243/3113/17 Про визнання протиправними дії (в частині припинення виплати пенсії) Головного управління ПФУ та зобов'язання Головного управління ПФУ поновити особі нарахування та виплату пенсії за віком та сплатити заборгованість за зазначений період - 12.02.2019 Прийняття

розглянувши в письмовому провадженні касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на постанову Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 23 травня 2017 року (головуючий суддя -Гусинський М.О.) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2017 року (головуючий суддя - Гайдар А.В., судді: Василенко Л.А., Ханова Р.Ф.)

у адміністративній справі № 243/3113/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі - Головне управління ПФУ) про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив: визнати протиправними дії (в частині припинення виплати пенсії) Головного управління ПФУ та визнати протиправною бездіяльність в частині невиплати пенсії з жовтня 2016 року; зобов'язати Головне управління ПФУ поновити йому нарахування та виплату пенсії за віком та сплатити заборгованість за період, починаючи з жовтня 2016 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він є пенсіонером за вислугою років і перебуває на обліку у відповідача. До вересня 2016 року включно він отримував пенсію шляхом зарахування коштів на рахунок відкритий в АТ "Ощадбанк". У жовтні 2016 року відповідач припинив виплачувати йому пенсію, а його працівник повідомив, що йому потрібно підтвердити своє місце проживання і в черговий раз з'явитися до відповідного підрозділу Пенсійного фонду. Вважає, що відповідач, припиняючи виплату пенсії, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені законами України, оскільки об'єктивно не існувало підстав для такого припинення.

Постановою Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 23 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2017 року, позов задоволено частково. Визнано протиправними дії та бездіяльність Головного управління ПФУ в частині невиплати пенсії ОСОБА_1 з 1 жовтня 2016 року та зобов'язано Головне управління ПФУ поновити нарахування та виплату пенсії за вислугою років ОСОБА_1 та сплатити заборгованість за період, починаючи з 1 жовтня 2016 року включно. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Головне управління ПФУ посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, ставить питання про їх скасування та ухвалення нового про відмову в задоволенні позову.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач зазначив, що діяв в межах своїх повноважень та у спосіб встановлений чинним законодавством, оскільки виплату пенсії позивачу припинено на підставі рішення від 7 грудня 2016 року комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судові рішення фактично оскаржуються в частині задоволених позовних вимог, а в іншій частині судові рішення відповідачем не оскаржуються, то колегія суддів перевіряє їх законність та обґрунтованість лише у цій частині.

Вирішуючи позов суди виходили з того, що ОСОБА_1 є пенсіонером за вислугою років та перебуває на обліку в Головному управлінні ПФУ.

Відповідно до довідки від 9 липня 2015 року № 1445013813 про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції позивач перебуває на обліку як особа, переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції з міста Луганська до села Пришиб Слов'янського району.

З 1 жовтня 2016 року відповідачем припинено виплату пенсії ОСОБА_1, у зв'язку з не підтвердженням фактичного місця проживання.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що відповідачем порушено вимоги статті 19 Конституції України та частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оскільки позивачу припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій виходячи з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів зазначає, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України (254к/96-ВР) конституційно-правових статусів особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У зазначеному рішенні Конституційного Суду України та відповідній практиці Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Принципи, засади та механізм функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон № 1058-IV (1058-15) .

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким, зокрема, визначено підстави припинення пенсійних виплат, є Закон № 1058-IV (1058-15) . Інші нормативно-правові акти, у сфері правовідносин врегульованих Законом № 1058-IV (1058-15) , можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону № 1058-IV, за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; (положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (v025p710-09) ) 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Встановивши те, що виплата пенсії позивачу припинена не з підстав, передбачених Законом № 1058-IV (1058-15) , суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали на протиправність таких дій відповідача та зобов'язали його поновити виплату пенсії позивачу з 1 жовтня 2016 року та виплатити виниклу заборгованість.

Крім того, відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Доводи касаційної скарги відповідача з посиланням як на підставу припинення пенсійних виплат на Порядок № 365, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки Закон № 1058-IV (1058-15) має вищу юридичну силу.

До того ж, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Тому, припиняючи виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії Верховний Суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Щокін проти України", питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.

Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 1 жовтня 2016 року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV (1058-15) , а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм матеріального права у спорах цієї категорії у подібних правовідносинах Верховний Суд сформулював раніше, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року (справа № 235/4162/17), 20 березня 2018 року (справа № 234/2389/17), а також у рішенні від 3 травня 2018 року у зразковій справі № 805/402/18 (провадження № Пз/9901/20/18).

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про порушення відповідачем вимог статті 19 Конституції України та частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оскільки з жовтня 2016 року позивачу припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення та за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій не допущено неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга, в межах її доводів, не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 345, 350, 356 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області залишити без задоволення, а постанову Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 23 травня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2017 року - без змін.