Про визнання незаконним розпорядження, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та повернення земельних ділянок - Текст документа

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України, Державної інспекції сільського господарства України до Бориспільської районної державної адміністрації у Київській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконним розпорядження, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та повернення земельних ділянок за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року,

У травні 2012 року Дніпровський екологічний прокурор в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України, Державної інспекції сільського господарства України звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації від 22 січня 2010 року НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею S_1 га у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області та передано ОСОБА_1 у власність зазначену земельну ділянку. На підставі цього розпорядження ОСОБА_1 видано два державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯИ НОМЕР_2 та серії ЯИ НОМЕР_3. Земельну ділянку площею S_2 га (державний акт серії ЯИ НОМЕР_3) було поділено на три окремі земельні ділянки, і видано ОСОБА_1 три державні акти на право власності на земельні ділянки: серії ЯИ НОМЕР_4 на ділянку площею S_3 га, серії ЯИ НОМЕР_5 на ділянку площею S_4 га та серії ЯИ НОМЕР_6 на ділянку площею S_5 га.

2 червня 2011 року ОСОБА_1 на підставі договору-купівлі продажу відчужила ОСОБА_2 земельну ділянку площею S_6 га (державний акт серії ЯИ НОМЕР_2). У подальшому зазначену земельну ділянку було поділено на три окремі земельні ділянки, ОСОБА_2 видано три державні акти на право власності на земельні ділянки: серії ЯК НОМЕР_7 на ділянку площею S_7 га, серії ЯК НОМЕР_8 на ділянку площею S_8 га та серії ЯК НОМЕР_9 на ділянку площею S_9 га.

5 жовтня 2011 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку площею S_7 га (державний акт серії ЯК НОМЕР_7) ОСОБА_3.

Цього самого дня ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку площею S_9 га (державний акт серії ЯК НОМЕР_9) ОСОБА_4.

Оскільки передані у власність ОСОБА_1 земельні ділянки відносяться до земель водного фонду, тому не можуть передаватись у власність громадян, прокурор просив суд: визнати незаконним та скасувати розпорядження Бориспільської райдержадміністрації від 22 січня 2010 року НОМЕР_1 у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею S_1 га та передачу її у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Вишеньківської сільської ради Бориспільського району; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯИ НОМЕР_4, серії ЯИ НОМЕР_5, серії ЯИ НОМЕР_6, видані ОСОБА_1; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯК НОМЕР_7, серії ЯК НОМЕР_8, серії ЯК НОМЕР_9, видані ОСОБА_2; повернути зазначені земельні ділянки загальною площею S_1 га у власність держави в особі Бориспільської райдержадміністрації Київської області..

Рішенням Бориспільського районного суду Київської області від 19 жовтня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 4 березня 2013 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року касаційну скаргу Дніпровського екологічного прокурора відхилено, рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 87 - 90 Водного кодексу України (213/95-ВР) (далі - ВК України), статей 60, 61, Земельного кодексу України (2768-14) (далі - ЗК України (2768-14) ), пунктів 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) (далі - Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон).

На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 12 червня 2013 року, від 7 серпня 2013 року, від 16 жовтня 2013 року, від 23 жовтня 2013 року, від 26 березня 2014 року, від 2 липня 2014 року, від 9 липня 2014 року, від 14 липня 2014 року та від 16 липня 2014 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2014 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, представників Державного агентства земельних ресурсів України і Державної інспекції сільського господарства України, а також представників ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації від 22 січня 2010 року НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею S_1 га у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області; передано ОСОБА_1 у власність зазначену земельну ділянку; зобов'язано приватне підприємство "Земля 2009" виготовити державний акт на право власності на земельну ділянку; зобов'язано Бориспільський районний відділ державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" зареєструвати акт у книзі реєстрації державних актів на право власності на землю.

На підставі зазначеного розпорядження ОСОБА_1 видано два державні акти на право власності на земельні ділянки, які розташовані в межах 100-метрової прибережної захисної смуги Канівського водосховища річки Дніпро.

Земельну ділянку площею S_2 га було поділено на три окремі земельні ділянки і видано ОСОБА_1 три державні акти на право власності на земельні ділянки площею: S_3 га, S_4 га та S_5 га.

2 червня 2011 року ОСОБА_1 на підставі договору-купівлі продажу відчужила ОСОБА_2 земельну ділянку площею S_6 га (державний акт серії ЯИ НОМЕР_2). У подальшому зазначену земельну ділянку було розділено на три окремі земельні ділянки та видано ОСОБА_2 три державні акти на право власності на земельні ділянки площею S_7 га, площею S_8 га та площею S_9 га.

5 жовтня 2011 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку площею S_7 га ОСОБА_3.

Цього самого дня ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку, площею S_9 га ОСОБА_4.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що прокурор, звертаючись до суду в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України, Державної інспекції сільського господарства України, не зазначив, яке право цих юридичних осіб було порушено.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що прокурором не надано відповідного проекту землеустрою та доказів, які свідчать про те, що спірні земельні ділянки відносяться до земель водоохоронних зон і прибережних захисних смуг.

Проте в наданих для порівняння вищезазначених ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів збереження водних об'єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон відповідно до конкретної ситуації.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини другої статті 60, статті 61 ЗК України, статей 87, 88, 89 ВК України, пунктів 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон (486-96-п) , що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової

та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історично-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

За положеннями частини першої статті 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Частина друга статті 3 ВК України визначала, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню та належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись в приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерела; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60 - 62 ЗК України (2768-14) та статтями 1, 88 - 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться в прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають установленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 (z1470-04) , у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, eстановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон (486-96-п) з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час eстановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, у тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50 - 54 Закону України "Про землеустрій" (858-15) .

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон.

Відповідно до статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтею 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Правова позиція,

висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-193цс14

На підставі статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60 - 62 ЗК України (2768-14) та статтями 1, 88 - 90 ВК України.