816/2042/17 Про визнання протиправними дії Апеляційного суду області щодо нарахування особі за відповідний період суддівської винагороди, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, зобов'язання Апеляційного суду області перерахувати суддівську винагороду за зазначений період виходячи з мінімальної заробітної плати відповідно до Закону України "Про судоустрій та статус суддів" - 26.07.2018 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційні скарги Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Полтавської області, ОСОБА_1 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2017 року (головуючий суддя - Слободянюк Н.І.) та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2018 року (головуючий суддя - Катунов В.В., судді - Ральченко І.М., Бершов Г.Є.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Полтавської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Державна судова адміністрація України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, встановлення факту,

У С Т А Н О В И В:

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Апеляційного суду Полтавської області, в якому просив:

- визнати протиправними дії Апеляційного суду Полтавської області щодо нарахування ОСОБА_1 з 01 липня 2017 року по 27 липня 2017 року суддівської винагороди, виходячи з розміру прожиткового мінімуму;

- зобов'язати Апеляційний суд Полтавської області здійснити перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 з 01 липня 2017 року по 27 липня 2017 року, виходячи з мінімальної заробітної плати відповідно до статті 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI (далі - Закон №2453-VI (2453-17) );

- встановити факт наявності дискримінації у виплаті суддівської винагороди, починаючи з 01 липня 2017 року в порівнянні із суддями, які пройшли кваліфікаційне оцінювання;

- зобов'язати Апеляційний суд Полтавської області для усунення факту дискримінації донарахувати ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01 липня 2017 року по 27 липня 2017 року у розмірі, не меншому ніж отримує суддя, який пройшов кваліфікаційне оцінювання.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №2453-VI (2453-17) ) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Статтею 8 Закону від 21 грудня 2016 року №1801-VІІІ "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (далі - Закон №1801-VІІІ (1801-19) ) встановлено у 2017 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 3200 грн. Відтак, посадовий оклад судді місцевого суду, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання визначається відповідно до розміру визначеного частиною третьою статті 133 Закону №2453-VI. Однак, за період січень-липень 2017 року Апеляційний суд Полтавської області, в порушення зазначених норм, нарахував та виплатив позивачу суддівську винагороду у меншому розмірі ніж передбачено законодавством. Додатково позивач зазначав, що виплата йому суддівської винагороди у розмірі меншому ніж судді, який пройшов кваліфікаційне оцінювання є дискримінацією.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2018 року адміністративний позов задоволено частково:

- визнано протиправними дії Апеляційного суду Полтавської області щодо нарахування судді Апеляційного суду Полтавської області ОСОБА_1. суддівської винагороди, виходячи з розміру прожиткового мінімуму за період з 01 липня 2017 року по 27 липня 2017 року;

- зобов'язано Апеляційний суд Полтавській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01 липня 2017 року по 27 липня 2017 року виходячи із посадового окладу у розмірі 10 мінімальних заробітних плат з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законом №1801-VІІІ (1801-19) у розмірі 3200 грн.;

- в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Державна судова адміністрація України (далі - ДСА України), Апеляційний суд Полтавської області, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, звернулися до Верховного Суду з касаційними скаргами.

У касаційних скаргах ДСА України та Апеляційний суд Полтавської області просять скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2018 року та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.

Свої касаційні скарги ДСА України та Апеляційний суд Полтавської області обґрунтовують тим, що пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (1774-19) (далі - Закон №1774-VІІІ (1774-19) ) установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень. Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах. Тому, на думку, скаржників, відсутні правові підстав для нарахування та виплати заробітної плати позивачу поза межами видатків державного бюджету. Наголошують, що право на отримання суддівської винагороди в іншому розмірі, ніж отримано позивачем, відповідно до пункту 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) (далі - Закон №1402-VIII (1402-19) ), виникає після проходження суддею кваліфікаційного оцінювання. При цьому отримання суддею, який не пройшов кваліфікаційне, суддівської винагороди у меншому розмірі ніж судді, які підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді не є дискримінацією.

Таким чином, при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди за період з 01 липня 2017 року по 27 липня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області на виконання вимог частини другої статті 19 Конституції України, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

ОСОБА_1 оскаржив рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог, просив постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2018 року скасувати та в цій частині прийняти нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

ОСОБА_1 обґрунтовуючи свою касаційну скаргу зазначив, що з 01 січня 2017 року оплата праці суддів апеляційних судів здійснюється з порушенням вимог закону. Позивач, посилаючись на положення Закону України від 06 вересня 2012 року №5207-VI "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" (5207-17) (далі - Закон №5207-VI (5207-17) ), вважає дискримінацією ситуацію, за якої судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання отримують більшу заробітну плату, ніж судді, які такого оцінювання не проходили. Таким чином, суди попередніх інстанції безпідставно відмовили у задоволенні позовних вимог у цій частині та необґрунтували підстав такої відмови.

ДСА України скористалася своїм правом та надіслала до суду відзиви на касаційні скарги, в яких, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень зазначила, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій, в частині відмови у задоволенні позовних вимог, винесені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просила відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1, а рішення судів в цій частині залишити без змін. Поряд з цим, ДСА України зазначила про помилковість висновків судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог, у зв'язку з чим просила касаційну скаргу Апеляційного суду Полтавської області задовольнити, рішення судів в цій частині скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційних скарг та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційних скарг ДСА України та Апеляційного суду Полтавської області та відмову у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 Постановою Верховної Ради України від 05 липня 2001 року №2613-ІІІ (2613-14) обраний на посаду судді Гребінківського районного суду Полтавської області безстроково.

Відповідно до Указу Президента України від 19 грудня 2001 року №1237/2001 "Про переведення суддів" (1237/2001) , наказом Апеляційного суду Полтавської області від 05 березня 2002 року ОСОБА_1 зарахований на посаду судді Апеляційного суду Полтавської області.

Згідно з штатним розписом Апеляційного суду Полтавської області на 2017 рік посадові оклади суддів затверджені на рівні 17 600,00 грн.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що суддівська винагорода ОСОБА_1, як судді, який не проходив кваліфікаційного оцінювання, у період з 01 липня 2017 року по 27 липня 2017 року нарахована, виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат із застосуванням розрахункової величини у розмірі 1 600,00 грн. З цього ж окладу, позивачу нараховувалася надбавка за вислугу років у розмірі 60% посадового окладу.

Не погодившись із розміром суддівської винагороди, ОСОБА_1 звернувся до Апеляційного суду Полтавської області із заявою про її перерахунок, посилаючись на статтю 133 Закону №2453-VІ, якою встановлено, що суддівська винагорода регулюються цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

У відповідь на вказане звернення Апеляційний суд Полтавської області, листом від 22 листопада 2017 року №06-12/443/29/17-вих, повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для здійснення перерахунку виплаченого йому з 01 липня 2017 року грошового забезпечення. Враховуючи, що до 28 липня 2017 року ОСОБА_1 не проходив кваліфікаційне оцінювання то розмір його грошового забезпечення, відповідно до вимог Законів №1402-VІІІ (1402-19) та №1774-VІІІ (1774-19) розраховувався з урахуванням розрахункової величини у розмірі 1 600 грн.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем порушено право ОСОБА_1 на передбачений законодавством розмір суддівської винагороди, виходячи з посадового окладу в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, визначених статтею 8 Закону №1801-VІІІ, починаючи з 01 липня 2017 року, що є конституційною гарантією незалежності судді.

Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що оскільки Законом №1774-VІІІ (1774-19) не вносилися зміни до Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) (далі - Закон №1402-VIII (1402-19) ) чи Закону №2453-VI (2453-17) в частині регулювання розміру суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання то, з врахуванням приписів частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, підстави для застосування положень Закону №1774-VIII (1774-19) при обчисленні розміру та нарахуванні суддівської винагороди відсутні. Також суди попередніх інстанцій вказали, що пунктом 23 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII (1402-19) , передбачено отримання до проходження кваліфікаційного оцінювання суддею суддівської винагороди, визначеної відповідно до положень цього Закону. Законом №1402-VIII (1402-19) чітко встановлено, що суддівська винагорода не може визначатися іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 135). Тому відповідачем безпідставно застосовано Закон №1774-VIII (1774-19) і визначений ним порядок розрахунку суддівської винагороди.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Стаття 130 Конституції України гарантує, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 1 частини третьої цієї статті Закону №1402-VIII (1402-19) , базовий розмір посадового окладу для судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду становить 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

При цьому, пунктом 22 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII (1402-19) передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

За змістом статті 83 Закону №1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); професійна етика; доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: заява судді (кандидата на посаду судді) про проведення кваліфікаційного оцінювання, у тому числі для участі у конкурсі; рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом.

Пунктом 23 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII (1402-19) встановлено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).

Зокрема, частиною-третьою та четвертою статті 133 Закону №2453-VI визначено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом, зокрема, судді апеляційного суду - 1,1.

Отже, у порядку встановленому Конституцією України (254к/96-ВР) , Законом №1402-VIII (1402-19) визначено розмір посадового окладу для суддів апеляційних судів, який до проходження суддею кваліфікаційного оцінювання складає 10 мінімальних заробітних плат, з урахуванням коефіцієнту 1,1.

Відповідно до статті 3 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон №108/95-ВР (108/95-ВР) ) мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 40 Бюджетного кодексу України законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.

Статтею 8 Закону №1801-VІІІ, установлено в 2017 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі з 1 січня - 3200 гривень.

Разом з тим, частиною першою статті 8 Закону №108/95-ВР передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (1774-19) .

Пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII (1774-19) установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Таким чином, в межах здійснення державного регулювання оплати праці, як це передбачено статтею 8 Закону №108/95-ВР, державою прийнятий Закон №1774-VIIІ (1774-19) , яким встановлені особливі умови визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, а саме, шляхом застосування починаючи з 01 січня 2017 року в якості розрахункової величини при їх визначенні мінімальної заробітної плати на рівні 1600 гривень, а не 3200 гривень.

При цьому, норми пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону безпосередньо не стосуються визначення розміру суддівської винагороди, адже ними врегульовано лише порядок застосування мінімальної заробітної плати.

' 'br' Законом №1774-VIIІ (1774-19) також не вносились зміни до Закону №2453-VI (2453-17) і посадовий оклад для цілей визначення суддівської винагороди залишився в залежності від 10 мінімальних заробітних плат.

Колегія суддів не погоджується з твердженнями позивача щодо наявності суперечностей між нормами пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII (1774-19) та нормами статті 130 Конституції України, частини першої статті 135 Закону №1402-VIII щодо можливості визначення розміру винагороди судді виключно законом про судоустрій.

Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

За змістом статті 8 Закону України від 25 грудня 2015 року №928-VIII "Про Державний бюджет України на 2016 рік", установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.

З урахуванням норм статті 133 Закону №2453-VI, розмір суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року, порівнюючи з його розміром, що діяв протягом 2016 року, не змінився.

Тому, є безпідставними посилання позивача у позовній заяві на звуження обсягу та змісту його прав внаслідок прийняття Закону №1774-VIII (1774-19) .

Стосовно посилань позивача на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Сук проти України" від 10 березня 2011 року, то як зазначив у ньому Суд, держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі "Кечко проти України" (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23).

Отже, як вказав Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.

У випадку спірних правовідносин, держава не відмовляла скаржнику у виплаті йому суддівської винагороди у розмірі, визначеному законодавством, а лише змінила підходи щодо застосуванні мінімальної заробітної плати як нижньої межі оплати праці, яка гарантується державою, для усіх без виключення працівників.

За таких обставин і правового регулювання Верховний Суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1

З приводу доводів, якими позивач обґрунтовує свою касаційну скаргу, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначені Законом №5207-VI (5207-17) .

Згідно з частиною другою статті першої Закону №5207-VI (5207-17) , дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

За змістом частин першої та другої статті шостої Закону №5207-VI (5207-17) , відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Відповідно до частини третьої статті шостої Закону №5207-VI (5207-17) , не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

За приписами частини третьої статті 6 Закону №5207-VI не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, зокрема, особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанції вірно зазначили, що особливий порядок обчислення суддівської винагороди, встановлений Законом №1774-VIII (1774-19) , не може вважатися дискримінацією, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог у цій частині.

Колегія суддів критично ставиться до доводів ОСОБА_1 щодо не зазначення судами попередніх інстанцій конкретного пункту статті 6 Закону №5207-VI, під який підпадають дії щодо розмежування у виплаті заробітної плати суддям, які пройшли та, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях посилалися на абзац 6 частини 3 статті 6 Закону №5207-VI.

Згідно з статтею 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Статтею 351 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили фактичні обставини справи, але неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, Верховний Суд на підставі статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України вважає, що судові рішення попередніх інстанцій у цій справі необхідно скасувати в частині та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовити.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційні скарги Державної судової адміністрації України та Апеляційного суду Полтавської області задовольнити.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2018 року скасувати в частині задоволення позовних вимог.

У цій частині прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Апеляційного суду Полтавської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Державна судова адміністрація України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, встановлення факту - відмовити.