ПРЕЗИДІЯ КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
від 10.04.2000
м. Київ
(Витяг)
У березні 1999 р. С. пред'явила позов до Ш. про визнання
недійсним договору довічного утримання. Позивачка зазначала, що
укладений 3 жовтня 1998 р. між відповідачем та К., котра померла
14 жовтня того ж року, договір довічного утримання, за яким
остання передавала відповідачу у власність квартиру в м. Києві,
суперечить вимогам закону і не набрав чинності, квартиру
відповідачу не передано, а К. не набула права на довічне
утримання, оскільки Ш. увів її в оману щодо дійсного стану її
здоров'я, та що угоду нею підписано під впливом помилки.
Посилаючись на ці обставини, С. просила визнати договір недійсним.
Ш. у травні 1999 р. пред'явив зустрічний позов до С. про
визнання недійсним у частині спірної квартири заповіту від 5
жовтня 1998 р., за яким К. усе своє майно, в тому числі квартиру,
заповіла позивачці, мотивуючи свою вимогу тим, що на час укладення
заповіту заповідачка втратила право власності на квартиру на
підставі договору довічного утримання.
Рішенням Старокиївського районного суду м. Києва від 30
вересня 1999 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в
цивільних справах Київського міського суду від 8 грудня того ж
року, позов С. було задоволено, договір довічного утримання
визнано недійсним, а в зустрічному позові відмовлено.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування згаданих вище судових рішень і
постановлення нового рішення без направлення справи на новий
розгляд. Президія Київського міського суду протест частково
задовольнила з таких підстав.
В основу рішення судом покладено висновки про те, що
відповідач не набув права власності на квартиру, оскільки останню
йому не було передано, він у ній не проживав, не прописався і за
життя К. не зареєстрував у БТІ на своє ім'я, а тому відчужувачка
права власності на неї не втратила. Крім того, Ш. не виконував
своїх зобов'язань за договором. На підставі цих посилань суд
дійшов висновку, що договір суперечить вимогам законодавства, і
визнав його недійсним відповідно до статей 41, 48, 227, 425 ЦК
( 1540-06 ) (1540-06)
. Проте такі висновки не є обгрунтованими.
Згідно зі ст. 425 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
за договором довічного
утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або
станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні
(набувачеві майна) будинок або його частину, взамін чого набувач
зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне
забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду та
необхідної допомоги.
Суд неправильно витлумачив зазначену правову норму і не
врахував, що виникнення права власності на будинок (квартиру) у
набувача за договором довічного утримання з жодною іншою
обставиною, крім укладення договору, не пов'язано. Момент
укладення договору є часом, з якого право власності переходить від
відчужувача до набувача і відчужувач набуває права на утримання, а
набувач - обов'язку по наданню утримання відчужувачу. Тому
обставини передачі квартири відчужувачем, прописки, проживання,
реєстрації в БТІ набувачем, тривалості життя відчужувача після
укладення договору не перебувають у правовому зв'язку з
виникненням у набувача права власності, оскільки це не передбачено
законом.
Що ж до невиконання Ш. зобов'язань за договором, то суд не
врахував, що воно відповідно до ст. 428 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
може бути
підставою для розірвання, а не для визнання недійсним договору, і
лише у випадку, коли з такою вимогою звернувся особисто
відчужувач.
Крім того, суд унаслідок неправильного застосування
законодавства дійшов взаємовиключного висновку. Обгрунтованим
твердженням про наявність у Ш. зобов'язань по утриманню К. суд
фактично спростував свій висновок про збереження за нею права
власності на квартиру після укладення договору.
Доводи позивачки про введення набувачем відчужувачки в оману
і підписання договору внаслідок помилки судом були відхилені, його
висновок у цій частині відповідає матеріалам справи і законних
підстав для визнання договору недійсним та відмови в задоволенні
зустрічного позову не було.
Суд касаційної інстанції вимог статей 310, 312 ЦПК
( 1503-06 ) (1503-06)
не виконав, безпідставно залишив без зміни незаконне
рішення та всупереч ч. 2 ст. 319 ЦПК визнав, що відповідач,
працюючи лікарем, увів К. в оману і умовив на підписання договору,
хоча такі обставини не відповідають матеріалам справи й доводи
позивачки в цій частині правильно відхилені судом першої
інстанції.
Виходячи з викладеного, а також із необхідності більш повного
з'ясування дійсних обставин справи президія Київського міського
суду протест заступника Голови Верховного Суду України
задовольнила частково, рішення Старокиївського районного суду м.
Києва та ухвалу судової колегії в цивільних справах Київського
міського суду скасувала і передала справу на новий розгляд.
"Рішення Верховного Суду України", 2001 р.