20/295 Про визнання незаконним рішення тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України - 22.11.2010 Прийняття

Не погоджуючись із згаданим рішенням, позивач за первісним позовом оскаржив його в апеляційному порядку, просив скасувати щодо відмови в задоволенні первісного позову та прийняти в цій частині нове, яким первісний позов задовольнити повністю. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що при прийнятті рішення по суті спору місцевим судом не взято до уваги, що чинним законодавством не обмежено право органів місцевого самоврядування визначати розмір орендної плати за землю, якщо цей розмір не перевищує дванадцятикратної ставки земельного податку, тощо.

В судовому засіданні представник апелянта доводи скарги підтримав, просив її задовольнити, рішення скасувати в частині відмови в задоволенні первісного позову та прийняти нове, яким первісний позов задовольнити повністю за наведених у скарзі підстав.

Представник відповідача за первісним позовом доводи скарги заперечив, просив не брати їх до уваги, а відтак рішення місцевого суду як підставне й обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що скарга не підлягає задоволенню за таких обставин.

Так, 13.09.2010 р. Рада звернулась до господарського суду м. Києва з позовом до Комітету про визнання незаконним рішення тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України № 2-26.215/33-2009 від 07.07.2010 р. (далі Рішення). В обґрунтування своїх вимог зазначила, що прийняте відповідачем Рішення є незаконним та таким, що підлягає скасуванню в зв’язку з тим, що права органів місцевого самоврядування при визначенні розміру орендної плати за землю не обмежено, якщо цей розмір не перевищує двадцятикратної ставки земельного податку. Відповідно, рішення позивача "Про затвердження Порядку визначення розміру орендної плати за землю" № 36/64 від 04.09.2009 р. (далі Рішення Ради № 36/64) прийнято позивачем в межах компетенції та у відповідності до вимог закону, тощо.

28.09.2010 р. Комітет звернувся до господарського суду м. Києва з зустрічним позовом до Ради про визнання недійсними п. п. 1.1, 1.4, 1.5, 1.8, 1.10 Рішення № 36/64 та зобов’язання Ради встановити розміри орендної плати незалежно від місця реєстрації чи знаходження юридичної особи, а також зобов’язання Ради оприлюднити за власний рахунок інформацію про прийняте Рішення шляхом його публікації в повному обсязі в заснованій Радою Миколаївській міській газеті "Вечерний Николаев". Зустрічний позов мотивовано тим, що встановлених пп. 2, 3 резолютивної частини Рішення строк виконання зобов’язань закінчився 20.09.2010 р., проте, станом на час подачі зустрічного позову ним не отримано від Ради документів на підтвердження виконання встановлених даним Рішенням приписів, тощо.

Суд першої інстанції, заслухавши пояснення представників сторін, з’ясувавши обставини справи, дослідивши надані ними письмові докази й положення чинного законодавства, дійшов висновку про безпідставність й необґрунтованість як первісних, так і зустрічних позовних вимог, а відтак відмовив в їх задоволенні.

Так, відмовляючи в первісному позові, місцевий суд встановив, що 04.09.2009 р. Радою прийнято Рішення № 36/64 в зв’язку із внесенням змін до ч. 4 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" № 161-XIV від 06.10.1998 р. (далі Закон № 161), згідно якого річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою трикратного розміру земельного податку.

Рішенням № 36/64 встановлено орендну плату за оренду земельних ділянок за їх цільовим призначенням таким чином 1. при передачі земельних ділянок в оренду для обслуговування: 1.1. об’єктів нерухомості, в яких здійснюється технічне обслуговування автомобілів суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами, які зареєстровані та юридична адреса яких знаходиться в межах міста Миколаєва – 3 відсотки; поза межами міста Миколаєва - 5 відсотків. 1.4. Автозаправних та газозаправних станцій суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами, які зареєстровані та юридична адреса яких знаходиться в межах міста Миколаєва – 3 відсотки; поза межами міста Миколаєва - 10 відсотків. 1.5. Ресторанів суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами, які зареєстровані та юридична адреса яких знаходиться в межах міста Миколаєва –3 відсотки; поза межами міста Миколаєва - 5 відсотків. 1.8. Аптек суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами, які зареєстровані та юридична адреса яких знаходиться в межах міста Миколаєва –3 відсотки; поза межами міста Миколаєва - відсотків. 1.10. Торговельних центрів, комплексів (супермаркетів) суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами, які зареєстровані та юридична адреса яких знаходиться в межах міста Миколаєва –3 відсотки; поза межами міста Миколаєва -7 відсотків.

07.07.2010 р. Комітетом за результатом розгляду справи №2-26.215/33-2009 "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції з боку Миколаївської міської ради" прийнято Рішення, яким дії Ради, які полягають у прийнятті Рішення № 36/64 про встановлення різного розміру орендної плати за земельні ділянки для суб’єктів господарювання залежно від місця реєстрації та знаходження юридичної адреси, визнано передбаченим п. 3 ст. 50 та абз. 8 ч. 2 ст. 15 Закону України "Про захист економічної конкуренції" № 2210-III від 11.01.2001 р. (далі Закон № 2210) порушенням у вигляді антиконкурентних дій органу місцевого самоврядування шляхом вчинення дії, внаслідок яких окремим групам суб’єктів господарювання створюються несприятливі умови діяльності порівняно з конкурентами, що призводить до спотворення конкуренції; зобов’язано Раду у двомісячний строк з дня отримання рішення у справі припинити порушення законодавства про захист економічної конкуренції, скасувавши норми Рішення № 36/64, за якими диференціюються розміри орендної плати залежно від місця реєстрації та/або знаходження юридичної адреси суб’єкта господарювання, а також встановити розміри орендної плати незалежно від місця реєстрації чи знаходження юридичної особи; зобов’язано Раду оприлюднити за власний рахунок інформацію про прийняте рішення у цій справі шляхом його публікації в повному обсязі в Миколаївській міській газеті "Вечерний Николаев", що заснована Миколаївської міською радою.

Згадане Рішення на адресу Ради надіслано супровідним листом від 13.07.2010 р . та за повідомленням про вручення поштового відправлення одержано останньою 19.07.2010 р.. Цим Рішенням встановлено допущені Радою порушення п. 3 ст. 50 та абз. 8 ч. 2 ст. 15 Закону № 2210.

Так, згідно п. 3 ст. 50 цього Закону порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема є антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю.

Відповідно до ч. 1, абз. 8 ч. 2, ч. 3 ст. 15 Закону № 2210, антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов, тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Прийняте Рішення стосується виключно Ради, відповідно породжує обов’язки лише для позивача, якому даний акт адресовано.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття, тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

Місцевим судом встановлено, що Рішення прийнято Тимчасовою адміністративною колегією Комітету в межах визначених законом повноважень.

У відповідності до ст. 21 Закону № 161 орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю" (2535-12) ). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою: для земель під об'єктами енергетики, які виробляють електричну енергію з альтернативних джерел енергії, та земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю" (2535-12) ; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю" (2535-12) . Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки. При цьому, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлено більший розмір орендної плати, ніж визначено цією нормою закону.

Згідно ч. 5 ст. 7 Закону № 161 ставки земельного податку за земельні ділянки (за винятком сільськогосподарських угідь) диференціюють та затверджують відповідні сільські, селищні, міські ради виходячи із середніх ставок податку, функціонального використання та місцезнаходження земельної ділянки, але не вище ніж у два рази від середніх ставок податку з урахуванням коефіцієнтів, встановлених ч.2 і 3 цієї статті.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування діють у межах повноважень, які визначено законом.

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" № 280/97- ВР від 21.05.1997 р. (далі Закон № 280/97) органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачено Конституцією і законами України й керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Вищенаведеними Законами, Земельним кодексом України (2768-14) сільським, селищним та міським радам не надано повноважень (права) диференціювати ставки земельного податку за земельні ділянки залежно від місця реєстрації та знаходження суб’єкта господарювання, який використовує земельну ділянку.

За наведених обставин, місцевий суд вважав, що внаслідок прийнятого Радою Рішення суб’єкти господарювання, яких зареєстровано та знаходяться поза межами м. Миколаєва зазнають більших втрат під час здійснення господарської діяльності в м. Миколаєві, ніж їх конкуренти, яких зареєстровано та знаходяться в м. Миколаєві та сплачують значно менший розмір орендної плати за земельні ділянки. Таким чином, окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання згаданим рішенням створено несприятливі, дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами, що призводить до спотворення конкуренції. Тому місцевий суд дійшов висновку, що оскаржуване Радою рішення прийняте відповідачем за зустрічним позовом у відповідності до чинного законодавства, а первісні вимоги Ради є необґрунтованими, матеріалами справи не підтвердженими та задоволенню не підлягають.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суд посилався на ст. 60 Закону № 2210. якою передбачено, що рішення органів Комітету може бути оскаржено повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня його одержання. Цей строк не може бути відновлено. Як встановлено місцевим судом, Рішення надіслано на адресу Ради супровідним листом від 13.07.2010р. та за повідомленням про вручення поштового відправлення одержано останньою 19.07.2010р.. Таким чином, Рада в межах встановленого законом строку, з урахуванням підвідомчості даного спору звернулась до господарського суду міста Києва з позовом про оскарження цього рішення, що є предметом первісних позовних вимог у справі № 20/295.

Відповідно до пп. 3, 4 ст. 60 Закону № 2210 прийняття господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків, передбачених ч.4 цієї статті.

Порушення господарським судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України, прийнятого на підставі ч.1 ст. 48 цього Закону, ч.1 ст. 30 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції"; за результатами перевірки згідно ч.5 ст.57 цього Закону; за результатами перегляду згідно ч.3 ст.58 цього Закону, а також перегляд за заявою сторони відповідного рішення (постанови) господарського суду зупиняє виконання згаданого рішення органу Антимонопольного комітету України на час розгляду цієї справи чи перегляду відповідного рішення (постанови) господарського суду, якщо органом Антимонопольного комітету України відповідно до ч.3 ст.48 цього Закону чи господарським судом не визначено інше.

Таким чином, виконання спірного Рішення зупинено з моменту порушення провадження у справі № 20/295 за первісним позовом (16.09.2010 р.) у відповідності до ч. 4 ст. 60 Закону № 2210.

За наведених обставин, відсутні підстави вважати, що рішення позивача за зустрічним позовом, виконання якого зупинено, всупереч вимогам закону у встановлений строк не виконується Радою. Відповідно, відсутні й підстави вважати, що станом на час розгляду даної справи у суді Радою допущено порушення чинного законодавства щодо виконання рішення позивача за зустрічним позовом, що є підставою для звернення Комітету України із позовом до суду про спонукання до виконання рішення.

Крім цього, місцевим судом відмовлено в зустрічному позові в частині визнання недійсними п.п. 1.1, 1.4, 1.5, 1.8, 1.10 Рішення Ради № 36/64, адже позивачем за зустрічним позовом не наведено жодних підстав позову.

З огляду на наведене, місцевий суд дійшов висновку про необґрунтованість зустрічних позовних вимог й відмовив в їх задоволенні, тощо.

За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування рішення суду не знаходить.