Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

у складі:

Головуючого                 Яреми А.Г.

Суддів:                     Григор'євої Л.І. Охрімчук Л.І.,

                            Сімоненко В.М., Гуменюка В.І.,

                            Романюка Я.М., Лященко Н.П.,

                            Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Запорізького міжрайонного екологічного прокурора до Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, відділу Державного агентства земельних ресурсів України у Вільнянському районі Запорізької області про визнання незаконним розпорядження про передачу земельної ділянки у власність, визнання неді йсними договору дарування зазначеної земельної ділянки, а також держаних актів на право власності на неї та повернення земельної ділянки, за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2014 року,

У липні 2013 року Запорізький міжрайонний екологічний прокурор звернувся до суду з позовом до Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, відділу Державного агентства земельних ресурсів України у Вільнянському районі Запорізької області про визнання незаконним розпорядження про передачу земельної ділянки у власність, визнання недійсними договору дарування зазначеної земельної ділянки та держаних актів на право власності на неї, а також повернення земельної ділянки. Прокурор зазначав, що розпорядженням голови Вільнянської районної державної адміністрації від 17 січня 2011 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства на території Петро-Михайлівської сільської ради. Цим же розпорядженням земельну ділянку площею S передано у власність ОСОБА_1. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 26 червня 2011 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку. В подальшому за договором дарування від 5 липня 2011 року ОСОБА_1 відчужила зазначену земельну ділянку ОСОБА_2, який отримав державний акт неї. Посилаючись на те, що рішення про безоплатну передачу у власність відповідачу спірної земельної ділянки прийнято з перевищенням владних повноважень та в порушення норм чинного земельного законодавства України, а подальше її відчуження є незаконним, оскільки передана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі р. Дніпро та знаходиться в 100-ментровій смузі від урізу води, прокурор просив задовольнити позов.

Рішенням Вільнянського районного суду від 6 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 22 січня 2014 року, у позові відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2014 року касаційну скаргу Дніпровської екологічної прокуратури відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 87- 89 Водного кодексу України (далі - ВК України), статей 60, 61 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), пунктів 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) (далі - Порядок № 486), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення прокурора Сахно Н.В. на підтримання заяви та представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_3 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом установлено, що розпорядженням голови Вільнянської районної державної адміністрації від 17 січня 2011 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства на території Петро-Михайлівської сільської ради. Цим же розпорядженням земельну ділянку площею S передано у власність ОСОБА_1. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 26 червня 2011 року видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку. В подальшому за договором дарування від 5 липня 2011 року ОСОБА_1 відчужила земельну ділянку ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив із того, що прокурором не доведено, що спірна земельна ділянка, надана у власність ОСОБА_1, відноситься до земель водного фонду, а також із того, що позивачем не надано доказів, які підтверджують відведення спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги та наявності проекту відведення земель прибережної захисної смуги.

Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року, від 7 серпня 2013 року, від 16 жовтня 2013 року, від 23 жовтня 2013 року, від 26 березня 2014 року, від 28 травня 2014 року, від 9 липня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що відсутність в проекті землеустрою урахування розмірів і меж прибережної захисної смуги, відповідно до чинних норм законодавства, унеможливлює відведення земельних ділянок у власність фізичним особам.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 60, статті 61 ЗК України, статей 87, 88, 90 ВК України, Порядку № 486 (486-96-п) , що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судова палата у цивільних справах виходить із такого.

Відповідно до положень статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до статті 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

Згідно із положеннями частини першої статті 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Частина друга статті 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначає, що до водного фонду України належить: поверхневі води, природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до пункту "а" частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Згідно із положеннями статті 4 ВК України, статті 58 ЗК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) до таких земель відносяться землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Відповідно до статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно із пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України № 434 від 5 листопада 2004 року (z1470-04) (далі - Порядок № 434) у разі відсутності землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486 (486-96-п) , з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджуються окремий порядок надання та використання.

Згідно із пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать зокрема землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерела; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у зв'язку з відсутністю проекту землеустрою про встановлення прибережної захисної смуги не доведено факту віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду не звернув уваги на те, що до земель водного фонду, щодо яких встановлена заборона на передачу у власність, віднесені землі, які розташовані по обидва береги великих річок в межах 100 метрів уздовж урізу води (у меженний період) і які відповідно до земельного та водного законодавства є землями водного фонду та не можуть бути передані в приватну власність.

Крім того, за змістом частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Крім того, відповідно до пунктів 5,10 Порядку № 486 (486-96-п) розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно технічної документації, а на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Згідно cтатті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" (1808-15) (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов'язковій державній експертизі, зокрема проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.

Проведення обов'язкової державної експертизи проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки судами не встановлено.

Виходячи із системного аналізу положень статті 88 ВК України, Порядку № 434 (z1470-04) , Постанови № 486 (486-96-п) розмір та межі прибережних захисних смуг встановлювались за проектами землеустрою (термін та зміст за статтями 50- 54 Закону України "Про землеустрій"), а на землях населених пунктів відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови, а при наданні в користування земельних ділянок навколо зазначених та інших водних об'єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, збереження водних об'єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови № 486 (486-96-п) з урахуванням конкретної ситуації.

Разом з тим, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанції, дійшов передчасного висновку про те, що статті 140, 142, 143 ЗК України містять вичерпний перелік підстав припинення права на земельну ділянку, оскільки зазначені норми Закону встановлюють вичерпний перелік таких підстав у випадку, коли право набуто в установленому законом порядку. Разом із тим, у разі визнання незаконними рішення, згідно з якими набуто право на спірну земельну ділянку, підстави для припинення такого права є обґрунтованими.

Отже, суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин положення статті 3, 4 ВК України та статтю 83 ЗК України й не звернув уваги на положення статей 19 - 21 ЗК України, 58 - 60 ЗК України (2768-14) та статті 88 ВК України, Порядок № 434 (z1470-04) і Постанови № 486 (486-96-п) (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) та дійшов висновку про законність рішень ради про надання земельних ділянок у власність без урахування порядку їх цільового призначення та використання.

Таким чином, рішення касаційного суду є незаконним, що відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для його скасування і передачі справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись пункт 1 частини першої статті 355, пункт 1 частини першої статті 360-3, частини першої та другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пункт 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Відповідно до положень статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до статті 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

Згідно із пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать зокрема землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Виходячи із системного аналізу положень статті 88 ВК України, Порядку № 434 (z1470-04) , Постанови № 486 (486-96-п) розмір та межі прибережних захисних смуг встановлювались за проектами землеустрою (термін та зміст за статтями 50- 54 Закону України "Про землеустрій"), а на землях населених пунктів відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови, а при наданні в користування земельних ділянок навколо зазначених та інших водних об'єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, збереження водних об'єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови № 486 (486-96-п) з урахуванням конкретної ситуації.