6-23цс15 Про визнання добросовісним набувачем земельної ділянки - Текст документа

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_8, треті особи - ОСОБА_9, ОСОБА_2, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, про витребування земельних ділянок, скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та визнання права власності на земельні ділянки, за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання добросовісним набувачем земельної ділянки за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року,

У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 із зазначеним вище позовом.

Позивач зазначав, що є власником спірних земельних ділянок на підставі договорів купівлі-продажу, укладених 19 березня 2011 року з ОСОБА_9 та ОСОБА_2.

Посилаючись на те, що право власності на земельні ділянки, які є предметом спору, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачами, ОСОБА_1 просив суд витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 спірні земельні ділянки та визнати за ним право власності на ці земельні ділянки. Крім того, на підставі статті 378 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 19, 26 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV (1952-15) ) позивач заявив вимоги щодо скасування рішення про державну реєстрацію за відповідачами речових прав на земельні ділянки.

ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання його добросовісним набувачем земельної ділянки. Свої вимоги ОСОБА_6 обґрунтовував тим, що відповідно до ЦК України (435-15) він є добросовісним набувачем земельної ділянки, оскільки придбав її за відплатним договором, при цьому не знав і не міг знати про наявність судових спорів щодо цієї земельної ділянки та відповідно прав на неї інших осіб, зокрема ОСОБА_1.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 червня 2014 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_6 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_9 та ОСОБА_2 відхилено та залишено без змін судові рішення.

У грудні 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року.

У заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ухвали апеляційного та касаційного судів та ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) та статей 387, 388, 396 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року.

Для прикладу наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року, 12 лютого 2014 року, 26 лютого 2014 року, 14 травня 2014 року, 18 червня 2014 року (у справах № 6-13814св14 та № 6-7490св14), 2 липня 2014 року, 6 серпня 2014 року, 20 серпня 2014 року, 24 вересня 2014 року та 1 жовтня 2014 року, рішення цього ж суду від 4 липня 2012 року та 25 червня 2014 року, а також ухвалу Верховного Суду України від 1 вересня 2010 року, в яких, на їх думку, зазначені норми матеріального права застосовано по-іншому.

За змістом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ "Про забезпечення права на справедливий суд" (192-19) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із цим заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - ЦПК України (1618-15) ) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (192-19) .

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3, представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 та представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню.

За змістом статті 3605 ЦПК (1618-15) України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, рішення в якій переглядається, судами встановлено, що попередніми власниками спірних земельних ділянок були: ОСОБА_12 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку НОМЕР_1, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2006 року, та державного акта на право власності на земельну ділянку НОМЕР_2, виданого на підставі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2011 року; ОСОБА_11 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2006 року; та ОСОБА_10 відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки НОМЕР_4 та НОМЕР_5, виданих на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2006 року, та державних актів на право власності на земельні ділянки НОМЕР_6 та НОМЕР_7, виданих на підставі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2011 року.

19 березня 2011 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_1 було укладено договори купівлі-продажу НОМЕР_8 та НОМЕР_9, за якими ОСОБА_9 передав у власність позивачу належні йому на підставі договорів купівлі-продажу дві земельні ділянки, які є предметом спору.

Того ж дня ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_1 договори купівлі-продажу НОМЕР_10 та НОМЕР_11 ще двох спірних земельних ділянок, які належали йому на підставі попередньо укладених договорів купівлі-продажу.

Договори купівлі-продажу від 19 березня 2011 року були зареєстровані в Державному реєстрі правочинів. На державних актах про право власності на земельні ділянки нотаріусом, який зазначені договори купівлі-продажу посвідчував, зроблено відмітки про відчуження спірних земельних ділянок.

Крім того, суди встановили, що ОСОБА_9 та ОСОБА_2 право власності на спірні земельні ділянки не зареєстроване.

Станом на момент розгляду справи право власності на спірні земельні ділянки зареєстроване за ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 на підставі договорів купівлі-продажу від 27 червня 2013 року, 2 липня 2013 року та 22 серпня 2013 року відповідно.

Застосувавши при ухваленні рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 положення статті 125 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та статей 387, 388 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що в ОСОБА_9, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не виникло право власності на спірні земельні ділянки, оскільки вони не здійснили державної реєстрації цих прав в установленому Законом № 1952-IV (1952-15) та статтею 125 ЗК України порядку.

Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року, наданій заявниками як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції, вирішуючи спір, дійшов аналогічного з оскаржуваним рішенням, висновку про те, що позивачем за позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути лише власник цього майна або особа, що отримала це майно у володіння, а тому таке рішення не свідчить про неоднакове застосування норм матеріального права.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 серпня 2014 року касаційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про визнання недійсним рішення селищної ради та державного акта на право власності на земельну ділянку, виходив з того, що спірне рішення селищної ради прийняте нею з перевищенням повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, а визнання недійсним рішення, на підставі якого особі було видано державний акт на право власності, відповідно до норм частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції чинній на момент прийняття селищною радою рішення) зумовлює визнання недійсним і державного акта на право власності на земельну ділянку.

Аналогічних висновків дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ і в ухвалах від 24 вересня 2014 року та 1 жовтня 2014 року, наданих заявниками як приклад неоднакового застосування норм матеріального права.

Зазначені судові рішення не свідчать про наявність подібних правовідносин з оскаржуваним рішенням.

З ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року вбачається, що суд вирішив спір щодо визнання за особою права спільної сумісної власності подружжя на земельну ділянку та зробив висновок про те, що сама по собі відсутність державної реєстрації договору купівлі-продажу не може бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання земельної ділянки, придбаної під час перебування сторін спору в шлюбі, спільною сумісною власністю подружжя. Отже, правовідносини у справах не є подібними.

Так само не свідчать про неоднакове застосування статей 387, 388 та 396 ЦК України й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року (справа № 6-13814 св 14) та 6 серпня 2014 року, прийняті судом у справах, правовідносини в яких склалися у сфері спадкового права, а також ухвала Верховного Суду України від 1 вересня 2010 року, прийнята у справі, позовні вимоги в якій заявлено щодо усунення перешкод у користуванні нежитловими приміщеннями, придбаними на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з особою, якій належало право власності на спірні приміщення як переможцю аукціонних торгів, проведених на виконання судових рішень у межах процедури банкрутства юридичної особи, яка раніше спірні нежитлові приміщення передала на підставі договору дарування відповідачу в справі.

Крім того, не свідчать про подібність правовідносин зі справою, заяву про перегляд рішення в якій подано ОСОБА_1 та ОСОБА_2, й рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року (позов про визнання нікчемним правочину купівлі-продажу квартири, оформленого розпискою) та ухвали цього суду від 25 червня 2014 року (спір щодо визнання недійсним договору міни земельних ділянок), 14 травня 2014 року (спір щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладено під час дії мораторію на продаж таких земельних ділянок), 18 червня 2014 року в справі № 6-7490 св 14 (спір щодо витребування з незаконного володіння земельної ділянки та об'єкта незавершеного будівництва в особи, яка придбала спірне майно за договором купівлі-продажу, укладеним з продавцем після винесення судом рішення, відповідно до якого останній втрачав право розпорядження цим майном) та 26 лютого 2014 року (спір щодо повернення квартири із чужого незаконного володіння у зв'язку з відсутністю в особи права на її відчуження).

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2014 року також не може бути прикладом неоднакового застосування статей 387, 388 та 396 ЦК України, оскільки нею було залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій у частині витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння у зв'язку з порушенням права акціонера товариства на розпорядження нею, що свідчить про різні правовідносини. В іншій частині заявлених позовних вимог суд, скасовуючи ухвалені рішення та передаючи справу на новий розгляд, виходив з відсутності встановлених фактичних обставин справи, які мають значення для вирішення спору.

За таких обставин, які вказують на те, що наведені заявниками судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, вважати заяву обґрунтованою немає підстав.