Про виплату належних особі відсотків відповідно до укладених договорів банківських вкладів або розірвати договори та повернути вклади - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Банк "Таврика" про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року,

У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що між ним та публічним акціонерним товариством "Банк "Таврика" (далі - ПАТ "Банк "Таврика") було укладено три договори банківських вкладів "Пенсійний", зокрема: 19 грудня 2011 року зі строком зберігання до 21 червня 2013 року на рахунок якого позивачем було внесено 300 тис. грн; 4 січня 2012 року зі строком зберігання до 5 липня 2013 року, на рахунок якого позивачем було внесено 300 тис. грн; 5 січня 2012 року зі строком зберігання до 5 липня 2013 року на рахунок якого позивачем було внесено 2 400 дол. США.

11 грудня 2012 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату належних йому відсотків відповідно до укладених договорів або розірвати договори та повернути вклади, відповідь на яку не отримав.

18 грудня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до голови Національного банку України (далі - НБУ) із заявою щодо повернення вкладів. Листом НБУ від 2 січня 2013 року його повідомлено про віднесення ПАТ "Банк "Таврика" (20 грудня 2012 року) до категорії неплатоспроможних та прийняття рішення про запровадження тимчасової адміністрації, протягом дії якої вкладники банку можуть отримати свої кошти за договорами банківського вкладу, строк дії яких закінчився; виплати за зазначеними договорами здійснюються у розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, але не більше 200 тис. грн.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив стягнути у судовому порядку з ПАТ "Банк "Таврика" кошти за договорами банківських строкових вкладів з урахуванням процентів та інфляційних втрат загальною сумою 761 760 грн 63 коп., визнати протиправними дії та бездіяльність уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ "Банк "Таврика" ОСОБА_3 щодо залишення без розгляду його заяви від 8 квітня 2013 року.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2013 року, описки в якому виправлено ухвалами цього ж суду від 24 грудня 2013 року та від 29 травня 2014 року, позов задоволено частково: стягнуто з ПАТ "Банк "Таврика" на користь ОСОБА_1 761 760 грн 63 коп. у рахунок повернення коштів за договорами банківських строкових вкладів; у решті позову відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 15 липня 2014 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення апеляційного суду м. Києва від 15 липня 2014 року.

У листопаді 2014 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 526, 625, 1058 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах.

У зв'язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 15 липня 2014 року, залишивши в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 грудня 2013 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2014 року зазначену вище справу допущено до провадження Верховного Суду України.

За змістом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (192-19) (далі - Закон № 192-VIII (192-19) ) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (192-19) .

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України вважають, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 360-5 ЦПК України (1618-15) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між ОСОБА_1 та ПАТ "Банк "Таврика" укладено договори банківських строкових вкладів "Пенсійний", зокрема:

- 19 грудня 2011 року із ставкою 22 % річних та строком зберігання до 21 червня 2013 року, на рахунок якого позивачем було внесено 300 тис. грн;

- 4 січня 2012 року із ставкою 22 % річних та строком зберігання до 5 липня 2013 року, на рахунок якого позивач переказав кошти загальною сумою 300 тис. грн;

- 5 січня 2012 року із ставкою 11 % річних та строком зберігання до 5 липня 2013 року на рахунок якого позивачем було внесено 2 400 дол. США.

На виконання рішення НБУ від 23 листопада 2012 року № 906 на засіданні правління ПАТ "Банк "Таврика" 23 листопада 2012 року було прийнято рішення про припинення будь-яких операцій з клієнтами банку (а. с. 19-20).

Постановою правління Національного банку України від 20 березня 2013 року № 97 прийнято рішення про відкликання у ПАТ "Банк "Таврика" банківської ліцензії та ліквідацію банку (а. с. 73).

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 20 березня 2013 року № 17 розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк "Таврика" з 21 березня 2013 року (а. с. 74).

Уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Таврика" призначено начальника відділу тимчасової адміністрації та ліквідації неплатоспроможних банків ОСОБА_3 (а. с. 75).

Вимоги ОСОБА_1 включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів як такі, що підлягають задоволенню в сумі 1 289 749 грн 55 коп. у четвертій черговості згідно зі статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (а. с. 72).

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції, посилаючись на статті 526, 625, 629 та 1058 ЦК України (435-15) , дійшов висновків про встановлення факту невиконання банком взятих на себе зобов'язань та обґрунтованості позовних вимог в цій частині.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту прав у вигляді стягнення з відповідача коштів за депозитними вкладами порушує порядок здійснення ліквідаційної процедури та суперечить положеннями глави 16 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) та розділу 8 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) .

ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Для прикладу заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 26 грудня 2013 року, від 28 травня 2014 року та від 16 липня 2014 року; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 квітня 2014 року; постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 19 грудня 2013 року; ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 3 березня 2014 року.

Однак, зазначені судові рішення, надані ОСОБА_1 для порівняння, не є прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Зокрема, постанова окружного адміністративного суду м. Києва від 19 грудня 2013 року, ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2014 року й постанова Верховного Суду України від 3 березня 2014 року не є рішеннями суду касаційної інстанції.

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року не містить правової позиції щодо спірних правовідносин, а постановлена касаційним судом за наслідками перевірки дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права при поверненні апеляційної скарги заявнику.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року скасовано рішення судів попередніх інстанцій, а справу направлено на новий розгляд. У зазначеній справі вкладник звернувся до суду з позовом про стягнення залишку грошового вкладу мотивуючи вимоги тим, що Фондом у зв'язку зі здійсненням процедури ліквідації ПАТ "Банк "Таврика" було перераховано лише частину вкладу, а частина - залишилась не повернутою.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 23 квітня 2014 року постановленій у справі за позовом недержавного пенсійного фонду про повернення пенсійних активів, касаційний суд висловив позицію, що пенсійні активи позивача, який є відкритим пенсійним фондом, не можуть бути будь-яким забезпеченням, і не можуть управлятись як пенсійні активи безпосередньо банком.

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2013 року постановлена у справі про повернення вкладу у зв'язку із закінченням строку дії договору, який закінчився до введення в установі банку тимчасової адміністрації.

У справі, яка є переметом перегляду, судами встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з вимогами щодо повернення вкладу після того, як правлінням НБУ було прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії ПАТ "Банк "Таврика", а виконавчою дирекцією Фонду розпочато процедуру ліквідації, а також після того, як його вимоги були включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів. Строки дії договорів банківських вкладів закінчились під час здійснення ліквідаційної процедури.

Таким чином, в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 23 квітня 2014 року та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2013 року й від 16 липня 2014 року встановлені інші фактичні обставини справи, ніж у справі яка переглядається, що не є неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права.

За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 360-5 ЦПК України (в редакції, що діяли до набрання чинності Закону № 192-VIII (192-19) ) та статтею 360-3 ЦПК України (1618-15) , судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 серпня 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.