1/5пд Про визнання недійсними договорів кредиту та застави майна - 11.10.2010 Прийняття

Товариство з обмеженою відповідальністю "Макстройінвест", м.Макіївка Донецька область, позивач, звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до Акціонерно - комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк" м.Київ в особі Макіївського відділення Донецької обласної філії АКБ "Укрсоцбанк, м. Макіївка Донецька область про визнання договору кредиту № 210/06/КД/171 від 24.09.2008р. недійсним; визнання договору застави майна № 210/06/ДЗ/135 від 24.09.2008р. недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що положення договору кредиту № 210/06/КД/171 від 24.09.2008р., щодо предмету договору суперечать приписам Конституції України (254к/96-ВР) , Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , Цивільного кодексу України (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) . Як зазначено позивачем, грошові зобов’язання в договорі виражені в іноземній валюті, іноземна валюта використовувалася останнім (в межах території України) як засіб платежу, що є істотним порушенням чинного законодавства.

Господарський суд Донецької області ухвалою від 05.01.2010р. порушив провадження по справі № 1/5пд.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 26.01.2010р. провадження у справі №1/5пд припинено.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 02.03.2010 р. задоволено апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Макстройінвест" м.Макіївка, ухвалу господарського суду Донецької області від 26.01.2010 р. у справі № 1/5пд скасовано, справу направлено на розгляд до господарського суду Донецької області.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 15.03.2010р справу №1/5пд прийнято до розгляду, судове засідання призначено на 08.04.2010р.

01.04.2010р. до господарського суду Донецької області надійшов електронний запит №781 від 01.04.2010р. про направлення справи № 1/5пд до Донецького апеляційного господарського суду у зв’язку з надходженням касаційної скарги відповідача на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 02.03.2010р. у справі № 1/5пд, у зв’язку з чим ухвалою господарського суду від 02.04.2010р. провадження по справі зупинено.

Постановою Вищого господарського суду України від 21.06.2010р. постанову Донецького апеляційного господарського суду від 02.03.2010р. у справі №1/5пд залишено без змін, а касаційну скаргу Акціонерно - комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк" м.Київ без задоволення. Справу № 1/5пд направлено до господарського суду Донецької області для розгляду по суті.

Господарський суд Донецької області від 16.08.2010р. поновив провадження по справі.

30.08.2010р. від позивача до розгляду справи по суті відповідно до ст. 22 ГПК України надійшла заява про зміну предмету позову, в якій позивач посилається на те, що всупереч ст. 189 ГК України ціна в кредитному договорі вказана в гривнях, в зв’язку з чим просить визнати недійсними пункти 1.1., 2.2., 2.3., 3.3.6 договору кредиту № 210/06/КД/171 від 24.09.2008р. Суд приймає до уваги заяву про зміну предмету позову та розглядає вимоги, викладені в зазначеній заяві.

Відповідачем 13.09.2010р. був наданий відзив з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 09.09.2010р. № 02-0010/85-1003, в якому він заперечує проти позову.

Ухвалою від 30.08.2010р. суд залучив в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Національний банк України, та перейменував відповідача на Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк", м. Київ, в особі Донецької обласної філії ПАТ "Укрсоцбанк", м Донецьк

Національний банк України, відповідно до пояснень стосовно позовних вимог, проти позову заперечує.

Розгляд справи відкладався на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Перед початком розгляду справи по суті представників сторін та третю особу було ознайомлено з правами та обов’язками відповідно до ст.ст. 20, 22, 27 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, господарським судом встановлено наступне:

24.09.2008р. між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (кредитор, правонаступником якого є позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Макстойінвест" (позичальник), був підписаний договір кредиту №210/06/КД/171 (договір), відповідно до умов якого кредитор зобов’язується надати позичальнику грошові кошти на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, у сумі 92787,00доларів США (кредит), зі сплатою 15% процентів річних та комісій, в розмірі та порядку, визначеними тарифами на послуги по наданню кредитів, які містяться в додатку №1 до цього договору, що є невід’ємною складовою частиною цього договору (тарифи) та порядком погашення суми основної заборгованості згідно з графіком, що міститься в додатку №2 до цього договору, який є невід’ємною складовою частиною цього договору, та з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 10.09.2013р., на умовах визначених цим договором. При цьому, у разі, якщо день повернення кредиту припадає на неробочий день кредитора, то днем повернення кредиту вважається попередній робочий день кредитора (п. 1.1 договору).

Кредит вважається наданим в момент (день) списання суми кредиту з позичкового рахунку, зазначеного в п.2.1. цього Договору, на підставі письмової/х заяви/в позичальника (п. 2.2. договору).

Нарахування процентів за користування кредитом здійснюється у валюті наданого кредиту, щомісячно, в останній робочий день поточного місяця за період з останнього робочого дня попереднього місяця по день, що передує останньому робочому дню поточного місяця, а також в день повернення заборгованості за кредитом в повній сумі, за методом "факт/360", де "факт" – це фактична кількість днів у період, за який здійснюється нарахування процентів, а "360" – умовна кількість днів у році. При розрахунку днів враховується день надання та не враховується день погашення кредиту (п. 2.3. договору).

Сплата процентів за користування кредитом здійснюється у валюті наданого кредиту щомісячно не пізніше 5 числа місяця, наступного за місяцем, в якому нараховані проценти, а також в день повернення заборгованості за кредитом в повній сумі на рахунок №2068___, відкритий в Донецькій обласній філії АКБ "Укрсоцбанк" (п.2.4. договору).

Позичальник зобов’язався сплачувати кредитору проценти та комісії в строки, встановлені в п.2.4., 2.5. цього договору (п. 3.3.6. договору).

Відповідно до додатку № 2 до договору сторони визначили графік погашення кредиту.

В забезпечення виконання кредитного договору між банком (заставодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Макстройінвест", м.Макіївка Донецька область (заставодавець), був укладений договір застави майна № 210/06/ДЗ/135 від 24.09.2008р., відповідно до умов якого за цим договором, у якості забезпечення виконання заставодавцем у повному обсязі зобов’язань за договором кредиту № 210/06/КД/171 від 24.09.2008р., заставодавець передає заставодержателю майно (перелік якого викладений в п. 1.1. договору застави).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач отримав кредитні кошти, використав їх на поповнення обігових коштів чи поточні потреби, однак на час розгляду справи кредитні кошти не повернуті та відсотки за користування кредитними коштами в повному обсязі не сплачені.

Позивачем був заявлений позов (з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 30.08.2010р.) про визнання п.п. 1.1., 2.2., 2.3., 3.3.6 договору кредиту № 210/06/КД/171 від 24.09.2008р. недійсними, оскільки зазначені пункти договору, за твердженням позивача, суперечать вимогам чинного законодавства.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає вимоги позивача такими, що не підлягають задоволенню, враховуючи наступне:

Заявляючи позов про визнання недійсним договору (його пунктів), позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Відповідно до статті 215 Цивільного Кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою ст. 203 Цивільного Кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним ( ст. 204 Цивільного кодексу України).

В якості підстави для визнання недійсними п.п. 1.1., 2.2., 2.3., 3.3.6 договору кредиту № 210/06/КД/171 від 24.09.2008р., позивач зазначає, що ціна кредитного договору виражена в іноземній валюті – доларах США, що є порушенням приписів ст. 189 ГК України.

Відповідно до ч.2 ст. 334 Господарського кодексу України банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.

Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій, і їх основними видами є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.

У ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" дане визначення банківського кредиту - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.2 ст. 1054 Цивільного кодексу України).

Відповідно ч. 3 ст. 533 Цивільного кодексу України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, визначених законом.

Відповідно до ст. 198 Господарського кодексу України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

За змістом даних статей законодавець встановлює спеціальний режим здійснення розрахунків в іноземній валюті на території України, що повинен регулюватись відповідними нормативними актами.

Згідно зі ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, що встановлено ч. 3 ст. 533 Цивільного кодексу України.

Визначення терміну "іноземна валюта", як "валютної цінності", містить ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", зокрема, ст. 1 Декрету визначає, що іноземна валюта –це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Як встановлено ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю":

- Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом;

- генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання;

- індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції;

- порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

За наявності банківської ліцензії та, за умови отримання письмового дозволу Національного банку України, банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, зазначеними у п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів, та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Національного банку України № 275 від 17.07.2001 р. (z0730-01)

Стаття 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносить до кредитних операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3 - 7 частини другої статті 47 цього Закону, зокрема, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Виходячи з викладеного, банк як фінансова установа, може здійснювати кредитування як валютну операцію, при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України.

Відповідач станом на час укладання кредитного договору, мав видані Національним банком України банківську ліцензію № 5 на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пп. 5 - 11 ч.2 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", дозвіл № 5-2 на право здійснення операцій, визначених пп. 1 - 4 ч.2 та 4 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" із додатком до такого дозволу.

Отже, відповідач мав право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто кредитування в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та дозволу.

Крім того, ч.4 ст. 5 Декрету КМУ № 15-93 встановлено, що індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, до цього часу ці межі законодавчо не встановлені. Отже, будь-які операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті (незалежно від строків та сум), отримання індивідуальної ліцензії не потребують.

Посилання позивача на те, що встановлення ціни в іноземній валюті в договорі суперечить вимогам Господарського кодексу України (436-15) , не приймаються судом до уваги на підставі наступного.

За приписами ст. 345 Господарського кодексу України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов’язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Сторонами в спірному кредитному договорі погоджені всі необхідні умови, що є обов’язковими згідно ст. 345 Господарського кодексу України.

Істотною умовою кредитного договору є, в тому числі, плата за кредит. Плата за кредит (проценти) законодавчо не визначена, як ціна договору. Суд зазначає, що поняття "ціна договору", що зазначено в ст. 189 Господарського кодексу України та поняття "проценти" не є тотожними.

Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах; надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом (ч.3 ст. 346 ГК України кредити).

Таким чином, передбачена в п. 1.1. договору плата за кредит, у вигляді 15% річних, не порушує норми чинного законодавства, крім того, в означеному пункті договору встановлений розмір процентів без посилання на валюту виконання зобов’язання.

В п. 2.3. договору зазначений порядок нарахування процентів за користування кредитом у валюті кредиту (доларах США).

Як вже зазначалось вище, відповідач мав право здійснювати кредитування в іноземній валюті та отримання процентів за їх використання в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та дозволу.

Судом приймається до уваги, що відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 483 від 14.10.2004р. (z1429-04) використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями); у випадках, передбачених законами України. У всіх інших випадках використання іноземної валюти, як засобу платежу, можливе лише за наявності ліцензії. Отримувачем відсотків, за кредитним договором є відповідач (банк), таким чином, одержання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, не потрібне.

Тобто, посилання позивача, що п. 2.3. договору порушує вимоги чинного законодавства, є хибними.

За твердженням позивача п.3.3.6 договору, в якому сторони передбачили зобов’язання позичальника сплачувати кредитору проценти в строки, передбачені в. п. 2.4., 2.5. цього договору, є недійсним оскільки він "не є самостійним та незалежним за своїм змістом та природою його утворення, він вторинний та виступає причинно-наслідковим зв’язком п.п. 1.1, 2.3., 2.4. кредитного договору, що були укладені на порушення вимог чинного законодавства".

Банки вправі надавати кредити виключно в обмін на зобов’язання боржника сплатити проценти, що є істотною умовою кредитних договорів, тобто п. 3.3.6 кредитного договору є законним, та таким, що відповідає вимогам законодавства України.

Пункт 2.2. договору встановлює момент та підстави надання кредиту (кредит вважається наданим в момент (день) списання суми кредиту з позичкового рахунку, зазначеного в п.2.1. цього договору, на підставі письмової/х заяви/в позичальника) та ніяким чином не суперечить закону.

Крім того, відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є способом захисту порушених прав, проте, позивачем не доведено в чому саме полягає порушення його прав внаслідок укладання спірного договору, навпаки, відповідно до умов зазначеного договору відповідачем позивачу був наданий кредит, використаний останнім на виробничі потреби.

Приймаючи до уваги викладені вище обставини, в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Макстройінвест", суд відмовляє в зв’язку з недоведеністю.

Судові витрати, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

На підставі вищенаведеного, керуючись ст. ст. 43, 22, 24, 27, 33, 34, 49, 77, 78, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

Відмовити у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Макстройінвест", м. Макіївка, Донецька область до відповідача, Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк", м. Київ, в особі Донецької обласної філії ПАТ "Укрсоцбанк", м.Донецьк про визнання недійсними п.п. 1.1., 2.2., 2.3., 3.3.6 договору кредиту № 210/06/КД/171 від 24.09.2008р.