Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого                    Яреми А.Г.,

суддів:                        Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І.,

                               Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,

                               Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного підприємства "Таврія" до ОСОБА_1, фермерського господарства "Скорук Максим Анатолійович", управління Держземагентства у Нікопольському районі Дніпропетровської області, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпропетровська обласна земельна агенція", про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання договору оренди земельної ділянки поновленим та зобов'язання вчинити певні дії щодо укладення додаткової угоди та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним акта відновлення меж земельної ділянки і договору оренди земельної ділянки за заявою фермерського господарства "Скорук Максим Анатолійович" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року,

У лютому 2013 року приватне підприємство "Таврія" (далі - ПП "Таврія") звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору оренди земельної ділянки, який укладено 8 лютого 2007 року із ОСОБА_1, воно використовувало земельну ділянку площею S_1 га для вирощування сільськогосподарських культур; договір укладався на 5 років, починаючи з дати його реєстрації.

Відповідно до умов договору після його закінчення орендар має переважне перед іншими особами право на укладення договору оренди

земельної ділянки на новий строк. Умови договору виконувались ним належно, до закінчення строку дії договору підприємство надіслало орендодавцю лист-повідомлення про намір скористатися своїм переважним правом на оренду земельної ділянки, але згодом дізналося про передання на підставі договору від 26 березня 2012 року зазначеної земельної ділянки в оренду фермерському господарству "Скорук Максим Анатолійович" (далі - ФГ "Скорук М.А.").

Цей договір укладено між ОСОБА_1 і ФГ "Скорук М.А." з порушенням прав ПП "Таврія", передбачених статтею 33 Закону України "Про оренду землі", крім того зміст договору не відповідає вимогам абзацу четвертого частини четвертої статті 15 цього Закону, оскільки акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) складено з порушенням норм чинного земельного законодавства, зокрема закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проведено за відсутності власників суміжних земельних ділянок, а тому місце розташування земельної ділянки не встановлено.

Позивач просив суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 26 березня 2012 року, скасувати його державну реєстрацію та визнати поновленим договір оренди земельної ділянки від 8 лютого 2007 року, зобов'язавши ОСОБА_1 укласти з ПП "Таврія" додаткову угоду.

Третя особа ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним акта відновлення меж земельної ділянки та договору оренди земельної ділянки, мотивуючи вимоги тим, що його права як власника суміжної земельної ділянки порушені, оскільки державний акт відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), який є невід'ємною частиною договору, складено незаконно.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2013 року у задоволенні позовів ПП "Таврія" та ОСОБА_2 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2014 року рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2013 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПП "Таврія" задоволено частково: визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 26 березня 2012 року, укладений між ФГ "Скорук М.А." і ОСОБА_1; визнано поновленим договір оренди земельної ділянки від 8 лютого 2007 року, укладений між ПП "Таврія" і ОСОБА_1; зобов'язано ОСОБА_1 вчинити дії щодо укладення з ПП "Таврія" додаткової угоди; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року касаційну скаргу ФГ "Скорук М.А." відхилено, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2014 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ФГ "Скорук М.А." просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 41 Конституції України, статті 33 Закону України "Про оренду землі", статей 316, 317, 319, 321, 627, 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та статей 116, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ).

На підтвердження своїх доводів ФГ "Скорук М.Г." наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року та 19 листопада 2014 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

На підставі пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІII "Про забезпечення права на справедливий суд" (192-19) справа розглядається в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції від 3 серпня 2010 року; далі - ЦПК України (1618-15) ) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Суди під час розгляду справи встановили, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 3 березня 2006 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею S_1 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована АДРЕСА_1.

8 лютого 2007 року між ОСОБА_1 і ПП "Таврія" укладено договір оренди земельної ділянки строком на п'ять років, починаючи від дня його державної реєстрації, яка проведена 23 березня 2007 року.

15 серпня 2011 року ПП "Таврія" отримало від ОСОБА_1 повідомлення з проханням не проводити посівні роботи і залишити земельну ділянку в належному стані після закінчення терміну дії договору

10 лютого 2012 року ПП "Таврія" надіслало ОСОБА_1 лист-повідомлення про намір скористатися своїм переважним правом на поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк, при цьому додало до нього проект додаткової угоди.

Однак 26 березня 2012 року ОСОБА_1 уклав договір оренди зазначеної земельної ділянки з ФГ "Скорук М.А.".

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів факт повідомлення відповідача про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди на новий строк.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що ПП "Таврія" має переважне право на укладення із ОСОБА_1 договору оренди на новий строк, оскільки належно виконувало обов'язки орендаря, повідомило орендодавця про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк та надіслало проект додаткової угоди до договору.

Проте у наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, керувався тим, що переважне право орендаря на укладення договору оренди на новий строк не може бути примусом для власника земельної ділянки і передбачає право, а не обов'язок на переукладення договору оренди.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи судові рішення й відмовляючи в задоволенні позовних вимог, у рішенні від 19 листопада 2014 року зазначила, що поновлення переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк можливе лише шляхом переведення на орендаря, право якого порушено, відповідних прав та обов'язків за договором оренди між відповідачами у справі.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 33 Закону України "Про оренду землі", статей 319, 321, 627, 638, 651, 653 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" під договором оренди землі розуміється договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, вони регулюються також актами земельного законодавства - ЗК України (2768-14) , Законом України "Про оренду землі" (161-14) .

Судом установлено, що 8 лютого 2007 року між ПП "Таврія" і ОСОБА_1 укладено договір оренди землі.

Частинами першою - п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Відповідно до статей 319, 626 ЦК України реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін.

Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування виділеною земельною ділянкою, належне виконання своїх обов'язків за договором; відсутність письмового повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; укладення додаткової угоди про поновлення договорів оренди.

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦК України, буде передусім при укладенні договору оренди:

- з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

- у разі укладення з новим орендарем договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

- у разі укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю в поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об'єкт оренди для власних потреб.

Виходячи з положень статті 11 ЦК України, статті 2 Закону України "Про оренду землі", відповідно до яких права й обов'язки сторін виникають з актів цивільного законодавства й укладеного договору, а також із частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", слід дійти висновку про те, що направлення відповідачем до закінчення строку дії договору оренди повідомлення про відсутність у нього, як власника земельної ділянки, наміру поновлювати договір оренди на новий строк після закінчення терміну дії попереднього договору з проханням після закінчення терміну дії договору не проводити посівні роботи, залишивши земельну ділянку в належному стані, не створює будь-яких прав та обов'язків для сторін у розумінні статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року (справа № 6-3цс15), 18 березня 2015 року (справа № 6-4цс15) та 25 лютого 2015 року (справа № 6-10цс15).

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши факт належного виконання ПП "Таврія" умов договору оренди землі, дотримання ним строків і процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк, а також відсутність листа-повідомлення від орендодавця про відмову в поновленні договору на новий строк та укладення орендодавцем договору оренди з іншим орендодавцем на таких самих умовах, які запропоновані ПП "Таврія", дійшли обґрунтованого висновку про наявність у ПП "Таврія" переважного права на поновлення договору оренди землі на новий строк та порушення цього права у зв'язку з укладенням орендодавцем договору оренди від 26 березня 2012 року з іншим орендарем - ФГ "Скорук М.А.".

Оскільки у справі, яка переглядається, рішення касаційної інстанції є законним, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, то відповідно до статті 360-5 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Керуючись статтею 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви фермерського господарства "Скорук Максим Анатолійович" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Відповідно до статей 319, 626 ЦК України реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін.

Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування виділеною земельною ділянкою, належне виконання своїх обов'язків за договором; відсутність письмового повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; укладення додаткової угоди про поновлення договорів оренди.

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦК України, буде передусім при укладенні договору оренди:

- з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

- у разі укладення з новим орендарем договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

- у разі укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю в поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об'єкт оренди для власних потреб.