2/127 Про визнання кредитного договору недійсним - 23.11.2010 Прийняття

Рішенням Господарського суду Львівської області від 20.09.2010р. у справі № 2/127 відмовлено в позові ОСОБА_1, с.Оброшино Пустомитівського району Львівської області, до відповідача 1 - Товариства з обмеженою відповідальністю "Гланс", смт.Великий Любінь Городоцького району Львівської області, відповідача 2 - Закритого акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк", м.Донецьк, про визнання кредитного договору недійсним.

При прийнятті рішення місцевий господарський суд виходив з приписів ст.ст. 11, 16, 203, 204, 215, 509, 533, 626, 1054 Цивільного кодексу України, ст.ст. 7, 207, 192, 198, 345 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 5, 8, 11 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст.ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 36 Закону України "Про Національний банк України", п.5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою правління НБУ від 17.07.2001р. № 275 (z0730-01) .

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати з підстав неповного з’ясування обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, позов задоволити, з мотивів у ній наведених. Зокрема апелянт покликається на те, що оскаржуваний кредитний договір суперечить ст.ст. 3, 215 та ч.1 ст. 203, ч.1 ст. 524 ЦК України, ч.2 ст. 198 ГК України, Закону України "Про іпотеку" (898-15) , Положенню НБУ № 483 від 14.10.2004р. (z1429-04) , Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулюванняІ валютного контролю" (15-93)

Відповідач 1 явки представника в судовому засіданні не забезпечив, про причини неявки не повідомив, хоча був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи судом.

Відтак, виходячи з приписів ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд вбачає за можливе розглянути справу за наявними у ній матеріалами за відсутності представника відповідача 1.

Представник позивача в судовому засіданні вимоги та доводи апеляційної скарги підтримав.

Представник відповідача 2 проти вимог та доводів апеляційної скарги заперечив, просив рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу –без задоволення, з мотивів, наведених у відзиві на апеляційну скаргу.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши наявні матеріали справи, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

ОСОБА_1, Оброшино Пустомитівського району Львівської області, звернувся до Ггосподарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Гланс", смт.Великій Любінь Городоцького району Львівської області та Закритого акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк", м.Донецьк, про визнання недійсним кредитного договору № 7.4-28 від 16.10.2007р.

Відповідно до п.4.9 Статуту ТзОВ "Гланс", зареєстрованого державним реєстратором Городоцької районної державної адміністрації 17.02.2006р. за №13951050006000377, ОСОБА_1 є учасником ТзОВ "Гланс", якому належить частка, що становить 15% статутного фонду.

16.10.2007р. між ТзОВ "Гланс"- відповідачем 1 (позичальник) та ЗАТ "Перший Український Міжнародний Банк" відповідачем 2 (банк) було укладено кредитний договір № 7.4-28.

За цим договором, банк зобов’язується надати позичальнику мультивалютний кредит у розмірі, еквівалентному 700000,00 доларів США (ліміт кредиту), а позичальник зобов’язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором.

Згідно з п.7.2.1 кредитного договору № 7.4-28 від 16.10.2007р., відсотки за користування кредитом нараховуються банком за такими ставками: для кредиту в українській гривні –за ставкою у розмірі 16,9% річних; для кредиту в доларах США –за ставкою у розмірі 11,5% річних; для кредиту в ЄВРО –за ставкою у розмірі 10,7% річних.

В подальшому сторони уклали додаткові угоди до кредитного договору № 7.4-28 від 16.10.2007р., зокрема, 13.03.2008р. додаткову угоду № 1, 11.12.2008р. додаткову угоду № 2, 10.04.2009р. додаткову угоду № 3.

Відповідно до п.1.1 кредитного договору № 7.4-28 від 16.10.2007р. (в редакції, викладеній додатковою угодою № 3 від 10.04.2009р.), банк зобов’язується надати позичальнику мультивалютний кредит у розмірі, еквівалентному 578500,00 доларів США (ліміт кредиту), а позичальник зобов’язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором.

Згідно з ст. 509 ЦК України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов’язань, є зокрема договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно з ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно з ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Разом з тим, визначаючи правовий статус гривні, вказана норма Основного Закону (254к/96-ВР) не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частина 1 ст. 533 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Між тим, диспозиція норми частини 3 цієї статті дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналогічний режим використання національної та іноземної валюти при виконанні грошових зобов’язань передбачений Господарським кодексом України (436-15) . Зокрема, ч.2 ст. 198 ГК України встановлено, що грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.

Так, згідно з ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність"кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з ст. 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність"визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , ст.1 якого відносить надання кредитів в іноземній валюті до валютних операцій.

Частиною 1 ст.5 Декрету передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом (15-93) .

При цьому, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання (ч.2 ст.5 Декрету).

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції (ч.4 ст.5 Декрету).

Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (підпункт "в"п.4 ст.5 Декрету); використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт "г"п.4 ст.5 Декрету).

Станом на дату судового розгляду законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов’язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Національний банк України у своєму листі за № 13-210/7871-22612 від 07.12.2009р. (v7871500-09) "Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті"у зв’язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Таким чином, операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Згідно з ст.ст. 192, 533, 1054 ЦК України, ст. 198 ГК України, ст.ст. 32, 44 Закону України "Про Національний банк України", ст.ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст.ст. 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст.ст. 1, 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійсненну валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Як вбачається з матеріалів справи, 02.10.2006р. відповідачу 2 видана Національним банком України банківська ліцензія № 8, згідно з якою банку надано право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Окрім того, у матеріалах справи міститься виданий Національним банком України відповідачу 2 дозвіл № 8-1 від 02.10.2006р. на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність"згідно з додатком до цього дозволу. Так, відповідно до додатку до цього дозволу відповідач 2 має право здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

З вищевикладеного вбачається, що відповідач 2 на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Додатково слід зазначити, що порядок та умови видачі Національним банком України резидентам і нерезидентам індивідуальних ліцензій на використання безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу регламентує Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу (затверджено постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004р. № 483 (z1429-04) , яке було розроблено Національним банком України відповідно до вимог статей 5, 11, 13 Декрету, а також статей 7 і 44 Закону України "Про Національний банк України"(пункти 1.1, 1.2 Положення (z1429-04) ).

Відповідно до п.1.5 вказаного Положення (z1429-04) , використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, зокрема, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями). У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.

Позивач в своїх доводах ототожнює операції кредитування в іноземній валюті з операціями використання іноземної валюти в якості платежу, тоді як необхідність одержання індивідуальної ліцензії на операції з використання іноземної валюти, як засобу платежу окремо врегульовано в підпункті "г"п.4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", тобто положення даного підпункту не розповсюджуються на правовідносини з надання й одержання кредиту (підпункт "в"п.4 ст.5 Декрету).

Виходячи з наведеного, апеляційний господарський суд вважає правомірним та погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.

Крім того, відсутність у сторін індивідуальної ліцензії Національного банку України не дає підстав для визнання недійсними кредитного договору та додаткових договорів до нього, у яких містяться положення про видачу кредитів у іноземній валюті та сплату відсотків за користування цими кредитами іноземною валютою.

Відсутність у необхідних випадках відповідних індивідуальних ліцензій може бути підставою лише для застування до учасників валютних відносин передбачених законодавством України певних заходів відповідальності.

Відхиляються доводи позивача щодо зростання курсу долара США по відношенню до національної валюти, внаслідок чого змінилися істотні обставини, якими сторони керувалися при укладенні кредитного договору, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 36 Закону України "Про Національний банк України", офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком України.

Згідно з ч.1 ст. 8 Декрету Кабінетів Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю", валютні курси встановлюється Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Положенням про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, який затверджено постановою Правління Національного Банку України № 496 від 12.11.2003р. (z1094-03) передбачено, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долара США встановлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют станом на останню дату.

З наведеного вбачається, що стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.

Таким чином, при укладенні кредитного договору в іноземній валюті (доларах США) та беручи на себе певні обов’язки щодо погашення цього кредиту саме в доларах США, сторона за договором (позивач) повинна була усвідомлювати, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним, та те, що зміна цього курсу можливо настане, а тому повинна була передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим договором.

Стосовно доводів позивача про нікчемність спірного договору у зв’язку з тим, що він містить елементи кредитного договору та договору іпотеки, однак, всупереч вимогам ст. 3 Закону України "Про іпотеку"нотаріально не посвідчений, слід зазначити наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором № 7.4-28 від 16.10.2007р., між сторонами було укладено іпотечний договір № ЮР/07-50/7.4-28/ІР-1, посвідчений 16.10.2007р. приватним нотаріусом Городоцького районного нотаріального округу Львівської області Марців І.В. за реєстровим № 4412, а також іпотечний договір № ЮР/07-50/7.4-28/ІР-1, посвідчений 18.10.2007р. приватним нотаріусом Городоцького районного нотаріального округу Львівської області Марців І.В. за реєстровим № 4438.

Таким чином, кредитний договір № 7.4-28 від 16.10.2007р. та іпотечні договори укладені у повній відповідності до вимог Цивільного кодексу України (435-15) та Закону України "Про іпотеку" (898-15) (зокрема, оформлені у вигляді різних документів: кредитний договір - у простій письмовій формі, іпотечні договори - у письмовій формі та нотаріально посвідчені), а твердження позивача, що кредитний договір є змішаним (містить елементи кредитного договору та договору іпотеки) є безпідставними.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на дату звернення до суду є учасником ТзОВ "Гланс", якому належить частка, що становить 15% статутного фонду ТзОВ "Гланс".

Права учасника товариства чітко визначені законом та статутом.

Згідно з ст. 10 Закону України "Про господарські товариства", учасники товариства мають право: брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом (1576-12) ; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; вийти в установленому порядку з товариства; одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом. Аналогічні положення містяться й у статуті ТзОВ "Гланс"зареєстрованого державним реєстратором Городоцької районної державної адміністрації 17.02.2006р. за № 13951050006000377.

За змістом ч.1 ст. 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав (частина третя цієї ж статті).

Отже, відповідно до зазначених приписів законодавства суб’єктом корпоративних прав щодо господарського товариства є учасник (засновник, акціонер) такого товариства.

У вирішенні корпоративних спорів суд виходить з того, що особа стає носієм корпоративних прав з моменту набуття права власності на частку товариства з обмеженою відповідальністю або вступу до інших господарських товариств.

Як вбачається з матеріалів справи, оспорюваний договір укладався від імені товариства його органом управління (виконавчим органом), а саме –директором товариства.

Відповідно до ст. 115 ЦК України, ст. 12 Закону України "Про господарські товариства"власником майна господарського товариства є господарське товариство.

Управління товариством здійснюють його органи (ст. 23 Закону України "Про господарські товариства").

Зазначені вище положення чинного законодавства свідчать про те, що позивач, як учасник ТзОВ "Гланс", наділений певними корпоративними правами, тобто правами особи, частка якої визначається у статутному капіталі господарського товариства, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарським товариством, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даного товариства та активів у разі ліквідації останнього відповідно до закону, а також інші правомочності передбачені законом та статутними документами.

При цьому, до складу повноважень учасника господарського товариства при реалізації своїх корпоративних прав не відноситься право визнавати недійсними правочини, що були укладені самим господарським товариством, крім випадків, коли він уповноважений на це відповідним товариством, або якщо таке право надається йому статутом товариства, позаяк учасник є лише власником частки та не відповідає за зобов’язання товариства, учасником якого він є.

У пункті 51 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.10.2008р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" (v0013700-08) роз’яснено, що законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва. З цієї підстави господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства в задоволенні позовів про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством (Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 29-28/177-08-5087 від 10.11.2009р.; пункті 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України)"№ 01-08/631 від 27.11.2009 (v_631600-09) ).

Таким чином, учасник не наділений суб’єктивним правом щодо здійснення повноважень власника майна товариства, як учасник товариства, він може брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах та законодавстві, що регулює ці правовідносини, тому залучення кредитних коштів товариством, надання ним майна в заставу (іпотеку), не є порушенням прав учасника.

Не можна ототожнювати власні права та інтереси учасника з правами та інтересами самого товариства з обмеженою відповідальністю.

Відтак, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що позов учасника, який не був стороною спірного кредитного договору № 7.4-28 від 16.10.2007р., про визнання недійсним договору, укладеного між юридичними особами, не можна визнати обґрунтованим, оскільки в такому випадку, відсутнє порушення охоронюваного законом інтересу позивача.

Судом не встановлено і позивач не посилався на те, що він уповноважений відповідним товариством на звернення з позовом до суду в інтересах товариства, як і не встановлено, що таке право надано йому статутом товариства з обмеженою відповідальністю.

Відтак, позивач відповідно до вимог ст.ст. 33, 43 ГПК України не довів обґрунтованості та підставності позовних вимог, а тому судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволенні позову за необґрунтованістю та безпідставністю.

Тому виходячи з наведеного в сукупності та враховуючи, що доводами апеляційної скарги правомірності висновків суду першої інстанції щодо відмови в позові не спростовано, обставин, які відповідно до ст. 104 ГПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції в порядку ст.ст. 33, 34 ГПК України апелянтом не доведено, а оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, таким, що прийнято у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, фактичними обставинами та матеріалами справи, апеляційний господарський суд підстав для задоволення апеляційної скарги не вбачає.