Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого                        Яреми А.Г.,

суддів:                            Григор'євої Л.І., Лященко Н.П.,

                                   Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І.,

                                   Романюка Я.М.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району м. Києва», ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє у своїх інтересах і в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_6, Дарницького районного управління Головного управління Міністерстава внутрішніх справ України у м. Києві про визнання права користування житловим приміщенням, зобов'язання укласти договір найму, визнання недійсними та скасування розпорядження й ордера, зняття з реєстраційного обліку та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 16 квітня 2014 року,

У травні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Київської міської ради, Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району м. Києва» про визнання права користування житловим приміщенням та зобов'язання укласти договір найму.

Зазначала, що з 1975 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_7, який 13 вересня 1994 року на підставі ордера, виданого на нього та їхню дочку - ОСОБА_8, отримав квартиру за АДРЕСА_1. Зареєстровані в цій квартирі були її чоловік і дочка. Проте вони всією сім'єю у складі трьох осіб переїхали до спірної квартири й постійно в ній проживали.

ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік помер.

Вона з дочкою продовжували постійно мешкати в спірній квартирі, несли витрати на її утримання та обслуговування, при цьому через проблеми зі здоров'ям питання її реєстрації в квартирі не вирішувалось.

У вересні 2011 року вона вирішила оформити реєстрацію за місцем фактичного проживання, проте не встигла, тому що ІНФОРМАЦІЯ_2 її дочка - ОСОБА_8, трагічно загинула. Зареєструватися в спірній квартирі позивачка не має можливості, оскільки всі члени її родини, які були зареєстровані в квартирі, померли.

Вважає, що на підставі ст. 64 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ) вона набула право на користування спірною житловою площею й після смерті чоловіка та дочки має право на укладання відповідного договору найму спірного житлового приміщення.

У лютому 2013 року позивачка доповнила свої позовні вимоги й просила визнати недійсними та скасувати розпорядження Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації від 24 вересня 2012 року НОМЕР_1 і виданий на його підставі 24 вересня 2012 року ордер НОМЕР_2 про надання ОСОБА_2 та членам його сім'ї спірної квартири, зняття їх із реєстраційного обліку та виселення, посилаючись на те, що ордер відповідачам усупереч ст. 58 ЖК України видано на зайняту квартиру.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про задоволення її позову з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме ст. ст. 58, 59, 64 та 65 ЖК України.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року та від 18 червня 2014 року.

ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації ОСОБА_9 та комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району м. Києва» ОСОБА_10, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Проте зміст ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року та від 18 червня 2014 року, на які посилається заявниця, обґрунтовуючи підстави подання заяви про перегляд судового рішення, їх порівняння із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суди під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстави позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

Відмовляючи в позові ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ОСОБА_1 у встановленому порядку до спірної квартири не вселялась, у ній не проживала, а отже, не набула права користування спірною квартирою. Вона зберігала за собою постійне місце проживання в приватизованій квартирі за АДРЕСА_2, де й була зареєстрована до 3 вересня 2011 року.

Оскільки визнання ордера недійсним з мотивів, що він виданий на зайняте приміщення, може мати місце, коли останнє зайнято правомірно, а доказів правомірності зайняття спірної квартири ОСОБА_1 не надала, їй відмовлено в задоволенні позову і в частині вимог про визнання недійсним ордера про надання ОСОБА_2 та її сім'ї спірної квартири.

На відміну від висновків, які містяться в судових рішеннях у справі, яка переглядається, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року, на яку посилається заявниця як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 58, 59 ЖК України, висновок суду ґрунтується виключно на доведеності позивачкою факту правомірного зайняття квартири та користування нею на законних підставах.

Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на рішення в якій посилається ОСОБА_1 в обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 58, 59 ЖК України.

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року про скасування рішення апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд у зв'язку з тим, що судом допущено наведені порушення норм процесуального права, не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки ухвала вказує на допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору.

З огляду на викладене обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 16 квітня 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.