Про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання - Текст документа

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства "Львіввугілля" про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року,

У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного підприємства "Львіввугілля" (далі - ДП "Львіввугілля") про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання. Позивач зазначав, що з 24 вересня 1984 року по 16 травня 1996 року працював на підприємствах ДП "Львіввугілля" в особливо тяжких та шкідливих умовах праці, внаслідок чого отримав професійне захворювання. Довідкою медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) від 19 червня 1996 року йому вперше встановлено 50% втрати професійної працездатності та III групу інвалідності. Довідкою МСЕК від 4 березня 2008 року йому встановлено 60% втрати працездатності та III групу інвалідності безтерміново.

Посилаючись на те, що ушкодженням здоров'я йому завдана моральна шкода, ОСОБА_1 просив на відшкодування такої стягнути з ДП "Львіввугілля" 30 000 грн.

Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 19 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 24 квітня 2014 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ДП "Львіввугілля" на користь позивача 3 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 440-1 ЦК Української РСР (далі - ЦК УРСР (1540-06) ) та пункту 11 Правил відшкодування власником підприємств, установ і організацій або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків (492-93-п) , затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 492 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Правила), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що для визначення розміру моральної шкоди відповідно до п. 11 Правил (492-93-п) має застосовуватися розмір мінімальної заробітної плати, встановлений на момент виникнення спірних правовідносин.

Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 440-1 ЦК УРСР та пункту 11 Правил (492-93-п) посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив із того, що чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством, зокрема ст. 440-1 ЦК УРСР, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди - не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, який не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил (492-93-п) ). При цьому розмір мінімальної заробітної плати для розрахунку необхідно застосовувати той, який діє на час розгляду справи.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 440-1 ЦК УРСР та пункту 11 Правил (492-93-п) .

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до п. 38 Правил (492-93-п) право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Судами встановлено, що з 24 вересня 1984 року по 16 травня 1996 року ОСОБА_1 працював на підприємствах ДП "Львіввугілля" в особливо тяжких та шкідливих умовах праці, внаслідок чого отримав професійне захворювання. Довідкою МСЕК від 19 червня 1996 року йому вперше встановлено 50% втрати професійної працездатності та III групу інвалідності, що підтверджувалося під час подальших оглядів. Довідкою МСЕК від 4 березня 2008 року йому встановлено 60% втрати працездатності та III групу інвалідності безстроково.

Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з утратою 50% професійної працездатності виникло у ОСОБА_1 у 1996 році.

На час виникнення спірних правовідносин відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків, за рахунок роботодавця на підставі рішення суду передбачалось п. 11 Правил (492-93-п) , відповідно до якого моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії по трудових спорах; рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат.

Згідно зі ст. 440-1 ЦК УРСР (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Таким чином, вирішуючи спір, суди, визначаючи розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, на викладене уваги не звернули та не врахували, що ст. 440-1 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди - не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил (492-93-п) ).

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Вищезазначені вимоги закону у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Такий підхід цілком узгоджується з положенням ст. 83 ЦК УРСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права - статтю 440-1 ЦК УРСР та пункту 11 Правил (492-93-п) , що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати та передати справу на новий касаційний розгляд.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року скасувати і направити справу на новий касаційний розгляд.