов’язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту.

Положеннями ст. 179 ГК України встановлено, що господарський договір укладається певною категорією суб'єктів господарювання з органом місцевого самоврядування, якщо існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення такого договору.

Відповідно до п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", який був чинним на момент укладення Договору, у зв'язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

Вихідними даними можуть визначатися також вимоги до пайової участі замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Граничний розмір коштів на розвиток відповідної інфраструктури та порядок його визначення встановлюються Кабінетом Міністрів України (ст. 27 Закону України "Про планування та забудову територій" в редакції, яка була чинною на момент укладення Договору).

Тобто, норми зазначених законів є спеціальними щодо регулювання відносин сторін відносно сплати пайового внеску.

Рішенням Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва", яке було чинним на дату укладення Договору встановлено, що пайовий внесок сплачує юридична (фізична) особа або уповноважена нею особа, яка оформляє: дозвільні документи на будівництво (реконструкцію); документи на землекористування для експлуатації та обслуговування об'єктів, при будівництві (реконструкції) яких документація не була оформлена належним чином (земельні питання не вирішені у встановленому порядку); документи щодо зміни функціонального призначення об'єктів виробничого та невиробничого призначення; свідоцтво про право власності на проінвестовані нежитлові приміщення; документи щодо зміни функціонального призначення житлових будинків (приміщень) на нежитлові згідно з Порядком переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі у м. Києві, затвердженим Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 01.10.2002 р. № 1825 (ra0076017-02) .

Тобто, вказаний пайовий внесок сплачують, у тому числі, й суб'єкти господарювання, які здійснюють реконструкцію на території м. Києва. Пайовий внесок сплачується забудовником на підставі відповідного договору.

Враховуючи зазначене, спірний Договір, який укладений між сторонами, є договором, на дату укладення якого існувала пряма вказівка закону щодо обов’язковості його укладення.

Проте, 25.12.2008 р. було прийнято Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) , який набрав чинності 14.01.2009 р. та відповідно до п. 11 ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень якого втратив свою чинність п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ", та внесено зміни до ст. 27 Закону України "Про планування та забудову територій", а згідно з рішенням Київської міської ради від 17 січня 2008 року № 3/4475 (ra0003023-08) "Про бюджет міста Києва на 2008 рік" Рішення № 271/431 (ra0271023-03) втратило чинність з 1 вересня 2008 року.

Тобто, станом на дату укладення Договору, п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ" та Рішення Київської міської ради від 27 лютого 2003 року №271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва" були чинними, в той час як Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) не діяв.

Приписами ст. 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Частиною 3 п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) визначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сторони не могли порушити при укладанні спірного Договору норми, які почали діяти лише після його укладення. Порушення положень вказаних норм при укладенні Договору не можуть вважатися підставою для визнання його недійсним.

В свою чергу, ст. 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно із ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом (436-15) , в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ст. 549 ЦК України).

В ст. 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських правовідносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Тобто, зобов'язанням є правовідношення в якому одна сторона зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (сплатити гроші), а ця друга сторона має право вимагати виконання цього обов'язку, при цьому одностороння відмова від зобов’язання не допускається, а його виконання може забезпечуватись неустойкою, яка за своєю правовою природою є додатковим зобов’язанням, яке виникає у особи у разі невиконання нею основного зобов’язання.

Проте, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Правовідносини сторін щодо предмету Договору в силу своєї специфіки регулюються спеціальними правовими нормами.

Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом (435-15) та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання (ч. 4 ст. 175 ГК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 177 ГК України суб’єкти господарювання відповідно до ч.4 ст.175 цього кодексу можуть незалежно від статутної мети своєї діяльності брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язування місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Враховуючи вищезазначене, вказані спеціальні правові норми встановлюють певні квазізобов’язання, які своєю правовою природою відрізняються від загальних зобов’язань тим, що не є обов’язковими до виконання, можуть виконуватись добровільно за власним бажанням особи, яка їх на себе взяла, а інша особа, в свою чергу, не може вимагати обов’язкового виконання цих зобов’язань. Оскільки за своєю правовою природою виконання таких зобов’язань є добровільним, а інша особа не може вимагати їх обов’язкового виконання, то виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою, відповідно, у особи не може виникати додаткове зобов’язання у вигляді сплати неустойки за невиконання основного зобов’язання, виконання якого є необов’язковим та добровільним.

В свою чергу, як вбачається з матеріалів справи, а саме, спірного Договору, в п. 2.1 даного Договору зазначено, що позивач зобов’язаний перерахувати пайовий внесок у суму 5845,41 тис. грн. (без ПДВ) на умовах, визначених у Договорі.

Відповідно до п. 3.3 Договору не пізніше, ніж за 10 днів до сплати останньої частки пайового внеску позивач повинен звернутись до відповідача із заявою про визначення остаточної суми пайового внеску, скоригованої на індекс інфляції від дати розрахунку.

Не пізніше ніж за три дні до сплати останньої частки пайового внеску позивач повинен отримати у відповідача розрахунок остаточної суми пайового внеску, що підлягає сплаті за Договором з урахуванням індексу інфляції від дати розрахунку.

У випадку збільшення загальної площі об’єкту, вказаної у п. 1.1 Договору, або зміни інших характеристик, внаслідок чого сума пайового внеску має бути збільшена про що позивач зобов’язаний письмово повідомити ці обставини відповідачу не пізніше ніж за 30 днів з моменту, коли ці обставини стали відомі або мали стати відомі позивачу (п.п. 3.4, 3.5 Договору).

В свою чергу, за умовами Договору до позивача встановлено наступну відповідальність: у випадку порушення строків сплати щомісячних платежів пайового внеску позивач сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка від розміру пайового внеску, зазначеного у п. 2.1 Цього Договору за кожен день прострочення. Пеня, що передбачена даним пунктом Договору, нараховується протягом усього строку прострочення без будь-яких обмежень строків нарахування (п. 4.1); у разі порушення строку, встановленого у п. 3.3 Договору, на період до 30 календарних днів, позивач сплачує одноразовий штраф у розмірі 1% від суми пайового внеску, визначеного у п. 2.1 цього Договору. У випадку порушення строку, встановленого у п. 3.3 Договору, на період більше 30 календарних днів, Забудовник сплачує одноразовий штраф у розмірі 3% від суми пайового внеску, визначеного у п. 2.1 цього Договору (п. 4.2); у разі порушення строку, встановленого п. 3.4 Договору, позивач сплачує штраф у розмірі 1 тис. грн. (п. 4.3); у випадку порушення строків, встановлених у п. 3.5 Договору, на період до 90 календарних днів, позивач сплачує штраф у розмірі 1 тис. грн. У випадку порушення строку, встановленого у п. 3.5 цього Договору, на період більше 90 календарних днів, позивач сплачує одноразовий штраф у розмірі 3 % від суми пайового внеску, визначеного у п. 2.1 Договору (п. 4.4).

Однак, позивачем у Договорі були взяті на себе зобов’язання сплатити пайову участь (внески) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м.Києва.

За своїм змістом та правовою природою вказані зобов’язання підпадають під дію спеціальних правових норм – ст.ст. 175, 177 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України – місто-герой Київ", а отже, є добровільними, можуть виконуватись за власним бажанням позивача, а відповідач не може вимагати їх обов’язкового виконання, відповідно, виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою.

Місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що п.п. 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 Договору, які встановлюють зобов’язання позивача сплатити пеню та штрафи, не відповідають ст.ст. 509, 525, 549 ЦК України, ст.ст. 173, 175, 177, 230 ГК України, тому підлягають визнанню недійсними.

Однак, в силу вимог ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України; якщо при розгляді справи буде встановлено, що акт державного чи іншого органу, в тому числі органу місцевого самоврядування, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини, також не можуть бути застосовані положення п. 4.9. Нормативів для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 27.12.2005 р. № 622/3083 (ra_622023-05) , оскільки положення вказаного пункту не відповідають вищенаведеним ст.ст. 175, 177 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ".

В свою чергу, приписами ст. 217 ЦК України встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, а саме: недійсними визнаються п.п. 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 Договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 08.07.2008 р., укладеного між фірмою "Т.М.М"– Товариством з обмеженою відповідальністю та Головним управлінням економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов’язок доказування, відповідно до приписів статті 33 ГПК України, розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на певні обставини як на підставу своїх вимог та заперечень.

Колегія суддів критично відноситься до доводів скаржника в апеляційній скарзі, оскільки приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції скористався наданим йому правом та дослідив відповідність законодавству України умов спірного Договору і дійшов висновку, що п.п. 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 Договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 08.07.2008 суперечать нормам чинного законодавства.

Стосовно посилань відповідача, на те, що місцевий господарський суд дійшов невірного висновку про те, що пайова участь інвестора забудовника в розвитку соціально – транспортної та інженерної інфраструктури є формою благодійництва, не відповідають дійсності, оскільки у оскаржуваному рішенні вказано, що за своєю правовою природою виконання таких договірних зобов’язань є добровільним, а інша особа не може вимагати їх обов’язкового виконання, то виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою, відповідно, у особи не може виникати додаткове зобов’язання у вигляді сплати неустойки за невиконання основного зобов’язання, виконання якого є необов’язковим та добровільним.

В свою чергу, є необґрунтованим посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що місцевим господарським судом не було досліджено, що в спірному Договорі визначені права відповідача, які не входять до його функцій (компетенції), оскільки дане твердження є не доведеним.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Господарського суду м. Києва від 08.09.2010 у справі №17/241 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи, підстав для його скасування або зміни не вбачається. Апеляційні скарги є необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

1. Рішення Господарського суду міста Києва від 08.09.2010 у справі №17/241 залишити без змін, а апеляційні скарги Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації та Фірми "Т.М.М." - Товариство з обмеженою відповідальністю - без задоволення.