Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого                        Яреми А.Г.,

суддів:                            Григор'євої Л.І., Лященко Н.П.,

                                   Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,

                                   Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" про визнання недійсною умови кредитного договору за заявою публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року,

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 листопада 2011 року між нею і публічним акціонерним товариством "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк") укладено кредитний договір, і вона отримала споживчий кредит у розмірі 160 000 грн зі сплатою 32% річних строком на 24 місяці. У пункті 6.2 договору сторони домовились внести третейське застереження про те, що розгляд і вирішення спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання цього договору, відбуваються у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації "Всеукраїнський фінансовий союз" (м. Чернігів). Позивачка зазначала, що вказаний пункт договору обмежує її права споживача, порушує принцип рівності сторін за договором, не відповідає вимогам законодавства. ОСОБА_1 зазначала, що пунктом 14 статті 6 Закону України "Про третейські суди" (чинним на час укладення спірного договору) третейським судам заборонено розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 1 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 9 вересня 2014 року, позов задоволено; постановлено визнати недійсним з моменту укладення пункт 6.2 кредитного договору, укладеного 15 листопада 2011 року між ПАТ "Альфа-Банк" і ОСОБА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року касаційну скаргу ПАТ "Альфа-Банк" відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ "Альфа-Банк" просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 14 частини першої статті 6 Закону України "Про третейські суди", пункту 22 статті 1 та статей 4 - 15 Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

На підтвердження своїх доводів ПАТ "Альфа-Банк" наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року, від 12 вересня 2012 року, від 12 грудня 2012 року, від 1 жовтня 2014 року, а також рішення цього ж суду від 18 липня 2012 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (192-19) справа розглядається в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ "Альфа-Банк", перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява ПАТ "Альфа-Банк" задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України (в редакції від 3 серпня 2010 року) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що 15 листопада 2011 року між ОСОБА_1 і ПАТ "Альфа-Банк" було укладено кредитний договір, згідно якого позичальник отримав споживчий кредит у розмірі 160 000 грн зі сплатою 32% річних строком на 24 місяці.

Пунктом 6.2 кредитного договору передбачено, що судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони в зв'язку з цим договором, розгляд і вирішення всіх спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання договору відбуваються у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації "Всеукраїнський фінансовий союз" (м. Чернігів) відповідно до його Регламенту. Розгляд їх спору у третейському суді буде проходити виключно на підставі наданих сторонами письмових матеріалів, без проведення усного слухання і виклику сторін.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій зазначали, що Законом України "Про внесення змін до статті 6 Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VI "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам", який набрав чинності 12 березня 2011 року, частину першу статті 6 зазначеного Закону доповнено пунктом 14 про те, що третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Однак у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2012 року та від 1 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 14 частини першої статті 6 Закону України "Про третейські суди", що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Статтею 5 Закону України "Про третейські суди" передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України "Про третейські суди" третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Статтею 6 Закону України "Про третейські суди" визначено категорії справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонений третейськими судами.

Законом України "Про внесення змін до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" частину першу статті 6 Закону України "Про третейські суди" доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року.

Отже на час укладання кредитного договору (15 листопада 2011 року) Закон України "Про третейські суди" (1701-15) містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що третейське застереження в кредитному договорі від 15 листопада 2011 року між ОСОБА_1 і ПАТ "Альфа-Банк" було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України "Про третейські суди", і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним.

Саме з таких міркувань виходив й суд касаційної інстанції, залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення.

Відповідно до статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтею 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Законом України "Про внесення змін до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" частину першу статті 6 Закону України "Про третейські суди" доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року.

На час укладання кредитного договору (15 листопада 2011 року) Закон України "Про третейські суди" (1701-15) містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що третейське застереження в кредитному договорі від 15 листопада 2011 року між фізичною особою (споживачем) і банком було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України "Про третейські суди", і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним.