6-738цс15 Про стягнення заборгованості за кредитними договорами, за зустрічним позовом про захист прав споживача, визнання кредитних договорів та договору застави недійсними, захист права власності - Текст документа

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" до товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус", ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк", треті особи - товариство з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус", приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про захист прав споживача, визнання кредитних договорів та договору застави недійсними, захист права власності за заявою публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року,

У січні 2010 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ "КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" (далі - ТОВ "Українське фінансове агентство "Верус"), ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами, посилаючись на те, що між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 були укладені кредитні договори НОМЕР 1 від 10 квітня 2007 року та НОМЕР 2 від 10 квітня 2007 року, за умовами яких позивач надав, а відповідач отримав у кредит грошові кошти. Зобов'язання ОСОБА_1 за кредитними договорами були забезпечені порукою на підставі договору, укладеного між банком та ТОВ "Українське фінансове агентство "Верус". Свої зобов'язання за кредитними договорами ОСОБА_1 належним чином не виконав, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість, яку відповідачі добровільно не погашають, тому банк, уточнивши позовні вимоги, просив суд визнати дійсним кредитний договір НОМЕР 1 від 10 квітня 2007 року; стягнути з ОСОБА_1 у рахунок погашення заборгованості за договором НОМЕР 1 від 10 квітня 2007 року - 806 128 грн. 27 коп. та за договором НОМЕР 2 від 10 квітня 2007 року - 24 314 грн. 84 коп. та солідарно з ТОВ "Українське фінансове агенство "Верус" та ОСОБА_1 у рахунок погашення заборгованості за вказаними кредитними договорами 400 грн.

У травні 2013 року ОСОБА_1 подав зустрічну позовну заяву, у якій, заперечуючи проти заявлених до нього вимог, просив визнати недійсними укладені між ним та ПАТ "КБ "ПриватБанк" кредитні договори НОМЕР 1 від 10 квітня 2007 року, НОМЕР 2 від 10 квітня 2007 року, посилаючись на те, що вони укладені з порушенням вимог чинного законодавства, їх умови є несправедливими й такими, що не відповідають вимогам Закону України "Про захист прав споживачів". Крім того ОСОБА_1 просив визнати недійсним укладений між сторонами договір застави рухомого майна.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2014 року позовні вимоги ПАТ "КБ "ПриватБанк" задоволено. У задоволені зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання судових витрат.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 6 травня 2014 року було зазначено з яких сум складається загальний розмір стягнутої заборгованості за кожним кредитним договором.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення з ОСОБА_1 пені за кредитним договором НОМЕР 1 від 10 квітня 2007 року, зменшивши її розмір до 126 504 грн. 71 коп. В решті рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року касаційну скаргу ПАТ "КБ "ПриватБанк" відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У заяві ПАТ "КБ "ПриватБанк" просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року та залишити в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2014 року, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 258, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ "КБ "ПриватБанк" ОСОБА_3 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що 10 квітня 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР 1, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит в сумі 26 891,09 доларів США, а ОСОБА_1 зобов'язався повернути отриманий кредит і сплатити проценти у встановлених договором розмірі та строки, що підтверджується особливими умовами договору застави, який був нотаріально посвідчений 11 квітня 2007 року.

На виконання умов кредитного договору НОМЕР 1 від 10 квітня 2007 року ОСОБА_1 отримав від ПАТ "КБ "ПриватБанк" 26 891,09 доларів США, що підтверджується копією заяви про видачу готівки НОМЕР_3 від 11 квітня 2007 року та перерахуванням цих коштів до ТОВ "Автоприват" на оплату вартості автомобіля за договором купівлі-продажу автомобіля від 28 березня 2007 року між ТОВ "Автоприват" та ОСОБА_1.

На забезпечення зобов'язань за спірним кредитним договором між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 було укладено договір застави автомобіля від 11 квітня 2007 року, в якому сторонами була досягнута згода з усіх істотних умов договору, а також зазначено, що договір застави укладений на забезпечення умов кредитного договору НОМЕР 1 від 10 квітня 2007 року із зазначенням у п.п. 34.1-34.4 особливих умов кредитного договору та договору застави. Договір застави нотаріально посвідчено та обставини стосовно його підписання ОСОБА_1 не заперечував.

Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору станом на 25 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 100 892,15 доларів США, (або 806 128 грн. 27 коп. за курсом НБУ на дату розрахунку), яка складається з простроченої заборгованості за кредитом - 21 849,00 доларів США; поточної заборгованості по тілу кредиту - 3 006,71 доларів США; простроченої заборгованості по процентах - 31 670,20 доларів США; поточної заборгованості по процентах - 15,98 доларів США; заборгованості по пені - 44 350,26 доларів США.

Крім того, між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР 2 від 10 квітня 2007 року у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку із сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% річних на суму залишку з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

Заборгованість ОСОБА_1 за цим договором станом на 25 жовтня 2013 року склала 25 314 грн. 84 коп. та включає заборгованість за кредитом - 5 027 грн. 17 коп.; заборгованість за процентами - 18 844 грн. 11 коп.; штраф - 1 443 грн. 56 коп.

12 січня 2009 року між відповідачем ТОВ "Українське фінансове агентство "Верус" та ПАТ "КБ "ПриватБанк" був укладений договір поруки НОМЕР 4, за умовами якого ТОВ "Українське фінансове агентство "Верус" зобов'язалось відповідати перед Банком за виконання ОСОБА_1 своїх обов'язків за кредитними договорами НОМЕР 1 від 10 квітня 2007 року та НОМЕР 2 від 10 квітня 2007 року, що підтверджується копіями зазначеного договору та додатку до нього (т. 1, а.с. 12-13).

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ "КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не доведено відсутність вільного волевиявлення сторін та невідповідність їх внутрішній волі умовам правочинів, враховуючи отримання позичальником грошової суми кредиту в повному обсязі та використання коштів на власні потреби; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином, є необґрунтованою.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, в частині стягнення з ОСОБА_1 пені, виходив із того, що стягнення неустойки пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою (за відсутності про це заяви сторони у спорі).

Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року суд дійшов висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони. Таким чином суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права а саме: статей 258, 267 ЦК України.

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Таким чином, пеня - це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Спеціальна позовна давність встановлена законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України.

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.

Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні.

В матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності, яка подана до винесення місцевим судом рішення, згідно вимог частини третьої статті 267 ЦК України.

Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України (435-15) "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 жовтня 2014 року в частині відмови в позові про стягнення пені за кредитним договором від 10 квітня 2007 року, зменшивши її розмір до 126 504 грн. 71 коп., а також ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року в зазначеній частині скасувати, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2014 року щодо вирішення зазначених позовних вимог - залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

(у справі № 6-738цс15)

Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України (435-15) "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.