Про відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я при виконанні трудових обов'язків - Текст документа

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства "Львіввугілля" про відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я при виконанні трудових обов'язків, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року,

У лютому 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного підприємства "Львіввугілля" (далі – ДП "Львіввугілля") про відшкодування моральної шкоди.

Зазначав, що з 26 лютого 1979 року до 11 липня 1996 року він перебував у трудових відносинах із відповідачем, отримав професійне захворювання. Висновком медико-соціальної експертної комісії (далі – МСЕК) від 11 липня 1996 року йому вперше було встановлено II групу інвалідності та втрату 80% професійної працездатності, що підтверджено під час подальших оглядів. Висновком МСЕК від 7 серпня 2008 року йому встановлено III групу інвалідності та втрату 60% професійної працездатності безстроково.

Посилаючись на те, ушкодженням здоров’я йому завдана моральна шкода, ОСОБА_1 просив на відшкодування шкоди стягнути з ДП "Львіввугілля" 188 160 тис. грн.

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 22 лютого 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ДП "Львіввугілля" на користь ОСОБА_1 10 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 13 червня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ДП "Львіввугілля" на користь ОСОБА_1 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про стягнення судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Львівської області від 13 червня 2013 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції й передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України (1618-15) ), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме п. 11 Правил відшкодування власником підприємств, установ і організацій або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових відносин (492-93-п) , затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 492 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) (далі – Правила), та незастосування до спірних правовідносин ст. 440-1 ЦК Української РСР.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року.

ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із положень п. 11 Правил (492-93-п) , згідно з яким розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших виплат, а також, керуючись установленими законом принципами розумності, виваженості та справедливості, дійшов висновку про доцільність відшкодування моральної шкоди в розмірі 3 тис. грн. При цьому суд виходив із розміру заробітної плати, що діяв на час виникнення спірних правовідносин.

Разом із тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зазначено, що чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством, зокрема ст. 440-1 ЦК Української РСР, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, який не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил (492-93-п) ). При цьому розмір мінімальної заробітної плати для розрахунку необхідно застосовувати той, який діє на час розгляду справи.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до п. 38 Правил (492-93-п) право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Судами встановлено, що з 26 лютого 1979 року до 11 липня 1996 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із відповідачем, отримав професійне захворювання. Висновком МСЕК від 11 липня 1996 року йому вперше було встановлено II групу інвалідності та втрату 80% професійної працездатності, що підтверджено під час подальших оглядів. Висновком МСЕК від 7 серпня 2008 року ОСОБА_1 встановлено III групу інвалідності та втрату 60% професійної працездатності безстроково.

Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди у зв’язку з утратою 80% професійної працездатності виникло в ОСОБА_1 у 1996 році.

На час виникнення спірних правовідносин відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов'язків, за рахунок роботодавця на підставі рішення суду передбачалось п. 11 Правил (492-93-п) , відповідно до якого моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії по трудових спорах; рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат.

Згідно зі ст. 440-1 ЦК УРСР (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Таким чином, вирішуючи спір, суди, визначаючи розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, на викладене уваги не звернули та не врахували, що згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил (492-93-п) ).

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Вищезазначені вимоги закону у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Такий підхід цілком узгоджується з положенням ст. 83 ЦК Української РСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну й ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати та передати справу на новий касаційний розгляд.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_1задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Правова позиція,

яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 грудня 2014 року у справі № 6-207цс14

Згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил (492-93-п) ).