26/2 Про стягнення заборгованості за надання транспортних послуг по перевезенню вантажів - 23.03.2010 Прийняття

В обґрунтування зазначених підстав для скасування оскаржуваного рішення, апелянт посилається на те, що між позивачем і відповідачем немає ні договору перевезення вантажів транзитом, ні договору транспортного експедирування, ні договору доручення, агентських угод, які б регулювали надання транспортних послуг, суд першої інстанції в порушення вимог ст.ст. 180, 306- 316 Господарського кодексу України, ст. ст. 1, 7, 8 Закону України "Про транзит вантажів"і не враховано, що позивач укладав договори і розраховувався за послуги залізниці від свого імені, а не від імені вантажовласників. Таким чином, вважає апелянт, судом зроблено помилковий висновок про оподаткування послуг залізниці з подачі і забирання вагонів на під’їзну колію і послуг з користування вагонами на під’їзній колії, як таких, що є пов’язаними з транзитом. Крім цього, в апеляційній скарзі зазначається про те, що позивачем не подано суду договору, який би врегульовував надання транзитних послуг (робіт) призначених для споживання та використання за межами території України, наявність якого вимагається ст.ст. 7, 8 Закону України "Про транзит вантажів", а також належних доказів проведення ним вантажних робіт з транзитними вантажами, оскільки подані позивачем відомості плати за користування вагонами ( контейнерами), не є такими відповідно до Правил користування вагонами і контейнерами. Також апелянтом в апеляційній скарзі наводяться й інші доводи в обгрунтування підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Представник відповідача в судовому засіданні повністю підтримав вимоги та доводи апеляційної скарги.

Відкрите акціонерне товариство ВАТ "Закарпатінтерпорт" (надалі –ВАТ, Товариство) доводи апеляційної скарги заперечило з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу від 21.12.2009 року (вх. № 10330 від 22.12.2009 року). Оскаржене рішення суду позивач вважає таким, що ґрунтується на чинному законодавстві, і відповідає фактичним обставинам і матеріалам справи, а тому просить відхилити апеляційну скаргу Львівської залізниці та залишити без змін рішення господарського суду Львівської області від 23.06.2009 року у справі № 26/2.

10.11.2009 року суду позивачем було подано заяву про відвід судді Дубник О.П., у задоволенні якої ухвалою першого заступника голови Львівського апеляційного господарського суду від 16.11.2009 року було відмовлено.

Заслухавши пояснення представника апелянта, дослідивши викладені в апеляційній скарзі доводи, заперечення другої сторони, апеляційний господарський суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги Відкритого акціонерного товариство "Закарпатінтерпорт". При цьому суд апеляційної інстанції встановив наступні обставини та виходив з таких мотивів.

Між сторонами укладено договір №148/12 від 20.05.05 р. про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги, згідно з якими відповідач відкрив позивачу особовий рахунок №7558706 в Технологічному підрозділі по обробці перевізних документів (ТехПД) для обліку надходження і списання коштів за надані відповідачем послуги, а також надавав послуги за вільними (договірними) тарифами. Також між сторонами було укладено договір №12 від 01.02.01 р. на експедицію залізничної під’їздної колії по ст.Мукачево та договір №394 від 25.12.02 р. про подачу та забирання вагонів по ст.Чоп, розрахунки за які також здійснювалися в порядку, передбаченому договором №148/12 від 20.05.05 р. та Договір про розмежування відповідальності сторін за незбереження вантажів №940 від 25.07.03. Відносини сторін регулювалися і Угодою про партнерство в галузі перевантаження, експедування і виконання додаткових послуг при перевезенні експортно-імпортних та транзитних вантажів на західних залізничних кордонах України від 01.07.97р., укладеною позивачем з вищестоящою щодо відповідача організацією - ДАЗТУ "Укрзалізниця" та Договором по наданню послуг по навантажувально-розвантажувальним роботам при перевезенні експортно-імпортних і транзитних вантажів по залізницям України та країн СНД №05/03 від 12.03.03.

Позивач здійснював у періоді, що розглядається, діяльність по перевалці (перевантаженню вантажів з вагонів стандарту колії 1435 мм у вагони стандарту колії 1520 мм), а також митному декларуванню вантажів, що слідували як у прямому (вагон-вагон), так і у змішаному (автомобіль-вагон з перевантаженням з автомобільного виду транспорту на залізничний вид транспорту) сполученні (ст. 4 Закону України "Про транзит вантажів").

Участь позивача у єдиному технологічному процесі транзитного перевезення відображена у доданих до матеріалів справи перевізних документах, зокрема у залізничних накладних УМВС - графи №6 (у випадках, коли позивач також виступав декларантом транзитного вантажу), №11 (у випадках, коли позивач здійснював перевантаження вантажу з вагону на вагон, тобто у прямому сполученні).

Як вбачається з поданих позивачем у матеріали справи, розрахунків позовних вимог та письмових доказів, зазначену діяльність позивач здійснював як стосовно вантажів, що слідували транзитом через територію України, так і щодо вантажів, що імпортувалися в Україну (розрахунки за останні не є предметом спору у даній справі). При цьому, розрахунки за всі види послуг, як пов’язані з перевезенням вантажів транзитом через територію України, так і пов’язані з перевезенням імпортних вантажів, а також за інші види послуг відповідача, проводилися в рамках договору №148/12 від 20.05.05 р. по попередній оплаті через ТехПД Львівської залізниці з використанням особового рахунку (коду) №7558706.

Таким чином, між сторонами існують договірні відносини, які слід кваліфікувати як змішаний договір (ч.2 ст. 628 ЦК України).

При цьому, статті 1, 7 Закону України "Про транзит вантажів", зокрема у визначенні транзитних послуг та договорів на надання таких послуг, не встановлюють виключного переліку видів таких договорів, не забороняють включати елементи таких договорів до змішаних договорів, передбачених ст. 628 ЦК України, а застосований у ст. 7 Закону України "Про транзит вантажів" термін "договори (контракти) про надання (виконання) транзитних послуг (робіт)" не повинен обов’язково зазначатися у назві договору, а лише стосується суті взаємовідносин сторін (аналогічно до того, як категорія "договір відчуження" стосується і купівлі-продажу, і дарування, і інших конкретних видів цивільних та господарських договорів як узагальнююча описова категорія). Отже твердження скаржника про те, що між сторонами відсутній договір на надання транзитних послуг, суперечить матеріалам справи.

У зв’язку з проведенням вищевказаних видів діяльності позивач сплачував відповідачу згідно вищезазначених договорів ряд платежів, в т.ч. по спірних позиціях: за подачу та забирання локомотивом залізниці вагонів (як колії 1435 мм, так і колії 1520 мм), за користування вагонами загального парку залізниць України колії 1520 мм, відшкодування плати залізниць України інозалізницям за користування вагонами загального парку інозалізниць (колії 1520 мм та 1435 мм) (згідно п.119 Статуту залізниць України), участь представника Залізниці у перевірці стану вантажу. Такі платежі (без урахування ПДВ) нараховувалися відповідачем позивачу на підставі: за подачу та забирання локомотивом залізниці вагонів (як колії 1435 мм, так і колії 1520 мм) –згідно таблиць №№ 1, 2 розділу 2 Тарифного керівництва №1 і вказувалися у відомостях форми ГУ-46; за користування вагонами загального парку залізниць України колії 1520 мм –згідно додатку до розпорядження КМ України від 08.10.2004 р. №706-р (706-2004-р) і вказувалися у відомостях форми ГУ-46; в рахунок відшкодування плати залізниць України інозалізницям за користування вагонами загального парку інозалізниць колії 1520 мм та 1435 мм - згідно п.119 Статуту залізниць України та ставок, передбачених міжнародними угодами (Правилами користування вагонами у міжнародному сполученні (ППВ), затв. організацією співробітництва залізниць (ОСЖД) для вагонів стандарту колії 1520 мм, і Європейскою Угодою про обмін та використання вантажних вагонів між залізничними підприємствами (РІВ), для вагонів стандарту колії 1435 мм), і вказувалися у відомостях форми ГУ-46; за участь представника залізниці у перевірці стану вантажу –згідно вільних (договірних) тарифів, визначених п.28 додатку №1 до договору №148/12 від 20.05.05 р., які вказувалися у накопичувальних картках форми ФДУ-92.

Наданими позивачем у матеріали справи первинними документами (форми ГУ-46, ФДУ-92, переліки ТехПД тощо) підтверджено факт регулярного протягом тривалого часу надання відповідачем послуг позивачу та їх оплату. Тому апеляційний суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на те, що позивачем не замовлялися послуги, пов’язані з перевезенням вантажів. Окрім цього, враховуючи, що відносини між сторонами опосередковувалися змішаним договором (ст. 628 ЦК України) і стосувалися не лише обробки транзитних вантажів, але і обробки інших вантажів (зокрема імпортних); плата за послуги відповідача проводилася позивачем на умовах попередньої оплати (без визначення заздалегідь підстав для списання коштів) і обліковувалася відповідачем на єдиному для всіх видів послуг особовому рахунку позивача в ТехПД, - суд апеляційної інстанції також вважає необґрунтованими доводи скаржника про відсутність окремого зазначення в платіжних дорученнях позивача сум, що сплачувалися саме за послуги, пов’язані з транзитними перевезеннями.

Щодо правильності нарахування тарифів на послуги (без врахування сум ПДВ) - спір між сторонами відсутній, оскільки представниками позивача відомості і накопичувальні картки підписувалися (погоджувалися) без зауважень. Позивачем також зазначено, а відповідачем не заперечено, що суми, вказані у помісячних розрахунках позовних вимог, дійсно були стягнуті відповідачем з попередньої оплати позивача і дійсно є сумами нарахованого ПДВ за надані послуги.

Згідно абз.5 п.2.6. Правил розрахунків за перевезення вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України № 644 (z0864-00) від 21.11.2000 р., відповідач, списуючи з сум попередньої оплати позивача нараховані у вищевказаному порядку платежі, повинен був також самостійно нараховувати і списувати податок на додану вартість у випадках, передбачених законодавством. Тобто відсутність письмової згоди позивача на списання сум ПДВ не є порушенням відповідачем норм чинного законодавства, однак ПДВ не може нараховуватися у всіх випадках за бажанням відповідача, а повинен нараховуватися виключно за ті послуги, за які його нарахування передбачено законом (і, відповідно, не повинен нараховуватися у тих випадках, коли законом передбачено звільнення від оподаткування).

Правове регулювання нарахування податку на додану вартість на обороти з надання зазначених послуг у спірному періоді здійснювалося Законом України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) , з урахуванням змін, внесених Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів" №2505-IV (2505-15) від 25.03.2005 р., що набули чинності з 01.04.2005 р. Зокрема абз.3 пп.6.2.4. п.6.2. ст. 6 Закону України "Про податок на додану вартість" у редакції вказаного Закону України №2505-IV від 25.03.2005 р. (2505-15) встановлює, що операції з поставки послуг платником податку, пов’язані з перевезенням (переміщенням) пасажирів і вантажів транзитом через територію України, оподатковуються у порядку, передбаченому п.5.15 цього Закону. В свою чергу п. 5.15 вказує, що звільняються від оподаткування операції з поставки послуг по перевезенню (переміщенню) пасажирів та вантажів транзитом через територію і порти України. При цьому вказані норми Закону не ставлять звільнення оборотів з надання послуг, пов’язаних з транзитним перевезенням, в залежність від статусу особи, яка отримує або оплачує ці послуги (резидент чи нерезидент, платник чи неплатник ПДВ, учасник транзиту в розумінні ст. 1 Закону України "Про транзит вантажів", чи ні). Звільнення спірних послуг від ПДВ підтверджено також роз’ясненням ДПА України №4588/6/15-2315 від 23.05.05 р., а також доданими позивачем до матеріалів справи роз’ясненням ДПА у Закарпатській області №854/10/31-031 від 30.04.09 р., наданого за дорученням ДПА України, та роз’ясненням Ужгородської МДПІ №9862/10/31-035 від 07.08.06 р.

Відповідно до ст. 909 ЦК України, ст. 307 ГК України, ст. 6 Закону України "Про транзит вантажів", Угоди про міжнародне вантажне сполучення (УМВС) 1951 р. (зі змінами), Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДПВ) 1956 р. (зі змінами), Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) 1980 р. (зі змінами), договір перевезення вантажів транзитом через територію України укладається у письмовій формі шляхом складання товарно-транспортної накладної, оформленої міжнародною мовою спілкування (ЦІМ –при прямому залізничному сполученні транзитом по колії 1435 мм, УМВС –при прямому залізничному сполученні транзитом по колії 1520 мм, ЦМР з переоформленням на УМВС –при змішаному автомобільно-залізничному сполученні з перевантаженням з одного виду транспорту на інший). Позивачем на підтвердження транзитного характеру перевезень, по розрахунках щодо яких виник спір, подано у матеріали справи завірені копії накладних УМВС та ЦМР, з яких вбачається, що позивачем як вантажним терміналом обслуговувалося саме транзитне перевезення (пункти відправлення і призначення знаходяться за межами України, що відповідає визначенню транзиту вантажів, наведеному в ст. 1 Закону України "Про транзит вантажів"). У випадках, коли позивачем здійснювалися також функції митного брокера, до матеріалів справи також додані копії вантажних митних декларацій, оформлених у митному режимі "транзит".

Таким чином, Львівський апеляційний господарський суд вважає, що позивачем доведено, а відповідачем і матеріалами справи не спростовано факт здійснення позивачем вантажних і документальних операцій саме з транзитним вантажем, а не експортним, імпортним чи внутрішнім.

При цьому, Господарський суд Львівської області правомірно відніс послуги відповідача, щодо розрахунків за які виник спір, до послуг, пов’язаних з перевезенням вантажів, з огляду на таке.

Термін "послуги, пов’язані з перевезенням" щодо послуг, по розрахунках за які виник спір, вживається зокрема у розділі 2 Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом України (Тарифне керівництво №1, затв. наказом Міністерства транспорту України №551 від 15.11.1999р. (z0828-99) ); розпорядженням КМ України №455-р від 13.07.2004 р. (455-2004-р) ; Переліком робіт (послуг), що належать до основної діяльності залізничного транспорту (затв. постановою КМ України №173 від 16.02.1998 р. (173-98-п) ); укладеними між сторонами договором №148/12 від 20.05.05 р., типовою обліковою формою ФДУ-92. Згідно постанови КМ України №173 від 16.02.1998 р. (173-98-п) зазначені послуги входять до експлуатаційної діяльності залізничного транспорту, яка в свою чергу визначається як безпосереднього пов’язана з перевезенням вантажів. Без виконання операцій, зазначених у розділі 2 Тарифного керівництва №1 вантаж не може бути навантажено, прийнято до перевезення або видано вантажоодержувачу на станції призначення (п.5.5. роз’яснення президії ВГСУ №04-5/601 від 29.05.2002 р., п.15 оглядового листа ВГСУ №01-8/917 від 29.11.2007 р. (v_917600-07) , п.5.6. роз’яснення президії ВГСУ №04-5/225 від 29.09.2008 р.), отже, без них не буде досягнута мета транзитного перевезення –доставка вантажу до пункту призначення за межами митної території України.

Пов’язаність нарахувань та списань сум ПДВ з попередньої оплати позивача, що обліковувалась на його особовому рахунку в ТехПД відповідача, саме з розрахунками за послуги, пов’язані з транзитними, а не іншими (наприклад, імпортними) перевезеннями, підтверджується наданими в матеріали справи копіями виписок по особовому рахунку позивача, в яких окремою графою виділена сума ПДВ та вказано дату списання коштів і номер первинного документа, що є підставою для списання (відомості форми ГУ-46, накопичувальні картки форми ФДУ-92); відомостями плати за користування вагонами і контейнерами типової форми ГУ-46 та накопичувальними картками зборів за роботи та штрафи, пов’язані з перевезеннями вантажів типової форми ФДУ-92, в яких вказано суму тарифу за послуги (без ПДВ), дату надання послуги та її назву, а також номер транспортного засобу (вагону, контейнеру), яким проводилися вантажні операції (вивантаження або завантаження); накладними УМВС, ЦМР та ВМД в митному режимі ТР-80, з яких по номеру транспортного засобу, вказаному у відомостях та/або накопичувальних картках, можна встановити пункти відправлення та призначення. Відтак, матеріалами справи обґрунтовано, а відповідачем не спростовано той факт, що спірні нарахування податку на додану вартість зроблені по послугах, що надавалися відповідачем позивачу у зв’язку з обробкою останнім вантажів, що перевозилися через територію України транзитом.

Всього, як випливає з поданих у матеріали справи розрахунків та письмових доказів (банківські виписки, переліки ТехПД, первинні документи про надання послуг), позивачу відповідачем було нараховано та списано з його особового рахунку за період січень-травень 2006 р. 67042,40 грн. за послуги, пов’язані з перевезенням вантажів транзитом через територію України.

Суд відхиляє як безпідставні твердження відповідача про те, що послуги, які ним надавалися позивачу, підлягали оподаткуванню ПДВ на загальних підставах за ставкою 20%, оскільки місцем їх надання була територія України, зокрема залізничні станції Чоп та Мукачево, розташовані в одноіменних містах Закарпатської області, і базою оподаткування є вартість таких послуг, наданих на митній території України (п.4.10. ст.4, пп. "г" п.6.5. ст. 6 Закону України "Про податок на додану вартість"), з огляду на наступне :

Статтею 3 Закону України "Про податок на додану вартість" визначені види операцій, які є об’єктами оподаткування податком на додану варість. Для тих з них, які підпадають під визначення об’єкту оподаткування (зокрема і спірні послуги, місце надання яких знаходиться на митній території України –пп.3.1.1. п.3.1. ст.3, пп. "г" п.6.5. ст.6 Закону), Законом встановлена база оподаткування, як обов’язковий елемент податку, необхідний для правильного обчислення сум податку при його справлянні (розмір податкового зобов’язання визначається шляхом застосування ставки податку до наявної у конкретного платника бази оподаткування). Однак, ст.6 Закону встановлені три вида ставки податку щодо тих чи інших об’єктів оподаткування : 1) у розмірі 20% до бази оподаткування (загальне правило, пп.6.1.1. п.6.1. ст.6 Закону); 2) у розмірі 0% до бази оподаткування (п.6.2. ст.6 Закону, за окремими винятками, в т.ч. розглядуваним у даній справі); 3) або у вигляді звільнення відповідних операцій від оподаткування (ст.5, абз.3 пп.6.2.4. п.6.2. ст.6 Закону). Різниця між вказаними видами ставок податку полягає у наявності або відсутності права платника податку на податковий кредит по операціях з придбання ним товарів, робіт, послуг для ведення господарської діяльності. Так, щодо товарів, робіт, послуг, які придбаються платником з ПДВ для використання у господарських операціях, що оподатковуються за ставкою 20% або 0%, такі суми вхідного ПДВ включаються до складу податкового кредиту такого платника, а щодо товарів, робіт, послуг, які придбаються платником з ПДВ для використання у господарських операціях, що звільняються від оподаткування або не є об’єктом оподаткування, такі суми вхідного ПДВ не включаються до податкового кредиту, а отже не відшкодовуються платнику (пп.7.4.2. п.7.4. ст.7 Закону). Згідно цієї ж норми Закону, вказані у податкових накладних відповідача суми спірного ПДВ не підлягали включенню до податкового кредиту позивача і, відповідно, не підлягали відшкодуванню останньому з бюджету, а у відповідності до пп.5.3.3. п.5.3. ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" підлягали включенню до валових витрат позивача. Таким чином, наявність у даній ситуації об’єкта оподаткування, бази оподаткування (яка визначається у даній ситуації не згідно п.4.10. ст.4 Закону, як вважає відповідач, а згідно п.4.1. ст.4) та надання відповідачем позивачу послуг на митній території України не є перешкодою для звільнення від оподаткування податком на додану вартість послуг відповідача, пов’язаних з перевезенням вантажів транзитом через територію України.

Твердження ДТГО про правомірність його дій з огляду на невстановлення органом державної податкової служби під час перевірки відповідача порушень з його боку чинного податкового законодавства не є обґрунтованим, оскільки з боку відповідача вищезазначене безпідставне нарахування ПДВ на послуги, пов’язані з транзитними перевезеннями вантажів, є переплатою податку, а не недоїмкою. В свою чергу переплата податку до бюджету сама по собі не є порушенням податкового законодавства (з точки зору відносин платника податків і органу державної податкової служби), однак може бути і є у даному випадку наслідком порушення таким платником вимог цивільного законодавства, допущених ним у відносинах з контрагентом (позивачем по справі).

Статтею 1212 Цивільного кодексу України (надалі –ЦК), на яку, зокрема поситлається і скаржник у поданій апеляційній скарзі, встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Причому положення глави 83 ЦК України (435-15) застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття майна було результатом поведінки набувача, потерпілого, інших осіб чи наслідком події, тобто наявність вини позивача або відповідача у нарахуванні ПДВ без встановленої Законом України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) підстави для нарахування та стягнення цих коштів з попередньої оплати позивача в силу вимог ст. 1212 ЦК України не має правового значення для необхідності повернення безпідставно набутого майна (грошових коштів (ч.2 ст. 1212 ЦК України). В силу приписів ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення глави 83 ЦК України (435-15) застосовуються також до витребування майна власником з чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. З приписів ч.2 ст. 1214 ЦК України, глави 13 ЦК України (435-15) (зокрема ст. 179, 181, 190, 192 ЦК України) випливає, що норми ст. 1212 ЦК України повною мірою стосуються і випадків безпідставного набуття або збереження грошей. Формулювання ст. 1212 ЦК України також вказують на те, що для застосування цієї норми не обов’язкова повна відсутність правових зв’язків між сторонами (наприклад, договору) –безпідставним буде і одержання коштів чи іншого майна за наявності укладеного договору, але якщо відповідною стороною в рамках укладеного з іншою стороною договору набуто майно понад передбачене цим зобов’язанням. Оскільки відповідно до ст. 174 Господарського кодексу України (надалі –ГК) господарське зобов’язання може виникати безпосередньо із закону, що регулює господарську діяльність, та господарського договору, слід зробити висновок, що кошти у даному випадку вважатимуться підставно набутими, якщо вони отримані за послуги, передбачені договором (в частині встановлених законодавством та договором тарифів), та, якщо вони отримані у випадках, встановлених Законом України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) (в частині нарахування ПДВ на такі послуги, наприклад, якби це було внутрішнє перевезення). У разі, якщо операції з надання послуг підлягають звільненню від оподаткування в силу вимог закону, списані відповідачем з особового рахунку позивача кошти в частині тарифів на надані послуги без ПДВ є набутими підставно (на підставі договору), а кошти, списані в частині ПДВ на ці послуги є набутими відповідачем безпідставно, оскільки їх списання не передбачено жодним нормативно-правовим актом або правочином сторін.

При цьому, судом відхиляються як необґрунтовані твердження відповідача, що він не володіє набутими коштами, оскільки стягнуті ним з попередньої оплати позивача суми є податком на додану вартість, який стягується до Державного бюджету України, і незастосування ст. 1212 ЦК України при наступному перерахуванні коштів набувачем до бюджету, з огляду на таке :

Законодавством України, зокрема ст. 1212 ЦК України, обов’язок щодо повернення безпідставно набутого майна (у даному випадку грошових коштів) не ставиться у залежність від строку перебування такого майна у особи, що його набула, та від подальшої юридичної долі цього майна, зокрема відчуження його третім особам з будь-яких підстав. Стаття 1213 ЦК України врегульована лише ситуація, коли безпідставно набуте майно неможливо повернути в натурі, –тоді потерпілому відшкодовується його вартість. Однак гроші є родовою, а не індивідуально визначеною річчю (ст. 184 ЦК України), а отже є замінними. Посилання боржника на неможливість виконання грошового зобов’язання законом не допускається (ст. 625 ЦК України). Таким чином, факт перерахування вказаних коштів відповідачем до Державного бюджету України, якщо такий мав місце (що відповідачем не доведено) не має юридичного значення для існування обов’язку відповідача повернути безпідставно набуті кошти позивачу. В свою чергу, відповідач не позбавлений права заявити до повернення зайво сплачені до бюджету кошти в порядку і строки, визначені ст. 15 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" №2181-ІІІ від 21.12.2000 р.

Необхідно звернути увагу і на те, що згідно ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим вважається майно, що відповідає хоча б одній з ознак –воно безпідставно набуте або набуте підставно, але безпідставно збережене зобов’язаною особою. Тобто твердження відповідача, що необхідно і набути, і зберегти майно (в т.ч. і на момент розгляду спору) не ґрунтується на нормах закону. У відносинах, щодо яких виник господарський спір, переказ коштів позивачем на умовах попередньої оплати слід вважати підставним, оскільки внесення попередньої оплати було передбачено укладеним між сторонами договором і на момент подання позивачем до обслуговуючого банку платіжних доручень на переказ попередньої оплати за послуги відповідача позивач не міг передбачати, за які саме послуги (пов’язані з транзитним чи імпортним перевезенням) і в яких саме розмірах (з ПДВ чи без) будуть списані кошти. Однак, списуючи з сум попередньої оплати позивача (за даними аналітичного обліку на особовому рахунку в ТехПД) ПДВ за послуги, пов’язані з транзитним перевезенням, відповідач зберіг у себе кошти позивача без достатньої правової підстави, чим порушив вимоги закону.

Окрім цього, суд відхиляє вищевказане твердження відповідача також виходячи з того, що згідно п.1.6, 1.7. ст.1, пп.7.7.1 п.7.7. ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається не у повному розмірі нарахованих у звітному періоді податкових зобов’язань по наданих відповідачем своїм контрагентам послугам, а лише як різниця між сумою податкового зобов’язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду. Крім того, враховуючи неправомірне нарахування відповідачем ПДВ на послуги, пов’язані з перевезенням вантажів транзитом через територію України (замість звільнення їх від оподаткування), відповідачем не можуть бути у повному обсязі дотримані норми пп.7.4.2. та 7.4.3. п.7.4. ст.7 Закону в частині формування податкового кредиту (останній таким чином неправомірно завищується на користь відповідача, що зменшує суми ПДВ, які підлягають сплаті відповідачем до Державного бюджету України).

Нарахування відповідачем ПДВ на суми відшкодування позивачем плати за користування вагонами іноземних залізниць в порядку п.119 Статуту залізниць України (457-98-п) є незаконним ще і з тієї підстави, що об’єктом оподаткування ПДВ згідно ст. 3 Закону України "Про податок на додану вартість" є товари, роботи, послуги, а не компенсаційні платежі (відшкодування витрат). В свою чергу, вказаний платіж є саме відшкодуванням плати, що проведена Укрзалізницею на користь іноземних вагоновласників, а отже, повинен перевиставлятися відповідачем позивачу у такому розмірі, в якому він фактично сплачений на користь інозалізниць, без додаткових нарахувань. Вказане нарахування ПДВ також є неправомірним з огляду на те, що відповідачем не доведено сам факт здійснення платежів на користь інозалізниць (Укрзалізницею, з подальшим аналітичним обліком розподілу цих платежів між залізницями України) та їх здійснення у конкретному розмірі, за конкретні транспортні засоби, у конкретному періоді, а отже - за відсутності обґрунтування підстави самого відшкодування, не можна вважати обґрунтованим і будь-яке нарахування на таке відшкодування, в т.ч. ПДВ (якби його нарахування і допускалося законодавством).