Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого                    Яреми А.Г.,

суддів:                        Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,

                               Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,

                               Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

розглянувши на засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним та про поновлення права власності на квартиру за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 5 червня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Полтавської області від 2 грудня 2014 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року,

У березні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що вона мала попередню домовленість зі своїм сином ОСОБА_2 про те, що він буде її доглядати; бажаючи укласти з останнім договір довічного утримання, вона помилково уклала договір дарування належної їй квартири.

Після укладення зазначеного договору відповідач змінив своє ставлення до неї, не забезпечував продуктами, ігнорував домовленості щодо утримання та догляду.

Вважаючи, що при укладенні договору дарування вона припустилася помилки, що має істотне значення, а саме щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, позивачка просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 12 червня 2007 року між нею та відповідачем, і поновити за нею право власності на вказану квартиру.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 5 червня 2014 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 31 липня 2014 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині відмови у визнанні договору дарування недійсним скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення, яким оспорюваний договір дарування визнано недійсним, в іншій частині рішення залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року рішення апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 2 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року у відкритті касаційного провадження в указаній справі відмовлено.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд порушується питання про скасування судових рішень та прийняття нового рішення про задоволення позову з підстав, передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 229, 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Для обґрунтування зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на:

ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2012 року (№ 6-11872св11) та від 13 листопада 2013 року (№ 6-23652св13) у справах про визнання недійсними договорів дарування;

постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (№ 6-9цс14) та від 18 червня 2014 року (№ 6-69цс14) у справах про визнання недійсними договорів дарування, від 4 червня 2014 року (№ 6-60цс14) у справі про визнання недійсним договору дарування та відшкодування моральної шкоди.

Так, у вказаних постановах Верховний Суд України висловив позицію, що відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним на підставі частини третьої статті 203 та статті 229 цього Кодексу (435-15) .

За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-11872св11, № 6-23652св13 суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову, виходив з того, що особа, яка укладала оспорюваний договір дарування, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов'язків сторін за цим договором, оскільки вважала такий правочин договором довічного утримання. На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції указав на встановлені обставини, що свідчили про укладення договору під впливом помилки: у першому випадку позивач був інвалідом ІІ групи, особою похилого віку, хотів отримати від відповідача догляд та необхідну допомогу і не мав наміру дарувати будинок сторонній людині; у другому випадку позивачка продовжувала проживати у спірному будинку та самостійно оплачувати комунальні послуги, фактичної передачі житлового будинку не відбулось, ключі від будинку позивачка та її чоловік після відчуження будинку відповідачам не передавали.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що спірний правочин відповідає положенням статті 203 ЦК України; помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. На підтвердження цього висновку суд апеляційної інстанції зазначив про встановлення таких обставин. Текст оспорюваного договору дарування сторонами прочитано, зміст, значення та наслідки угоди їм роз'яснені і відповідають намірам сторін, про що останніми проставлені підписи в договорі дарування. Під час укладення цієї угоди позивачка розуміла значення своїх дій, оскільки була ознайомлена зі змістом договору, суть договору дарування роз'яснювалася їй та її сину, відповідачу у справі, нотаріусом. Крім того, апеляційний суд не взяв до уваги посилання ОСОБА_1 на те, що вона після укладення договору дарування квартири продовжує сплачувати комунальні послуги за це житло, оскільки вважав, що тягар утримання лежить на власникові майна, а позивач здійснює платежі з оплати комунальних послуг за власним волевиявленням.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норми матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не суперечать викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (№ 6-9цс14), 4 червня 2014 року (№ 6-60цс14) та 18 червня 2014 року (№ 6-69цс14), але є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 належала квартира АДРЕСА_1.

12 червня 2007 року між нею та її сином ОСОБА_2 укладено договір дарування зазначеної квартири.

ОСОБА_1 з 1994 року є пенсіонером за віком, на що вказує копія посвідчення від 24 січня 1994 року; її чоловік ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. У березні 2000 року їй проведено операцію з резекції 2/3 частин шлунку (довідка обласного клінічного онкологічного диспансеру Полтавського обласного відділу охорони здоров'я Міністерства охорони здоров'я України від 18 квітня 2000 року).

Відповідно до інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 26 листопада 2014 року відомості про реєстрацію на ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно відсутні (а.с. 42).

Згідно з актом, складеним працівниками товариства з обмеженою відповідальністю "Житлорембудсервіс" (далі - ТОВ "Житлорембудсервіс") та затвердженим генеральним директором цього товариства 27 листопада 2014 року, ОСОБА_1 проживає в квартирі АДРЕСА_1 (а.с. 43).

Відповідно до довідки (витягу з домової книги про склад сім'ї та реєстрацію) товариства з обмеженою відповідальністю "Житлорембудсервіс" від 26 листопада 2014 року ОСОБА_2, хоч і є власником спірної квартири, але в ній не зареєстрований, натомість ОСОБА_1 зареєстрована з червня 1986 року (а.с. 44).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

З роз'яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", убачається, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України (435-15) у сукупності вважаються правильно застосованими.

У справі, рішення в якій переглядаються, суд касаційної інстанції, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, не звернув уваги на те, що всупереч вимогам частини першої статті 229 ЦК України судові рішення не містять переконливих доводів про відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Крім того, суд касаційної інстанції залишив поза увагою те, що апеляційний суд: не надав жодної оцінки поясненням ОСОБА_1 та долученим нею документам (інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 26 листопада 2014 року; акту, складеному працівниками ТОВ "Житлорембудсервіс" та затвердженому генеральним директором цього товариства 27 листопада 2014 року, довідці (витягу з домової книги про склад сім'ї та реєстрацію) ТОВ "Житлорембудсервіс" від 26 листопада 2014 року); не встановив обставини, що мають значення для справи, та не виконав ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року, якою було визначено необхідність установити обставини щодо наявності чи відсутності в позивача спірної квартири як єдиного житла та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Допущені судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій порушення статті 212, частини другої статті 303 і частини другої статті 335 ЦПК України не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору.

За таких обставин рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 5 червня 2014 року, ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 2 грудня 2014 року й ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 5 червня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 2 грудня 2014 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року скасувати, передати справу на розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього договору недійсним.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування, тощо.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України (435-15) у сукупності вважаються правильно застосованими.