Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів:     Балюка М.І.,  Барбари В.П.,  Берднік І.С.,

            Григор'євої Л.І.,  Гуля В.С., Ємця А.А.,

            Жайворонок Т.Є.,  Колесника П.І.,  Лященко Н.П.,

            Охрімчук Л.І., Потильчака О.І.,  Сеніна Ю.Л.,

            Сімоненко В.М.,  Шицького І.Б.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 квітня 2014 року,

У квітні 2013 року ОСОБА_1звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позивач зазначав, що 10 жовтня 2006 року між ним і ОСОБА_2 був укладений договір безпроцентної позики. За умовами цього договору він передавОСОБА_2 40 тис. грн, а останній був зобов'язаний повернути вказану суму позики до 10 грудня 2010 року. Однак на момент звернення із цим позовом ОСОБА_2 борг не повернув. У зв'язку із цим ОСОБА_1просив стягнути зОСОБА_2 борг у сумі 40 тис. грн, 3% річних у сумі 2 880 грн, інфляційні втрати в сумі 1 840 грн та 34 тис. грн пені.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 січня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 27 лютого 2014 року, позов ОСОБА_1задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1борг у розмірі 40 тис. грн, 1 840 грн інфляційних втрат, 2 880 грн - 3% річних та 14 600 грн пені; вирішено питання про розподіл судових витрат; у решті позову відмовлено.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 квітня 2014 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 квітня 2014 року й передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 253, пункту 1 статті 258, частини другої статті 260, частин першої, п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає.

На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову в частині стягнення пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, указав, що з огляду на дотримання позивачем загального трирічного строку позовної давності, відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік, яка обраховується за один рік до пред'явлення позову (365 днів).

Разом із тим в ухвалі від 10 листопада 2010 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві заявник, Верховний Суд України, ухвалюючи рішення про відмову в позові про стягнення пені, виходив із того, що згідно із частинами четвертою, п'ятою статті 267 ЦК України річний строк позовної давності для пред'явлення вимог про стягнення неустойки сплив.

В ухвалі від 1 лютого 2012 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві заявник, Вищий господарський суд України, розглядаючи спір між суб'єктами господарських правовідносин, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у частині стягнення пені та направляючи справу в цій частині на новий розгляд, керувався положеннями частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, відповідно до яких нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Отже, зміст доданих до заяви судових рішень, їх порівняння із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предметів спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

Ураховуючи те, що наведені заявником судові рішення не є прикладами неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 253, пункту 1 статті 258, частини другої статті 260, частин першої, п'ятої статті 261 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, вважати заяву ОСОБА_2 обґрунтованою немає підстав.

За таких обставин необхідно дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляд усправи, не підтвердилися, що відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.