Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

Головуючого                       Яреми А.Г.

Суддів:                           Патрюка М.В., Лященко Н.П.,

                                  Сеніна Ю.Л., Григор'євої Л.І.,

                                  Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І.,

                                  Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Головного управління юстиції у м. Києві в інтересах громадянина Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація, про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року,

У грудні 2012 року Головне управління юстиції у м. Києві в інтересах громадянина Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_1 звернулось до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація, про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Позивач зазначав, що 10 квітня 2010 року ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у ВРАЦС Солом'янського РУЮ у м. Києві. ІНФОРМАЦІЯ_1 у Великобританії в подружжя народився син - ОСОБА_3. Дитина разом з батьками постійно мешкала у Великобританії. У квітні 2012 року сім'я поїхала до України з метою відвідування родичів відповідачки. 22 квітня 2012 року сім'я мала намір повернутися до постійного місця проживання, однак після конфлікту, який виник у подружжя, ОСОБА_1 повернувся до Великобританії раніше. В обумовлений день ОСОБА_2 разом із дитиною до Великобританії не повернулись. Позивач вважає, що відповідачка самостійно змінила місце проживання малолітньої дитини без згоди батька та незаконно утримує дитину в Україні, що позбавляє батька права на піклування про дитину.

На підставі викладеного Головне управління юстиції у м. Києві просило визнати незаконним утримання на території України малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, відповідачкою ОСОБА_2 та повернути дитину до місця постійного проживання у Великобританії, а в разі, якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку - зобов'язати ОСОБА_2 передати дитину батьку ОСОБА_1, який проживає у Великобританії, для забезпечення повернення дитини.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 5 червня 2013 року у позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 3 вересня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року касаційні скарги ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_4 відхилено, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 3, 12, 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Конвенція), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_5 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України (1618-15) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що 10 квітня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у Великобританії в подружжя народився син - ОСОБА_3. Дитина разом з батьками постійно мешкала у Великобританії. У квітні 2012 року сім'я поїхала до України з метою відвідування родичів відповідачки. 22 квітня 2012 року сім'я мала намір повернутися до постійного місця проживання, однак після конфлікту, який виник у подружжя, ОСОБА_1 повернувся до Великобританії раніше. В обумовлений день ОСОБА_2 разом із дитиною до Великобританії не повернулись. Малолітня дитина проживає разом із матір'ю АДРЕСА_1, яка належить відповідачці на праві приватної власності. Умови проживання створені належним чином. Дитина відвідує разом із матір'ю групу раннього розвитку "Листочки" в сімейному центрі "Чудо-Дерево". Згідно укладених договорів добровільного медичного страхування майнові інтереси дитини застраховані. Із довідки дитячої поліклініки № 1 Святошинського району м. Києва вбачається, що станом на 16 січня 2013 року дитина перебуває виключно на грудному вигодовуванні. На момент розгляду справи у суді першої інстанції вік дитини складав 1 рік і 8 місяців. Батьком дитини ініційоване питання про розірвання шлюбу.

Судами також встановлено, що згідно висновку спеціаліста української асоціації психоаналізу ОСОБА_6 аналіз результатів спостереження за характером поведінки дитини дозволяє визначити тип сформованої прив'язаності дитини до своєї матері як надійний, тобто такий, що дав можливість виникнути почуттю довіри й безпеки до оточуючого світу і склав передумову успішного входження у світ людських стосунків.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що батько дитини не давав усної або письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини, а тому утримання відповідачкою дитини на території України без згоди батька відповідно до положень Конвенції (995_188) є незаконним, що позбавляє права батька здійснювати піклування про сина. Відповідачка не позбавлена можливості брати участь у вихованні дитини на території Великобританії до вирішення судового спору про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, а висновок суду першої інстанції про те, що повернення дитини до Великобританії є неможливим у зв'язку з існуванням загрози заподіяння їй фізичної або психічної шкоди, створення для дитини нетерпимої обстановки зроблено на підставі пояснень відповідачки та свідків, що не підтверджені належними доказами.

Разом з тим, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року, від 19 вересня 2012 року, від 29 січня 2014 року та в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як суду касаційної інстанції від 27 січня 2010 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 3, 12, 13 Конвенції посилається заявник, касаційний суд виходив із того, що факт незаконного утримання неповнолітніх дітей на території України не доведений, а повернення до попереднього постійного місця проживання в іншу державу поставить дітей під загрозу заподіяння фізичної або психологічної шкоди, або ж іншим шляхом створить для дітей нетерпиму обстановку.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права.

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права Верховний Суд України виходить із такого.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (995_188) була ратифікована Україною 11 січня 2006 року. Між Україною та Великобританією Конвенція (995_188) набула чинності 1 червня 2011 року.

Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Відповідно до статті 12 Конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції (995_188) вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт "а" частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції).

Разом із тим частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція (995_188) покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Так, стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Касаційний суд у справі, яка переглядається, дійшов висновку, що предметом і підставою позову є незаконне утримання малолітньої дитини відповідачкою на території України без згоди батька дитини - громадянина Великобританії, а також порушення нею норм Конвенції (995_188) .

При цьому суд касаційної інстанції виходив із того, що в розумінні статей 3, 5 Конвенції переміщення та утримання дитини відповідачкою в Україні без згоди на те батька дитини є протиправним, в той час як суд першої інстанції не дав належної оцінки факту відсутності згоди батька на зміну місця проживання свого сина.

Проте рішення суду касаційної інстанції не містить встановлених юридичних фактів, передбачених статтями 3, 12, 13 та 20 Конвенції, які є підставою для порушення в суді питання про повернення дитини відповідно до Конвенції (995_188) , а саме: порушення прав піклування про дитину, ефективність їх здійснення до переміщення дитини, наявність чи відсутність обов'язку повернення дитини до країни постійного місця проживання, а також наявність чи відсутність відмови в такому поверненні.

Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України (1618-15) його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України (1618-15) , Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (1618-15) .

Вирішуючи питання щодо повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (995_188) (далі - Конвенція), суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Конвенції). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених статтями 13 та 20 Конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави.