Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах 

Верховного Суду України у складі:

головуючого         Кривенди О.В.,

суддів:             Волкова О.Ф., Гриціва М.І., 

                    Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ) про скасування податкових повідомлень-рішень,

У листопаді 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила скасувати податкові повідомлення-рішення від 3 серпня 2011 року № 00040010701, яким їй нараховано земельний податок з фізичних осіб у розмірі 7423 грн 43 коп. за 2011 рік, та від 19 вересня 2011 року № 0005901710, яким їй збільшено суму грошового зобов'язання за земельний податок з фізичних осіб у розмірі 20 088 грн 64 коп. за 2008-2010 роки.

Суди встановили, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 31 травня 2005 року ОСОБА_1 є власником 1/3 земельної ділянки площею 0,1 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення (використання) якої - будівництво і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Податкові зобов'язання із земельного податку за 2008-2011 роки нараховувались ОСОБА_1 податковим органом згідно з платіжними повідомленнями, які оплачувались нею у повному обсязі, що підтверджується відповідними квитанціями.

ДПІ провела документальну невиїзну перевірку ОСОБА_1 з питання правильності обчислення і своєчасності сплати земельного податку за період з 1 січня 2008 року по 31 грудня 2010 року, за результатами якої був складений акт від 3 серпня 2011 року № 8788/17-3-2652403228. За висновками цього акта перевірки ОСОБА_1 порушила вимоги статті 15 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII "Про плату за землю" (далі - Закон № 2535-XII (2535-12) ), внаслідок чого їй донараховано податок на землю: за 2008 рік - в сумі 5957 грн 63 коп., за 2009 рік - 6862 грн 89 коп., за 2010 рік - 7268 грн 12 коп.

Зокрема, в акті перевірки вказано, що Головним управлінням Держкомзему у місті Києві за результатами перевірки земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 щодо дотримання вимог земельного законодавства, результати якої оформлені актом від 21 червня 2011 року № А388/17, було встановлено, що на вказаній земельній ділянці розміщено станцію технічного обслуговування по ремонту титанових дисків машин. Земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 площею 333,3 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1 належить ОСОБА_1 згідно з державним актом від 31 травня 2005 року із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вказані обставини стали підставою для висновку податкового органу про те, що вказана земельна ділянка використовується позивачем для комерційної діяльності, що є підставою для збільшення грошових зобов'язань із земельного податку.

На підставі зазначеного акта перевірки ДПІ прийняла податкові повідомлення-рішення: від 19 вересня 2011 року № 0005901710, яким на підставі пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України (далі - ПК (2755-17) ) збільшила ОСОБА_1 суму грошового зобов'язання за платежем "земельний податок з фізичних осіб" на 20 088 грн 64 коп. за основним платежем; від 3 серпня 2011 року № 0004001701, яким на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 ПК (2755-17) визначила ОСОБА_1 суму податкового зобов'язання за платежем "земельний податок з фізичних осіб" у розмірі 7423 грн 43 коп.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 7 березня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2012 року, позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 грудня 2015 року ці судові рішення залишив без змін.

У заяві про перегляд цього судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС (2747-15) ), ДПІ зазначає про неоднакове застосування статті 15 Закону № 2535-XII, на підтвердження чого додає копію постанови Верховного Суду України від 24 листопада 2015 року № 21-2352а15. Просить скасувати судові рішення судів усіх інстанцій та відмовити в задоволенні позову.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява ДПІ не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 237 КАС (2747-15) судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (частина перша цієї статті), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (частина п'ята цієї норми).

Проте аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та постанови Верховного Суду України, копію якої надано для підтвердження наведених у заяві доводів, не дає підстав вважати, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував одні й ті самі норми матеріального права в подібних правовідносинах, чи його висновки в оскаржуваній ухвалі не відповідають правовим висновкам Верховного Суду України.

Так, у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції виходив із того, що оскільки суми земельного податку за 2008-2011 роки нараховувалися ОСОБА_1 на підставі платіжних повідомлень ДПІ та сплачувалися нею у повному обсязі, то відповідно до статті 4 Закону України від 20 грудня 2000 року № 2181 "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) неправильне визначення податковим органом суми податкового зобов'язання із земельного податку в податковому повідомлення не може бути підставою для донарахування такого податку в майбутньому.

Крім того, суд зазначив, що акт перевірки Головного управління Держкомзему у м. Києві, яким встановлено використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, та припис управління державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держкомзему у м. Києві про приведення земельної ділянки до її цільового призначення, якими керувався податковий орган при визначенні податкових зобов'язань в оскаржуваних податкових повідомленнях-рішеннях, складені контролюючими органами відносно іншого співвласника земельної ділянки - ОСОБА_2, який володіє 1/3 частки земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 31 травня 2005 року.

За таких обставин суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що порушення платником земельного податку порядку встановлення чи зміни цільового призначення земель не є підставою для визначення суми податкового зобов'язання, а передбачає інші правові наслідки, визначені Земельним кодексом України (2768-14) , виходячи з того, що податкове зобов'язання із земельного податку повинного розраховуватися за даними державного земельного кадастру та з урахуванням цільового призначення земельної ділянки, яке закріплено в державному акті на право власності на земельну ділянку.

У наданій на порівняння постанові Верховного Суду України цей суд вирішував питання щодо того, чи повинна фізична особа, яка є власником нежилого приміщення, що складає частину будівлі, і власником чи користувачем земельної ділянки, за розміром пропорційної частини нежилого приміщення платити земельний податок у разі, коли фізична особа набуває статусу суб'єкта господарювання, обирає вид економічної діяльності, надає в найм (оренду) належне їй нерухоме майно та обирає спрощену систему оподаткування, за якою земельний податок не платиться.

За встановлених судами обставин Верховний Суд України дійшов висновку, що правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто, з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Колегія суддів дійшла висновку, що зазначені судові рішення не містять різного застосування норм права, як про це йдеться у заяві, оскільки в кожній справі питання правомірності прийняття податковим органом податкових повідомлень-рішень вирішувалося за різних фактичних обставин, які були встановлені під час розгляду цих справ і з яких виходив суд при вирішенні питання щодо обов'язку сплати податку за земельну ділянку.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви ДПІ слід відмовити.

За клопотанням ДПІ ухвалою Верховного Суду України від 7 квітня 2016 року заявнику відстрочено сплату судового збору за подання заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 грудня 2015 року - до розгляду справи Верховним Судом України по суті (ухвалення судового рішення у справі).

За правилами частини першої статті 98 КАС (2747-15) суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові суду або ухвалою.

Відповідно до підпункту 4 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI "Про судовий збір" ставка судового збору за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України встановлена у розмірі 130 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви та скарги.

Зважаючи на те, що заява про перегляд рішення суду касаційної задоволенню не підлягає, судовий збір за подання такої заяви слід стягнути з ДПІ.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) , статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління ДФС у м. Києві відмовити.

Стягнути з державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління ДФС у м. Києві судовий збір за подання заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України у справі № 2а-17741/11/2670 у розмірі 38 грн 42 коп. (тридцять вісім гривень сорок дві копійки) до спеціального фонду Державного бюджету України, реквізити: отримувач коштів - УДКСУ у Печерському районі, 22030102, р/о № 31213207700007; банк отримувача - ГУ ДКСУ у м. Києві, код класифікації доходів бюджету - 22030102; код банку отримувача - 820019; код отримувача (код за ЄДРПОУ) - 38004897 (у графі платіжного доручення "Призначення платежу" зазначається "Судовий збір (Верховний Суд України, 060)", символ звітності 207).

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.