Про стягнення заборгованості за кредитним договором - Текст документа

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року,

1 березня 2013 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "ПриватБанк" (далі – ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Зазначало, що 18 січня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала споживчий кредит у розмірі 6 740 грн 64 коп. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення 17 липня 2009 року. Відповідно до умов кредитного договору ОСОБА_1 зобов’язалась вносити щомісячні платежі на погашення заборгованості за тілом кредиту, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з умовами надання споживчого кредиту фізичним особам.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 не виконує своїх зобов’язань, які передбачені кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 18 січня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 28 927 грн 27 коп., позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 15 жовтня 2013 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 28 927 грн 27 коп. заборгованості за кредитним договором; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Київської області від 15 жовтня 2013 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ч. 1 ст. 259 ЦК України.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року, від 6 листопада 2013 року та від 19 листопада 2013 року.

ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 18 січня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала споживчий кредит у розмірі 6 740 грн 64 коп. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення 17 липня 2009 року.

Згідно з умовами укладеного між сторонами договору він складається із заяви позичальника та Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (стандарт) (далі – Умови).

Свою згоду з Умовами ОСОБА_1 висловила у своїй заяві, яку власноручно підписала (а.с. 9).

За умовами договору погашення кредиту здійснюється позичальником частинами – щомісячними платежами.

Проте ОСОБА_1 не виконує своїх зобов’язань за договором. Останній платіж за кредитом вона здійснила 29 січня 2008 року та припинила погашення кредиту, у зв’язку із чим виникла заборгованість.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України, сплив, а поважних причин такого пропуску позивачем не наведено.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, виходив із того, що висновки суду щодо пропуску строку позовної давності не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п’яти років відповідно до п. 5.5 Умов, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 259 ЦК України.

Разом із тим в інших справах з аналогічних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд дійшов висновку про сплив строку позовної давності, оскільки Умови підписані лише головою правління банку, а відповідачем не підписано, Умови не містять реквізитів відповідача та дати їх складання; отже, між сторонами відсутній письмовий договір про збільшення позовної давності, як цього вимагає ст. 207 ЦК України.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ч. 1 ст. 259 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно ст. ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Згідно зі ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Пунктом 5.5 Умов передбачено, що терміни позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, пені, штрафу сторонами встановлені тривалістю в п’ять років, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 259 ЦК України і свідчить про дотримання банком строків позовної давності.

З урахуванням установлених під час розгляду справи обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про додержання письмової форми договору щодо збільшення позовної давності.

За таких обставин висновки суду у справі, яка переглядається, відповідають вимогам закону, а підстав вважати заяву ОСОБА_1 обґрунтованою немає.

Відповідно до ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Правова позиція,

яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 вересня 2014 року в справі № 6-144цс14

Оскільки сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п’яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (стандарт), це відповідає вимогам ч. 1 ст. 259 ЦК України та свідчить про дотримання банком строків позовної давності.