У червні 1993 р. С. в інтересах неповнолітніх дітей М. Роз., М. Рокс. звернулася в суд із позовом до М. Ф. і М. П. про виділ частки зі спільного майна. Позивачка зазначала, що її дітям належить по 1/4 жилого будинку, відповідачам - друга його половина. Оскільки М. Ф. і М. П. мають на праві власності в тому ж селі інший будинок, в якому живуть, а вона та її діти житла не мають, С. просила виділити останнім увесь жилий будинок і зобов'язувалась сплатити відповідачам грошову компенсацію за їхню частку в праві власності.

Рішенням Косівського районного суду від 1 грудня 1993 р. позов було задоволено - визнано право власності на жилий будинок за неповнолітніми М. Роз. та М. Рокс., а С. зобов'язано сплатити відповідачам грошову компенсацію в сумі 165 тис. 185 крб. за їхню половину будинку. У касаційному порядку справа не розглядалася.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування рішення і направлення справи на новий розгляд з таких підстав.

Згідно зі ст. 115 ЦПК (1501-06) та роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, що міститься в п. 6 постанови від 4 жовтня 1991 р. N 7 (v0007700-91) (зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. N 13 (v0013700-92) "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок", у разі неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним власникові, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір визначається за угодою сторін, а за відсутності такої - судом виходячи з дійсної вартості будинку на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза.

В окремих випадках суд може, враховуючи конкретні обставини справи, і за відсутності згоди власника, що виділяється, зобов'язати решту учасників спільної власності сплатити грошову компенсацію за належну йому частку з обов'язковим наведенням відповідних мотивів. Зокрема, це може мати місце, якщо частка у спільній власності на будинок є незначною і не може бути виділена в натурі або через особливі обставини спільне користування ним є неможливим, а власник у будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею.

Суд зазначених роз'яснень до уваги не взяв і на порушення статей 15, 30, 40, 62, 172, 203 ЦПК (1501-06, 1502-06) , розглядаючи справу без участі відповідачів, не з'ясував можливості поділу спірного будинку на дві ізольовані квартири та дійсної його вартості на випадок відсутності угоди сторін щодо розміру грошової компенсації.

Президія Івано-Франківського обласного суду визнала, що за таких обставин протест підлягає задоволенню, а рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд.