818/1041/17 Про визнання незаконними дії Головного територіального управління юстиції області щодо часткової відмови у задоволенні запиту особи - 20.02.2019 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні адміністративну справу за касаційними скаргами Головного територіального управління юстиції у Сумській області та ОСОБА_2 на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 10.10.2017 та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.11.2017 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного територіального управління юстиції у Сумській області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії

ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного територіального управління юстиції у Сумській області, в якому просив:

- визнати незаконними дії Головного територіального управління юстиції у Сумській області щодо часткової відмови у задоволенні запиту ОСОБА_2 від 06.06.2017;

- зобов'язати надати доступ до публічної інформації на запит від 06.06.2017, а саме: надіслати на електронну адресу позивача копії всіх наказів Головного територіального управління юстиції у Сумській області за період з 20.03.2016 по 20.03.2017;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судові витрати за надання правової допомоги в розмірі 7040 грн.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 10.10.2017 позов задоволено частково. Визнано незаконними дії Головного територіального управління юстиції у Сумській області щодо часткової відмови у задоволенні запиту ОСОБА_2 від 06.06.2017. Зобов'язано Головне територіальне управління юстиції у Сумській області повторно розглянути запит позивача від 06.06.2017 в частині надіслання на електронну адресу копій всіх наказів Головного територіального управління юстиції у Сумській області за період з 20.03.2016 по 20.03.2017. В іншій частині позовних вимог відмовлено. У задоволенні вимоги про стягнення судових витрат за надання правової допомоги в розмірі 7040 грн. відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.11.2017 постанову суду першої інстанції скасовано в частині визнання незаконними дій Головного територіального управління юстиції у Сумській області щодо часткової відмови у задоволенні запиту ОСОБА_2 від 06.06.2017 року та відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення судових витрат за надання правової допомоги у розмірі 500 грн. В цій частині прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково. Визнано незаконними дії Головного територіального управління юстиції у Сумській області щодо ненадання відповіді за запит ОСОБА_2, в частині надіслання на електронну адресу позивача копій всіх наказів Головного територіального управління юстиції у Сумській області за період з 20.03.2016 по 20.03.2017. Стягнуто за рахунок Державного бюджету в межах видатків, передбачених Державній судовій адміністрації України на здійснення правосуддя місцевим загальним та місцевим адміністративними судами компенсацію витрат на правову допомогу у розмірі 500 грн. В іншій частині постанову Сумського окружного адміністративного суду від 10.10.2017 року залишено без змін.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 06.06.2017 ОСОБА_2 звернувся до Головного територіального управління юстиції у Сумській області із запитом на отримання публічної інформації, в якому просив надати інформацію про кількість наказів Головного територіального управління юстиції у Сумській області, винесених за період з 20.03.2016 по 20.03.2017 та надіслати на його електронну адресу копії таких наказів.

Відповідно до листа Головного територіального управління юстиції у Сумській області від 16.06.2017 у задоволенні запиту позивачу частково відмовлено. Позивача повідомлено, що за означений період Головним територіальним управлінням юстиції у Сумській області видано 4610 наказів. Інформація щодо обліку наказів у Головному територіальному управлінні юстиції у Сумській області не створювалася.

Суд першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги зробив висновок про те, що дії відповідача щодо часткової відмови у задоволенні запиту позивачу від 06.06.2017 є протиправними та зобов'язано відповідача повторно розглянути запит позивача від 06.06.2017 в частині надіслання на електронну адресу позивача копій всіх наказів відповідача за період з 20.03.2016 по 20.30.2017, оскільки відповідачем не виконані вимоги Закону України "Про доступ до публічної інформації" (2939-17) . Відмовляючи у компенсації витрат позивача на правову допомогу суд виходив з підстав відсутності доказів отримання позивачем даної допомоги під час судового засідання, під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовими засіданнями.

Скасовуючи частково постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом помилково задоволено позов шляхом визнання протиправними дій відповідача щодо часткової відмови у задоволенні запиту позивачу від 06.06.2017, оскільки такі вимоги позивачем не заявлялись. Також, апеляційний суд прийшов до висновку про обґрунтованість позову щодо компенсації правової допомоги у вигляді підготовки позову до суду у сумі 500 грн. Судом зазначено, що інші види правової допомоги, зазначені у калькуляції-рахунку №1 не підлягають під визначення витрат, передбачених Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" (4191-17) , тому позов в цій частині задоволенню не підлягає. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін, з огляду на не дотримання відповідачем вимог Закону України "Про доступ до публічної інформації" (2939-17) .

Позивач звернувся із касаційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні судових витрат, а рішення суду апеляційної інстанцій - в частині задоволення позову про компенсацію витрат на правову допомогу у розмірі 500 грн. та прийняти нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Аргументи скаржника зводяться до того, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права - а саме статтю 1 Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах", відповідно до якої витрати на правову допомогу при вчиненні окремих процесуальних дій поза судовим засіданням також підлягають компенсації. Крім цього, судами не враховано приписи статтей 87, 90, 94 КАС України, які регулюють порядок розподілу судових витрат.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанцій - без змін, як такі що є законним та обґрунтованим.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову, звернувся до суду із касаційною скаргою, в якій просить його скасувати в частині задоволення позову про стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу у розмірі 500 грн. та відмовити в позові. Заявник вказує про ненадання позивачем доказів про понесені витрати на правову допомогу, які підлягають компенсації. Крім цього, зазначає про неправильне застосування судом норм матеріального права - статті 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації".

Позивач правом подачі відзиву на касаційну скаргу відповідача не скористався.

За змістом частини 1 статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши доводи та вимоги касаційної скарги з урахуванням приписів статті 341 КАС України, а також правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до таких висновків.

Пунктом 6 частини 1 статті 14 Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 року №2939-VI визначено, що розпорядники інформації зобов'язані, зокрема, надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Згідно до статті 22 Закону України №2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.

Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.

Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов'язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: прізвище, ім'я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; дату відмови; мотивовану підставу відмови; порядок оскарження відмови; підпис.

Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі.

Відстрочка в задоволенні запиту на інформацію допускається в разі, якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені цим Законом строки у разі настання обставин непереборної сили. Рішення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

У рішенні про відстрочку в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: прізвище, ім'я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; дату надсилання або вручення повідомлення про відстрочку; причини, у зв'язку з якими запит на інформацію не може бути задоволений у встановлений цим Законом строк; строк, у який буде задоволено запит; підпис.

Пунктом 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про доступ до публічної інформації" визначено, що запитувач має право оскаржити, зокрема, ненадання відповіді на запит на інформацію.

Як встановлено судами, відповідачем не була надана відповідь на запит позивача від 06.06.2017 в частині надіслання на електронну адресу позивача копій всіх наказів відповідача за період з 20.03.2016 року по 20.03.2017 року.

За таких обставин, колегія суддів, вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову в частині визнання незаконними дій ГТУЮ у Сумській області щодо ненадання відповіді за запит ОСОБА_2, в частині зобов'язання надіслати на електронну адресу позивача копій всіх наказів Головного територіального управління юстиції у Сумській області за період з 20.03.2016 по 20.03.2017.

Поряд з цим, колегія суддів погоджується з висновком судів, що зобов'язання ГТУЮ у Сумській області повторно розглянути запит позивача від 06.06.2017 в частині надіслання на електронну адресу копій всіх наказів відповідача за період з 20.03.2016 по 20.03.2017 є належним способом захисту порушених прав позивача.

Тому, постанова Сумського окружного адміністративного суду від 10.10.2017 та постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.11.2017 в цій частині підлягають залишенню без змін.

Що стосується висновків судів попередніх інстанцій про стягнення судових витрат за надання правової допомоги в розмірі 7040 грн., слід зазначити про таке.

Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Частиною 2 статті 16 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) установлено, що для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов'язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.

Згідно з частиною 1 статті 90 КАС України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017) витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 (v023p710-09) , передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать також консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.

Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.

Водночас, КАС України (2747-15) (у редакції, яка діяла до 15.12.2017) не передбачав, що види правової допомоги, які підлягають компенсації, можуть встановлюватися або обмежуватися іншими законами.

За приписами частини 3 статті 90 КАС України законом установлюється граничний розмір компенсації таких витрат.

Зокрема, статтею 1 Закону "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" від 20.12.2011 №4191-VI визначено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Відмовляючи в позові про компенсацію витрат на правову допомогу, суд першої інстанції вказав, що позивачем не надано суду доказів надання йому правової допомоги у судовому засіданні, під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням (оскільки підготовка адміністративного позову не є окремою процесуальною дією).

Апеляційний суд зазначив, що види правової допомоги, які вказані у калькуляції-рахунку №1, не підпадають під значення витрат на правову допомогу, які визначені Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" (4191-17) .

Натомість, колегія суддів наголошує, що зазначений закон визначає не види правової допомоги, а виключно граничний розмір їх компенсації.

Визначальним в адміністративному судочинстві за статтею 6 КАС України є принцип верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та встановлюють зміст і спрямованість діяльності держави, а тому, при вирішенні справ суди повинні в першу чергу застосовувати саме принцип верховенства права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставини кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю досліджувати змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Колегія суддів зауважує, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Адміністративне судочинство спрямоване на зміцнення законності, правопорядку та попередження правопорушень, а також сприяє активному та ініціативному виявленню порушень прав, свобод та інтересів осіб з боку влади та поновлення цих прав чи запобігання їх порушенню, а тому суди адміністративної юрисдикції повинні захищати такі права фізичних і юридичних осіб (зокрема й право на відшкодування витрат на правову допомогу) усіма передбаченими й дозволеними законодавством України способами.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів вказує на передчасність висновків судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача компенсації витрат на правову допомогу.

При цьому зауважує, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Натомість судами попередніх інстанцій не було досліджено зібраних у справі доказів, які належить врахувати при ухваленні судового рішення у справі, зокрема - договір про надання правової допомоги; акт виконаних робіт; прибутковий касовий ордер, копія диплома представника позивача.

За таких обставин, судами попередніх інстанцій не досліджено всі зібрані у справі докази, тобто допущено порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 353 КАС України (в редакції, чинній з 15.12.2017), підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Крім цього, колегія суддів зазначає, що апеляційний суд, частково задовольняючи позовні вимоги, помилково стягнув витрати на правову допомогу у розмірі 500 грн. за рахунок державного бюджету в межах видатків, передбачених Державній судові адміністрації України, тобто з особи, яка не є учасником справи, чим допустив порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо, зокрема, суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини 3 статті 353 КАС України).

З урахуванням зазначеного, судами першої та апеляційної інстанцій порушені норми процесуального права, які призвели до прийняття необґрунтованих судових рішень і не можуть бути перевірені та усунуті судом касаційної інстанції.

Тому, справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції в частині позовних вимог щодо стягнення з відповідача компенсації витрат на правову допомогу.

Керуючись статтями 341, 345, 353, 355- 356, 359 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Головного територіального управління юстиції у Сумській області та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 10.10.2017 та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.11.2017 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного територіального управління юстиції у Сумській області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії в частині позовних вимог про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судових витрат за надання правової допомоги в розмірі 7040 грн. - скасувати, в цій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.