9/66 Про стягнення безпідставно набутих грошових коштів - 24.11.2010 Прийняття

Позивач, ТОВ СП "Нубілон", у травні 2010 р. звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом про стягнення з ЗАТ "Лазірківський елеватор" на свою користь безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 110272,90 грн. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачем на користь відповідача зайво сплачено спірні грошові кошти, які й заявлені до стягнення.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 22 вересня 2010 р. у справі № 9/66 (суддя Тимошенко К.В.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Позивач з рішенням господарського суду першої інстанції не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю, посилаючись на порушення місцевим господарським судом норм матеріального права.

В обґрунтування своїх вимог апелянт посилається на те, що відповідач за договором складського зберігання сільськогосподарської продукції від 17.10.2008 р. без достатніх правових підстав набув грошових коштів в сумі 110272,90 грн., оскільки згідно розрахунку позивача загальна вартість послуг по складському зберіганню сільськогосподарської продукції за період 29.10.2008 р. по 16.07.2009 р. включно складає 272659,56 грн., а позивачем було сплачено на користь зберігача (відповідача по справі) - 382932,46 грн. Апелянт зазначає, що місцевий господарський суд при прийнятті рішення безпідставно зробив висновки, що відповідач відповідно до договору правомірно в односторонньому порядку підвищив тарифи на послуги зберігання сільськогосподарської продукції, оскільки Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2003 р. № 510 "Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно" (510а-2003-п) затверджено Типовий договір складського зберігання, а умови останнього є обов’язковими для всіх сторін договору певного виду. Зміни відповідачем тарифів зернового складу є необґрунтованим і не відповідають вимогам п.15 Типового договору. На думку позивача, судом не досліджено правомірність та доцільність підвищення відповідачем тарифів на послуги, а саме калькуляцію вартості послуг зернового складу, а тому п. 6.11 спірного договору, на який відповідач посилається як на підставу своїх заперечень є нікчемним, оскільки порушує права та законні інтереси власника зерна, тобто його.

Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд залишити рішення господарського суду Полтавської області від 22.09.2010 р. без змін, а апеляційну скаргу –без задоволення. При цьому відповідач вважає, що оскільки позивач, не погодившись зі зміною вартості послуг, не вивіз з зернового складу продукцію протягом трьох днів з часу отримання повідомлень про підвищення вартості послуг, тому в силу п.6.11 договору, нова вартість послуг вважається погодженою сторонами цього договору та поклажодавець (позивач) зобов’язаний сплачувати нову вартість послуг зернового складу.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, заслухавши у судовому засіданні пояснення їх уповноважених представників, перевіривши правильність застосування господарським судом Полтавської області норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу у порядку статті 101 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як свідчать матеріали справи, вірно встановлено місцевим господарським судом та не заперечується сторонами, 17.10.2008 р. між ними було укладено договір складського зберігання № 41 (т. 1 а. с. 11-18), на виконання якого, згідно складських квитанцій № 3789 від 29.10.2008 р. та № 3834 від 19.11.2008 р., відповідачем від позивача прийнято на зберігання зерно кукурудзи в загальній кількості 2016,283 тон. (т. 1 а. с. 19).

За умовами спірного договору з урахуванням додаткової угоди, термін його дії встановлений до виконання сторонами своїх зобов’язань ( п.9.2 договору), строк зберігання кукурудзи –до 01 березня 2009 р. (п. 1 додатку до договору –т. 1 а. с. 18),

вартість зберігання 1 тони кукурудзи за місяць встановлено сторонами в розмірі 16,70 грн. з ПДВ (п. 6.8 договору в редакції доповнень № 1 –т. 1 а. с. 17).

Пунктом 6.5 договору складського зберігання передбачено, що факт виконання послуг за договором підтверджується наданими актами виконаних робіт, які поклажодавець або його уповноважена особа повинна отримати під розпис на зерновому складі. Зерновий склад залишає за собою право направити акти приймання – передачі виконаних робіт поклажодавцю поштою цінним листом. В разі направлення акту поштою поклажодавець повинен підписати та повернути акт протягом (1-го) дня з моменту отримання. В разі неповернення акту в зазначений термін акт приймання передачі виконаних робіт вважається підписаним, а роботи прийняті без зауважень.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, акти виконаних робіт від 31.10.2008 р., 30.11.2008 р., 31.12.2008 р. позивачем підписані та один екземпляр повернуто зерновому складу (а.с. 25,27,29 т.1).

Акти виконаних робіт № Лз -0000000009 від 30.01.2009 р., Лз-0000000056 від 27.02.2009 р., № Лз-0000000083 від 31.03.2009 р., № Лз-0000000121 від 30.04.2009р. № Лз- 235 від 29.05.2009 р., № Лз-238 від 12.06.2009 р., № Лз-242 від 30.06.2009 р., № Лз-253 від 15.07.2009 р. та рахунки на оплату послуги зі зберігання (а.с. 31 -53 т.1) зерновим складом направлено позивачу поштою та отримано останнім про що свідчать описи до цінного листа № 00001047 від 03.07.2009 р., № 00001020 від 13.06.2009 р., № №00006588 від 21.05.2009 р. та повідомлення про їх вручення (а.с.54-59 т.1).

Отже, як вірно встановлено місцевим господарським судом та не заперечується сторонами, фактичний обсяг наданих послуг зберігання продукції це:

525 тон (складська квитанція від 29.10.2008 р.) - протягом 8 місяців та 18 днів за період з 29.10.2008 р. по 16.07.2009 р., включно;

1491,283 тон (складська квитанція № 3484 від 19.11.2008р.) - протягом 7 місяців та 28 днів за період з 19.11.2008 р. по 16.07.2009 р., включно.

Отримання позивачем продукції зі складського зберігання та її вивезення залізничним транспортом було здійснено в період з 17 по 24 липня 2009 р., а відтак, у розрахунку позивачем і зазначено строк зберігання по 16.07.2009 р. включно.

При здійсненні розрахунків позивачем використана вартість зберігання 1 тони кукурудзи за місяць в розмірі 16,70 грн., яка, в результаті множення на загальний строк зберігання і склала 272659,56 грн.

До матеріалів справи позивачем надано копії платіжних доручень (т. 1 а. с. 20-29), згідно з якими позивачем на рахунки відповідача сплачено за зберігання зерна 382932,46 грн., а відтак, позивач вважає, що ним зайво сплачено відповідачу 110272,90 грн., які і були заявлені до стягнення.

Як свідчать матеріали справи, відповідач погоджується з періодом зберігання, кількістю зерна кукурудзи, що зберігалось, та сумою грошових коштів, що сплачена позивачем. Разом з тим, відповідач заперечує проти позовних вимог позивача, вважає, що спірні грошові кошти не були ним безпідставно отримані, оскільки вартість зберігання в спірний період змінювалась сторонами на підставі умов договору.

Так, пунктом 6.11 договору складського зберігання передбачено, що зерновий склад (відповідач у справі) залишає за собою право змінювати вартість послуг (підвищувати або знижувати). У такому разі, зерновий склад повідомляє поклажодавця ( в письмовій формі листом або телеграмою) про зміни не пізніше ніж за три дні до підвищення вартості послуг. Вказане повідомлення являється невід’ємною частиною цього договору. В разі незгоди поклажодавця зі зміною вартості послуг (підвищення або зниження), останній зобов’язаний протягом трьох днів з часу отримання повідомлення про зміну вартості послуг вивезти свою продукцію з зернового складу. В разі не вивезення з зернового складу продукції протягом вказаного терміну, нова вартість послуг вважається погодженою сторонами цього договору та поклажодавець зобов’язаний сплачувати нову вартість послуг зернового складу.

Як свідчать матеріали справи, вірно встановлено судом першої інстанції і не спростовано позивачем в апеляційній інстанції, вартість зберігання змінювалась наступним чином: з 28.10.2008 р. вартість зберігання кукурудзи 1тн/місяць становила 16,70 грн. з ПДВ, що підтверджується доповненням № 1 від 28.10.2008 р. до договору складського зберігання ( а.с. 17 т.1); з 01.01.2009 р. вартість зберігання кукурудзи 1тн/місяць становила 19,54 грн. з ПДВ, що підтверджується листом № 367 від 22.12.2008 р. про підвищення вартості зберігання направленого позивачу в порядку п. 6.11 договору складського зберігання (а.с. 60 т.2); з 01.03.2009 р. вартість зберігання кукурудзи 1тн/місяць становила 27,75 грн. з ПДВ, що підтверджується листом № 102 від 26.02.2009 р.( а.с. 62 т.2).

Факт отримання вказаних листів відповідно 26.12.2008 р. та 03.03.2009 р. підтверджено матеріалами справи ( а.с. 61, 63 т.2), однак, як вірно зазначено місцевим господарським судом, позивач відповіді на вказані листи не надав, продукцію протягом трьох днів з часу отримання повідомлень про підвищення вартості послуг зернового складу не вивіз.

Отже, з урахуванням наведеного, колегія суддів, як і суд першої інстанції, вважає, що нова вартість послуг є погодженою сторонами спірного договору та поклажожавець (позивач по справі) зобов’язаний сплачувати нову вартість послуг зернового складу.

Згідно наданого відповідачем конррозрахунку вартості зберігання кукурудзи за договором складського зберігання № 41 від 17.10.2008 р. з урахуванням зміненої вартості зберігання, така сума у розмірі 382926,88 грн. і була сплачена позивачем (а.с. 3-4 т.2.)

З урахуванням вищенаведених фактичних обставин справи та положень ст. ст. 525, 526, 946 ЦК Украни, ст. 188 ГК України та ст. 28 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні"колегія суддів, як і суд першої інстанції вважає, що позивач не є таким, що помилково перерахував відповідачеві спірні грошові кошти, а відповідач не є таким, що безпідставно утримує відповідні кошти, а відтак, позовні вимоги позивача є необґрунтованими та у їх задоволенні обґрунтовано відмовлено місцевим господарським судом.

Як вбачається із матеріалів справи та апеляційної скарги, заперечення позивача фактично зводяться до нікчемності п. 6.11 договору складського зберігання, а відтак, до необхідності застосування до спірних правовідносин вартості зберігання 1 тони кукурудзи за місяць в розмірі 16,70 грн., яка, в результаті множення на загальний строк зберігання, за даними позивача складає 272659,56 грн.

Заперечуючи проти таких тверджень позивача місцевий господарський суд вірно зазначив, що ЦК України (435-15) містить загальні правила про недійсні правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені ( ч.1 ст. 216 ЦК України), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні ( ч.2 ст. 215 ЦК України) та оспорювані (ч.3 ст. 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі ( ст. 236 ЦК України). ГК України (436-15) зазначеного поділу не передбачає, а натомість у суперечності із ЦК України (435-15) фактично розглядає як оспорювані (ч.1 ст. 207 ГК України) всі ті зобов’язання, які виникають з правочинів, які за ЦК України (435-15) є нікчемними. У частині 2 ст. 207 ГК України вживається термін "нікчемна умова", але визначення відповідного поняття відсутнє. У частині 3 ст. 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачає можливість визнання зобов’язання недійсним на майбутнє, що також суперечить статті 236 ЦК України.

Таким чином, ст. 207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦК України (435-15) . Тому ст. 207 ГК України відповідно до абз. 1 ч.2 ст. 4 ЦК України, абз.2 ч.1 ст. 4 ГК України застосовуватись не може.

З огляду на викладене, твердження позивача про нікчемність п.6.11 договору складського зберігання сільськогосподарської продукції № 41 від 17.10.2008 р. є необґрунтованими.

Посилання позивача на те, що Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2003 р. № 510 "Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно" (510а-2003-п) затверджено Типовий договір складського зберігання, і умови останнього є обов’язковими для всіх сторін договору певного виду, але всупереч умовам типового договору відповідач не надав позивачу обґрунтування змін у витратах спростовуються чинним законодавством та матеріалами справи.

Так, викладення умов договору у спосіб, відмінний від застосованого у типовому договорі, не є відступом від змісту типового договору. Під відступом від змісту типового договору слід розуміти включення сторонами до господарського договору умов, які створюють регулювання, що за змістом прав і обов’язків сторін суперечить відповідному регулюванню, передбаченому типовим договором. В даному випадку як типовий договір так і укладений між сторонами договір передбачає право зернового складу змінювати в односторонньому порядку вартість послуг, попередивши про це поклажодавця ( п.15 типового договору).

Згідно приписів ст. 179 ГК України при укладанні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового. При цьому мають право конкретизувати його умови. Більш того, відповідно до умов типового договору складського зберігання, затвердженого Постановою КМУ № 510 від 11.04.2003 р. (510-2003-п) із змінами та доповненнями, договір може містити інші умови, що не суперечать законодавству.

Таким чином, як вірно зазначив місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні, договір складського зберігання сільськогосподарської продукції № 41 від 17.10.2008 р. жодних умов, які б суперечили чинному законодавству України, не містить, цим договором чітко встановлено право та порядок зміни вартості послуг зернового складу без зобов’язання обґрунтування таких змін поклажедавцю та встановлено право поклажедавця в разі незгоди з зазначеними змінами забрати продукцію у встановлений термін. Якщо позивач не забрав продукцію зі зберігання, він вважається таким, що погодив нову вартість зберігання, як встановлено п.6.11 договору.

Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що розглядаючи даний спір та відмовляючи позивачеві у задоволенні його позовних вимог, суд першої інстанції також дослідив положення п. п. 6.9 та 8.3 спірного договору, за умовами яких у разі неотримання позивачем продукції із зернового складу у термін, встановлений п. 8.1 даного договору (фактично – до 01.03.2009 р.), він сплачує вартість зберігання у подвійному розмірі до моменту фактичного отримання продукції зі складу.

Таким чином, враховуючи продовження строку зберігання лише до 01.03.2009 р., та неотримання позивачем продукції до цього часу, він вважається таким, що зберігав свою продукцію у відповідача в період з 01.03.2009 р. по 16.07.2009 р. поза межами встановлених у договорі строків, та відповідно до положень п. п. 6.9 та 8.3 вартість зберігання у цей період здійснюється в подвійному розмірі.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, згідно розрахунку позивача за період з 29.10.2008 р. по 16.07.2009 р. та виходячи з визначеної договором вартості зберігання 1 тони зерна за місяць –16,70 грн. і положень п. п. 6.9 та 8.3 договору, така вартість послуг по зберіганню складала б 424725,36 грн., з розрахунку подвійної вартості зберігання за період після 01.03.2009 р., а відтак, стягувана за позовом сума у будь-якому разі не може розцінюватися як безпідставно отримана відповідачем.

Як вбачається із апеляційної скарги, позивачем взагалі не надано жодного правового та документального обґрунтування щодо спростування рішення суду у цій частині. Присутній у судовому засіданні представник позивача зазначив, що він вважає таку умову договору недійсною, однак, на запитання суду зазначив, що відповідні пункти договору не були визнані недійсними у встановленому законом порядку, а чинне законодавство не забороняє включення відповідних умов до договорів зберігання.

Що ж стосується посилання представника позивача на те, що відповідачем взагалі не заявлялося про застосування положень п. 6.9 та 8.3, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, заперечення, викладені в апеляційній скарзі, не ґрунтуються на вимогах закону і не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення по даній справі, а відтак, рішення господарського суду Полтавської області від 22.09.2010 р. у даній справі підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга позивача - без задоволення.