814/2853/16 Про визнання протиправним та скасування наказів Держземагентства України Про звільнення особи - 11.07.2018 Прийняття

за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, Головного управління Держгеокадастру України у Миколаївській області про визнання протиправним та скасування наказів від 28 лютого 2014 року №68-кт/а, № 33-к, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Гордієнко Т. О., суддів: Біоносенка В. В., Лісовської Н. В., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого - Лук'янчук О. В., суддів: Бітова А. І., Ступакової І. Г.,

в с т а н о в и в :

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастру), Головного управління Держгеокадастру України у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру України у Миколаївській області), в якому просив:

визнати протиправним та скасувати наказ Держземагентства України від 28 лютого 2014 року № 68-кт/а "Про звільнення ОСОБА_1";

визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держземагентства у Миколаївській області від 28 лютого 2014 року № 33-к "Про звільнення ОСОБА_1", яким оголошено наказ Держземагентства України від 28 лютого 2014 року № 68-кт/а "Про звільнення ОСОБА_1";

поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області;

стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу.

В мотивування позову зазначає, що на підставі наказу Держземагенства України від 03 квітня 2013 року № 1017-кт/а позивача призначено на посаду першого заступника начальника ГУ Держземагенства у Миколаївській області шляхом переведення з посади начальника відділу Держземагенства у Апостолівському районі Дніпропетровської області.

Позивач вказує, що у січні 2014 року його було затримано за підозрою у вчиненні злочину та обрано запобіжний засіб у виді тримання під вартою.

Разом з цим відповідно до ухвали Центрального районного суду міста Миколаєва від 30 січня 2014 року у справі № 490/998/14-к позивача відсторонено від посади першого заступника начальника ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області.

В подальшому, на підставі вироку Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 жовтня 2014 року позивача визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною п'ятою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України (2341-14) ).

Проте згідно з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 21 липня 2016 року ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 18 травня 2015 року скасовано та призначено новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Позивач стверджує, що 10 серпня 2016 року його було звільнено з-під варти на підставі наведеної ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 21 липня 2016 року у зв'язку з чим 14 листопада 2016 року позивачем направлено до Держгеокадастру лист стосовно надання можливості приступити до виконання службових обов'язків.

Однак листом ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області від 06 грудня 2016 року № Л-6190/6-16 повідомлено позивача про звільнення останнього за угодою сторін у відповідності до вимог пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ).

Вважаючи своє звільнення протиправним, ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про поновлення його на посаді.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року, в позові відмовлено.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України (2747-15) ), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Свою касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивує неправомірністю звільнення його із займаної посади, оскільки заяви на ім'я Голови Держземагентства України ним не подавалось, а відтак відсутня будь-яка домовленість з роботодавцем щодо звільнення.

Водночас відповідачі у своїх відзивах вказують на безпідставність касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а рішення суді попередніх інстанцій - без змін.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до наказу Держземагенства України від 03 квітня 2013 року № 1017-кт/а ОСОБА_1 призначено на посаду першого заступника ГУ Держземагентства у Миколаївській області шляхом переведення з посади начальника відділу Держземагентства у Апостолівському районі Дніпропетровської області.

На підставі наказу ГУ Держземагенства у Миколаївській області від 03 квітня 2013 року № 76 позивач приступив до роботи на посаді першого заступника Головного управління Держземагенства у Миколаївській області.

Відповідно до ухвали слідчого судді Центрального районного суду міста Миколаєва від 30 січня 2014 року ОСОБА_1 відсторонено від посади та затримано за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною п'ятою статті 368 КК України та, відповідно, обрано запобіжний засіб у виді тримання під вартою.

На підставі вироку Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 жовтня 2014 року позивача визнано винним у вчиненні вказаного кримінального правопорушення.

Згідно з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 21 липня 2016 року ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 18 травня 2015 року скасовано та призначено новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Так, у період з 28 січня 2014 року по 10 серпня 2016 року ОСОБА_1 перебував в установах Державної кримінально-виконавчої служби та, на підставі вказаного судового рішення позивача звільнено з-під варти.

14 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернувсь до Держгеокадастру з приводу надання можливості приступити йому до виконання своїх службових обов'язків. Однак ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області листом від 06 грудня 2016 року № Л-6190/6-16 повідомив позивача, що його звільнено з посади першого заступника начальника ГУ Держземагенства у Миколаївській області згідно з наказом Держземагентства України від 28 лютого 2014 року № 68-кт/а за погодженням з Миколаївською облдержадміністрацією на підставі його заяви від 19 лютого 2014 року.

Разом з цим, відповідно до наказу ГУ Держземагентства у Миколаївській області від 28 лютого 2014 року № 33-к "Про звільнення ОСОБА_1" оголошено наказ Держземагентства України від 28 лютого 2014 року № 68-кт/а "Про звільнення ОСОБА_1" та визначено 28 лютого 2014 року датою звільнення позивача.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції прийшов до висновку про правомірність оскаржуваних наказів внаслідок власноручно написаної позивачем заяви про звільнення з посади за угодою сторін.

Зазначена позиція була підтримана і Одеським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін.

Верховний Суд висновки судів попередніх інстанцій вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу".

За змістом статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України (254к/96-ВР) , цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частиною першою статті 30 Закону України "Про державну службу" передбачені підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України (322-08) , та спеціальними, які наведені в цьому Законі. В цьому випадку до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України (322-08) , якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Загальні підстави припинення трудового договору визначені приписами статті 36 КЗпП України, пунктом 1 частини першої якої підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Зі змісту заяви, датованої 19 лютого 2014 року, яка міститься в матеріалах справи вбачається, що позивачем власноручно написана заява про звільнення його із займаної посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, за угодою сторін.

В пункті 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) роз'яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

За такого правового врегулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Так, відповідно до наказу ГУ Держземагентства у Миколаївській області від 28 лютого 2014 року № 33-к "Про звільнення ОСОБА_1" оголошено наказ Держземагентства України від 28 лютого 2014 року № 68-кт/а, який видано з урахуванням погодження з Миколаївською обласною державною адміністрацією від 21 лютого 2014 року № 328/14-05-1216-14 щодо звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, за угодою сторін, та визначено 28 лютого 2014 року датою звільнення позивача.

Доводи ОСОБА_1 стосовно того, що ним не могла бути подана заява від 19 лютого 2014 року на звільнення його з посади, оскільки останній перебував у Державній установі "Миколаївський слідчий ізолятор", а згідно з журналом обліку кореспонденції осіб, які тримаються в Миколаївському СІЗО, через відділ контролю за виконанням судових рішень будь-які звернення, заяви, скарги не направлялись, спростовуються висновком почеркознавчої експертизи, яка призначена ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2017 року та, в якому вказано, що рукописні записи у заяві ОСОБА_1 про звільнення з посади першого заступника начальника Головного управління Держземагенства у Миколаївській області від 19 лютого 2014 року та підпис виконані саме ОСОБА_1

Разом з цим, згідно з поясненнями представників відповідачів заява про звільнення була надана адвокатом ОСОБА_1 у кримінальній справі, тому в СІЗО відсутні дані у книзі вихідної кореспонденції про надсилання позивачем заяви про звільнення засобами поштового зв'язку.

Аналіз наведених обставин дає підстави для висновку, що в даному випадку звільнення ОСОБА_1 відбулося за його бажанням та за домовленістю з відповідачем, а відтак Верховний Суд погоджується з висновками суді попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року у цій справі залишити без змін.