Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

Головуючого                 Романюка Я.М.,

Суддів:                     Григор'євої Л.І., Охрімчук Л.І.,

                            Яреми А.Г., Гуменюка В.І.,

                            Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,

                            Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні будівлею за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2014 року,

У липні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні приміщенням магазину шляхом звільнення його. Позивачка зазначала, що 13 липня 2012 року між нею та Дубенським районним споживчим товариством було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого вона придбала приміщення магазину «Сільгосппродукти», що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Проте відповідач ОСОБА_2, яка до укладення вищевказаного договору купівлі-продажу була орендарем магазину, створює їй перешкоди у користуванні ним, відмовляючись його звільнити, незважаючи на те, що укладений між відповідачем і Дубенським районним споживчим товариством договір оренди від 1 вересня 2011 року припинив свою дію.

У зв'язку із наведеним та на підставі статті 391 ЦК України ОСОБА_1 просила суд зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні магазином шляхом звільнення його.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Дубенського міськрайонного суду від 13 березня 2014 року у позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 3 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за зазначеним позовом.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 317, 334, 655, 662 ЦК України (435-15) , що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Відмовляючи в позові суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки договором оренди від 1 вересня 2011 року передбачено лише підстави його дострокового розірвання, однак порядку такого розірвання не визначено, у зв'язку з чим зазначений договір продовжує діяти, домовленості чи згоди сторін про розірвання договору оренди не було, а тому ОСОБА_2 правомірно займає спірне приміщення магазину на підставі указаного договору, дія якого закінчується лише 1 серпня 2014 року.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові з інших підстав, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту своїх прав і заявила позов до неналежного відповідача, оскільки тільки Дубенське споживче товариство має право вимагати від ОСОБА_2 повернення раніше переданого в оренду нерухомого майна у зв'язку із розірванням чи припиненням договору оренди і тільки на вказаному товаристві лежить обов'язок передати позивачу товар, за який він отримав від останнього відповідну плату.

Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року, від 11 липня 2012 року, від 4 вересня та 25 грудня 2013 року, від 19 листопада 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 317 ЦК України посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив із того, що за змістом статті 317 ЦК України тільки власникові належить право володіння, користування та розпорядження майном і таке право в особи виникає з моменту державної реєстрації майна.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 317 ЦК України.

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Судами встановлено, що 1 вересня 2011 року між Дубенським районним споживчим товариством та ОСОБА_2 було укладено договір оренди магазину «Сільгосппродукти», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 зі строком дії до 1 серпня 2014 року.

13 липня 2012 року Дубенське споживче товариство здійснило відчуження магазину на користь ОСОБА_1 шляхом укладення із нею договору купівлі-продажу на прилюдних торгах, попередньо направивши ОСОБА_2 лист-претензію від 12 червня 2012 року, в якому товариство повідомило відповідачку про розірвання договору оренди від 1 вересня 2011 року та вимагало термінового звільнення приміщення магазину.

Статтею 770 ЦК України зазначено, що сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється.

Пунктом 9.4 договору оренди магазину від 1 вересня 2011 року встановлено, що у разі відчуження орендодавцем основних засобів, що орендуються, договір припиняється.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.

У відповідності до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

При цьому положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.

Судом також встановлено, що у зв'язку із відчуженням 13 липня 2012 року товариством приміщення магазину на користь ОСОБА_1 договір оренди припинив свою дію відповідно до п. 9.4. указаного договору, а тому до спірних правовідносин підлягає застосування положення статті 391 ЦК України.

Виходячи із аналізу вищенаведених норм права та з урахуванням того, що у справі, яка переглядається, судами було встановлено факт відчуження наймодавцем предмету оренди і переходу права власності на майно до позивачки, яка новий договір оренди з відповідачкою не укладала, ОСОБА_1 виявила намір на власний розсуд користуватися своєю власністю, а тому вимоги позивачки щодо усунення перешкод у користуванні її власністю шляхом виселення із приміщення магазину є обґрунтованими, та відповідають положенням статті 16 ЦК України, а порушене право користування власністю - відновленню.

Отже, вирішуючи спір, суди не врахували положень статті 770 ЦК України та п. 9.4 договору оренди, у якому зазначено, що припинення договору відбудеться у разі відчуження наймодавцем предмету оренди та дійшли до помилкового висновку про продовження терміну дії договору оренди після відчуження наймодавцем предмету оренди.

Крім того, посилання апеляційного суду, з яким погодився касаційний суд, на те, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту своїх прав і заявила позов до неналежного відповідача, оскільки тільки Дубенське споживче товариство має право вимагати від ОСОБА_2 повернення раніше переданого в оренду нерухомого майна, є помилковим і таким, що не ґрунтується на законі, оскільки відповідно до положень 319, 391 ЦК України (435-15) власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

З урахуванням того, що між сторонами договірних зобов'язань не існувало, оскільки договір оренди припинив свою дію в момент відчуження приміщення магазину новому власнику, до спірних правовідносин застосовуються положення статті 391 ЦК України.

Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну й ту саму норму матеріального права - статтю 317 ЦК України (435-15) , що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, судові рішення є незаконними, а фактичні обставини справи встановлені повно та правильно, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України їх необхідно скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дубенського міськрайонного суду від 13 березня 2014року, рішення апеляційного суду Рівненської області від 3 грудня 2014 року та ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Зобов'язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні магазином «Сільгосппродукти», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та звільнити зазначене приміщення магазину.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 571 грн. 84 коп. понесених нею судових витрат.

Рішення Верховного Суду України є остаточним і може бути оскаржено тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Передбачений статтею 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном, підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.